регистрация / вход

Тема голодомору в Україні у романах Уласа Самчука "Марія" та Василя Барки "Жовтий князь"

Улас Самчук і Василь Барка як видатні письменники України, їх життєвий та творчий шлях. Специфіка та особливості відображення головної трагедії українського народу - голодомору 1932-1933 років у оповіданнях У. Самчука "Марія" та В. Барки "Жовтий князь".

Вступ

Тема роботи торкається питання, яке не залишає жодну людину байдужою – голодомор. Чорні крила голодомору 1932–1933 рр. обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних помирати страшною голодною смертю, інших – з потьмареним розумом – піддатись жорстоким канібальським звичаям.

Організований сталінсько-більшовицькою системою СРСР голодомор, що призвів до зменшення українців на одну п'яту, – сучасні дослідники обчислюють кількість жертв порядком 7,5–8 мільйонів. Психічні відхилення мертвих канули в небуття разом з їхніми виснаженими тілами. Зранена психіка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навіть тоді, коли б їм цього не хотілося.

У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5–7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч селян. Друкується багато документів приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське господарство виявилося неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в зерні навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня. Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд. хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека – Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а також у державну торгівлю – або нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи у промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.

Звичайно, писати про події того час було заборонено. Адже радянська влада ретельно приховувала стан голодомору в Україні. Але знайшлися люди, які спромоглися відкрити завісу брехні Радянського Союзу. Так, романи Уласа Самчука «Марія» та Василя Барки «Жовтий князь» яскраво описують події того часу. Події, які були описані не в газетах «Правда», а події, які були занотовані з вуст людей, які помирали з голоду, події, які записувалися, дивлячись на трупи українців, що валялися на землі, опухлі від голоду.

Твори, які писалися за кордоном мали відкрити очі на цей жах.

Актуальність роботи полягає в тому, щоб розкрити те, що було написано «між рядками» у творах, розкрити біль народу та нагадати ще раз, наскільки сильний народ – українці, які змогли вижити після цього.

Романи описують життя селян, що знаходилися в центрі подій, життя без прикрас та перебільшень.

Об’єктом мого дослідження є твори видатних українських письменників Уласа Самчука «Марія» та Василя Барки «Жовтий князь». Предметом дослідження була подія голодомору, яка яскраво зображується саме в цих творах, що змогли описати детально всі події тих років. Письменники вдалися не тільки до опису історії, а й яскраво розкрили життя людей, що були заморені голодом.

Метою дослідження був аналіз поєднання історичних подій та життєвого шляху українців під час голодомору. Саме майстерність зображення історичного факту страшного геноциду через призму життя звичайних селян є феноменальною. Адже факти є фактами, а розповіді з «живих вуст» людей є найточнішим зображенням правди тих часів.

Робота складається з вступу, основної частини, що включає в себе підпункти розповіді життя та творчості письменників, порівняльну характеристику романів, висновок та список літератури.


Улас Самчук – видатний письменник України

Літературні псевдоніми письменника Уласа Самчука – В. Данильчук і В. Перебендя, псевдоніми, якими письменник користувався в публіцистиці 1930–40-х років, – Іван Влодко, Ольга Волинянка, Кай, Ф. Грак.

Також цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища – Самчук і Данильчук (метричний запис про народження у церковній книзі зроблений на прізвище Самчук, а паспорт громадянина Канади 1975 р. виписаний на Данильчука).

Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Волині сучасної Рівненської області у порівняно заможній селянській сім'ї. Село відоме православним монастирем, збудованим князями Острозькими. З ним пов'язана діяльність Івана Федорова, Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького.

Батько Уласа – Олексій Антонович Самчук – мав від двох шлюбів п'ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.

У 1913 р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем'янці, ані вищих шкіл – Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів – він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім – арешт і мобілізація до польського війська, згодом – літературна діяльність.

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літературного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут Улас почав писати малі оповідання, три романи, вірші та публіцистичні твори. У 1922 р. у журналі «Юнацтво» Самчук помістив вірш «Не любити не можу свою я країну…». У 1923 р. він вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегального подолання кордону пояснювалась дуже просто: Улас хотів «стати письменником», а це, на думку 19-річного Самчука, могло зреалізуватись тільки в Києві). У 1926 p. у с. Дермань Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народного танцю В. Авраменка.

У 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політичними мотивами він залишив Польщу і переїхав до Німеччини.

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він переїжджає до Праги. Прага привела Самчука у велику літературу і велику політику. Протягом 1929–1931 pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі.

У 1931–1935 pр. у нелегальних революційно-пропагандистських журналах УВО-ОУН «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних фейлетонів, частина яких була у 1932 р. видана пропагандистським відділом УВО (Українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН – Організація українських націоналістів, політична партія, яка виникла у Відні 1929 р. УВО фактично стала її бойовим підрозділом).

У 1932 р. написаний роман «Кулак» – перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Марія» – твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в 1932–1933 роках. У 1936 Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай». У 1937 р. була створена Культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з О. Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, де головував У. Самчук. У 1938–1939 p. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (Українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавцем» командування «Карпатської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і празького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940–1941 p. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.

У 1941–1942 p. У. Самчук редагував газету «Волинь», згодом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступного року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р.

1944 –1987 р. – період «другої-еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміщених осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шеремета». У 1948 р. він переїздить до Торонто (Канада).

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Планета Ді-Пі» (1979).-У 1980 р. – вийшов останній з розпочатих вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції.

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку – канадську, виходить у 1982 р.

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

Про свій рід і своє життя Улас Самчук розповів у книгах спогадів «На білому коні» та «На коні вороному», як і в інших книгах мемуарного характеру – «П'ять по дванадцятій» (1954), «Планета Ді-Пі» та романі-хроніці «Чого не стоїть огонь». Цими книгами Улас Самчук здобув собі в літературі тривке місце талановитого письменника-мемуариста. Окрім названих творів, письменник написав роман «Юність Василя Шеремети» і до кінця життя працював над проблемним романом «Ost». Перша книга трилогії «Морозів хутір» (1948) написана талановито, по-мистецьки вражаюче. Дещо поступаються у художньому відношенні наступні книги «Темнота» (1957) і «Втеча від себе». Роман «Ost» був висунутий співробітниками російського емігрантського журналу «Современник», з яким активно співпрацював Самчук, на Нобелівську премію. Одержати цю премію він не міг, оскільки положенням про премію вимагається, щоб письменник жив зі своїм народом, на рідній землі, у своїй державі. Одним з найкращих творів Самчука по праву вважають повість «Марія» – про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед сили-силенної гріхів якого був і чи не найбільший – Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. З огляду на похилий вік головної героїні, ця трагедія, може, і не виглядала б такою вражаючою, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна в моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

Найвідомішим твором письменника є трилогія «Волинь». «…Я ставив і зараз ставлю, – писав Самчук, – собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» – розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка (в образі якого яскраво простежуються автобіографічні мотиви) крізь війни, революції до себе самого. Але попри все це особисті образи повісті розширюються до загальнонаціональних і загальнолюдських масштабів. Україна, якою та постає зі сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе в дзеркалах різноспрямованого (імперіалізм–комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне – зобов'язаний почати! – пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де заблукалий чужинець забирає у селянина найцінніше – його коня:

«– Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

– Стій! – крикнув Матвій. – Ти куди? Твоє? – Большевик висмикнув з кобури нагана. – А вот!. Не хочеш в лоб? – Очі його, мов шротини.

– Падайді только, кулацкая морда! Ето тебе не старий режім…».

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала та його жертви, однак тепер вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, право на її результат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не має умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928–1933), «Війна і революція» (1929–1938), «Батько і син» (1935–1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і Духом фундамент рідної держави.

Роман «Марія»

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману «Марія» Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої – гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії – найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої голодної смерті вона – Марія. «Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята…»

Роман «Марія» – роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи «коротко, сильно і страшно» описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму – життєствердження.

«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі».

Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.».

Втіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман «Марія» тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

«Марiя» – найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор

використав жанр «Житiя Святих.» Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема «Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках» (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.).

Початок твору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасливої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.

За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерiйого середульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землі, повернули його у звичайне селянське русло.

Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин.

Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi. У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.

Таким чином, голодомор у розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний «по гарячих слiдах», роман не містить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу. Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. Багато що споріднює її з героїнями українських класичних творів, написаних у різні часи: з Маланкою Волик («Фата моргана» М. Коцюбинського), Катрею Гармаш («Мати»

А. Головка – перша редакція), Половчихою («Вершники» Ю. Яновського). Життя героїні роману У. Самчука, її любов, випробування, страждання, болі, муки – все це описується в стилі агіографічного жанру, проходить через пам’ять вмираючої з голоду старої жінки, яка втратила в часи соціальних потрясінь дітей, чоловіка, нажите важкою працею майно. Доля Марії, її великомученицької дочки Надії з маленьким дитям, трьох синів – це доля України та її дітей, яким судився свій шлях – неймовірно важкий, страдницький і трагічний. В Уласа Самчука давні традиційні проблеми моралі, праці на землі, достатку, любові та щастя, християнської моралі, національної свідомості, батьків та дітей, постають у самобутній художній інтерпретації, у спектрі бачення трагедії України 1917–1933 рр. Наймолодший Маріїн син Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, свідомий національно, стає жертвою більшовицьких репресій. Трагедія Маріїного роду відбувається день за днем. Єдина дочка з маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства.

Символічним є і те, що відступника-сина, як те ми маємо в Гоголя, власною рукою карає на смерть рідний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру. Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука…».

Але й сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Перепутьків, знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мільйони українських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.

Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить читачів на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi світової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Марiї значно строкатiша. «Провiсники лиха» раз у раз вриваються у її долю…»

Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирітського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що, в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все одно не опинялись у ситуаціях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується.

А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука «Марiя» i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як «воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: «Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!»

Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

Василь Барка – поет – «апостол»

16 липня 1908 – у селі Солониця Лубенського району Полтавської області, народився Василь Костянтинович Очерет. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами – рештками козацького табору Северина Наливайка – та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.

Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах.

У 1916 році батька Василя Барки забрали на війну, де він отримав поранення. Щоб вилікувати батька, сім’ї довелося продати весь наділ та переїхати до міста.

Після мобілізації батька, він пішов працювати інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней. Там він підхопив тиф. Близько двох років батько лежав хворий, що змусило молодого Барку йти на заробітки. Окрім цього, молодий письменник навчався та доглядав за хазяйством.

У 1930 році Василь Барка випускає свою першу збірку поезій «Шляхи» у Харкові. Але сподівання молодого письменника зламала жорстока рецензія,

сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти класово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму».

Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний артист-маляр Едвард Козак.

Почалась евакуація з Берліна. Вночі, після бомбардування, письменник виїхав до Ваймара і там жив з багатьма земляками в Гердер Шуле. Там Барка зустрів перші американські танки, що займали місто. Але після передачі Тюрінгії до радянської зони, довелося відходити на захід. Письменнику довелося пройти пішки біля 1000 кілометрів. Іноді його підвозили на машині. В дорозі йому доводилося ховатися від ловців з репараційних комісій. Ночував він то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами.

В роки життя в таборі «ДіПі» Барка писав вірші, есеї; склав роман «Рай», що весь був пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених – під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, що було написане в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, що писав автор, переважно серед природи, за межами табору, мали більш незалежний характер.

Пізніше Василю Барці вдалося дістати повідомлення на виїзд за океан.

Але маючи слабке здоров’я, письменник дуже боявся їхати в Америку. Адже на той час для іммігрантів там була лише важка праця, Барка боявся, що він не зможе витримати. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці – з ОУН (р)): пішки перейти «начорно» кордон Франції. Там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа. Ще з дитинства Василь Барка любив французьке мистецтво і часто перекладав французькі вірші. Нажаль, французька поліція спіймала автора та його друзів у потязі. Барка був засуджений та кинутий до в’язниці. Відсидівши певний срок, письменника відправили назад до кордону.

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.

Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпсиса») на підставі давньогрецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі.

В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Ось лише два рядки:

«Моляться соняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рай, Ісає!»

За романом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».

Автор книги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одного із найбільших українських поетів-модерністів XX століття – Василя Барки».

Поезія Василя Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської релігійності і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру – це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.

Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача, це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу – це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки – це суцільний переклад дійсності на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне – вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».

Бути в товаристві В. Барки – це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.

Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де у США, серед гірської природи, прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.

Чому ж Василя називали письменником-апостолом? Барка з самого дитинства ріс на сторінках Біблії. Улюбленою книгою його батька був «Апокаліпсис». Батько часто читав її малому сину. Тому його роман «Жовтий князь», – це уособлення, образ зла, демона князя – головного героя роману. Саме владу порівнюють зі звіром апокаліпсису, який принесе кінець українському народові. А Василь Барка є письменником – апостолом, адже це є глибоко віруюча людина, людина, що як апостол, намагається допомогти людям та спасти їх через свої писання. Сам письменник про свій роман каже так: «голодність», «люта голодність», «голод стає страхом», «діти називають це чумою, кажуть – це государство».

Роман «Жовтий князь» – книга «українського Апокаліпсису».

Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.

Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян поліпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади». Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi…

Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi «Жовтий князь», придумавши символiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.

Саме про становище села розповiдає роман «Жовтий князь». Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада… Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!. Невже все так погано, невже це – кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також є надiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще. Попри все народ живе!!!

З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар:

вересень – розбоєнь

жовтень – худень

листопад – пухлень

грудень – трупень

сiчень – могилень

лютий – людоїдень

березень – пустирень

квiтень – гумень.

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу… Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць – мов карб, мiсяць – мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць – як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр'ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього – руйнування сiльської церкви: «Дзвiн летить, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi… Нечутно, але з страшною луною духовною вiдгукнувся той звук навколо – в цiлому селi. Стало сумно, як пiсля пожежi».

Хлiб – ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Церква у селi Кленовичi – то «Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб». Органiчне єднання людини – Божого творiння i церкви – посередника мiж Богом i людьми.

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокоюють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий – ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створивши правдиве полотно – роман «Жовтий князь», автор вiдповiв на своє запитання: «Чому?» Український народ має спокутувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiд вiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовому гонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, «пожирала своїх дiтей», бо сама була «жовтим князем».

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський – родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi – пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi – буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами – дорослих, казками – дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани…

Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранником i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони – люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона – християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна – партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого «свiтлого майбутнього». А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання – це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше – вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш – ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислювались ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?

Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата: пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина – це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування – це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник – батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого – починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править у час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди, як можуть, підтримують один одного.

Автор очима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiли бачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. А тирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося.

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.

Головні події, зображені у творі, відбуваються в с. Кленотичі. А за цим селом – уся замордована Україна. В центрі розповіді – хліборобська родина Катранників: батько Мирон Данилович, його мати Харитина Григорівна, дружина Дарія Олександрівна і троє їхніх дітей: Миколка, Андрійко й Оленка, Поряд з ними односельчани, такі ж хлібороби – «гурт худих дядьків». По інший бік – Григорій Отходін, столичний партпрацівник, його помічник Шкрятов, «партійці й сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах».

«То тільки здається, що їх прапори червоні, вони темні», – говорить Мирон Данилович.

Автор ніби нагадує своїм читачам про дві форми вияву вічності – добро і зло. На початку роману він робить наголос на силі добра: сонячний ранок, мати одягає малу Оленку до церкви. Вічне почуття материнства у цьому епізоді заступає все як конкретний вияв добра. Саме це почуття допомагатиме людям лишатися людьми, боротися з невблаганними обставинами, не скоритися «жовтому князеві». Але скоро, дуже скоро скрізь запанував «жовтий князь» – чорною буряною хмарою провисла над Клинотичами кампанія викачування хліба. Повисіла, затьмаривши людям сонце, та й покотилася далі Україною. А тут залишилася руїна, смерть, перше відчуття голоду. В душах людей – таке ж спустошення, як і по дворах, страх перед невідомістю.

Змальовані Баркою докладні, часом вражаючі натуралізмом картини смерті селян та їх дітей, реалістичні описи голодних мук, пошуків їжі на зимових полях розкривають світові страшну правду про істинну сутність «процвітаючого суспільства», розвінчують радянський тоталітарний режим, який так цинічно штовхнув у голодну прірву своїх громадян, селян-хліборобів.

Викривальність «Жовтого князя» не лише в таких алегоричних схемах. Вона супроводжує весь текст твору. З особливою силою стримує викривальний пафос через зображення трагедії родини Мирона Катранника, у якій вимерли всі, лишився тільки наймолодший пагінець – Андрійко.

Спочатку до невпізнання була спустошена хата Катранників, хата-святиня, де ікони споконвіку осявали хліб на столі. Не лише хати, а й цілі села перетворювалися в пустку, згарище, руїну. «Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю… Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів». Під колесо, яке самі розкрутили, потрапляють і самі партійці, пристосуванці (Гудина, Лук'ян), бо були рабами, слухняними гвинтиками людиноненависницької системи.

Конкретним носієм зла, його невід'ємною частиною у творі Барки є «рудий», «золотозубий» жовтий князь – представник високої партійної верхівки. Це він – той звір, «який вилазить із багна в образі компартії».

Вдається автор і до містичних видінь, символіки, казкових образів, щоб підсилити викривальний пафос твору. Всі негативні персонажі твору – це запроданці своїх душ нечистому – жовтому князю.

Викриваючи та розвінчуючи, Василь Барка не береться судити.

Проблема духовності, людяності, як одна із основних, розкривається через символічний образ церковної чаші, яку, ризикуючи життям, селяни врятували і зберегли. До речі, про цю схованку знає Андрійко. Може, тому й залишився він єдиним із усієї родини живим, щоб віднайти цю чашу, – нехай вона знову у свій час засіяє в церкві.

Такий обнадійливий символічний фінал роману «Жовтий князь». Духовне його наповнення спонукає нас до гордості за українську націю, в дітей якої навіть голодна смерть не може вбити найголовнішого – людяності і любові.

Порівняльна характеристика романів

Отже, як ми бачимо, обидва романи торкаються теми голодомору в Україні, що відбувся у 1932–1933 роках. Головними героями письменники обрали простих українців – селян, але через призму голодомору кожен зобразив різні речі. Символи та образи у кожного автора були свої. Не зважаючи на те, що тематика одна, але світло вийшло інше.

Не варто робити висновки, що зображуване у творців є різне. Особисто я вважаю, що воно є гармонійним доповненням одне одного. Адже розкрити всі образи одночасно неможливо, і, до того ж, кожна людина бачить одну й ту ж саму подію з різних сторін. Кожен творець, маючи перед собою полотно, творить у своєму стилі, незважаючи на те, що тема шедевру є одна.

Так, зображуючи Марію, Улас Самчук вдається до образу жінки, який завжди викликав асоціації добра, тепла, надії, уособлення світла та народжуваності, материнської турботи. Через цей символ він зобразив Україну. Адже головна героїня роману – жінка. Марія померла від голоду. Так символічно «померла» і Україна в той період. Цікаво і те, що автор зазначає точну кількість днів життя Марії, тобто вдаючись до хронологічної точності. Улас описує все життя головної героїні від днів її народження і до самої смерті. Як ми вже встигли переконатися, жіноча доля Марії була сповнена болем, тяжкими сірими буднями та тугою. Можна виділити першу сюжетну лінію – це життя Марії. Протягом роману ми переживаємо разом з нею спочатку втрату справжнього кохання, а потім і біль від зради, невдалий шлюб, втрата дітей, що народжувались і помирали, побої чоловіка, якого вона кохала та чекала все життя, втрата сина на війні, самогубство улюбленої та єдиної доньки, вбивство ще одного сина руками чоловіка. А другою лінією сюжету є голодомор, який накладається на першу. Тобто роман починає свою розповідь не з теми голодомору, а простого життя жінки. Можна припустити, що основою роману таки є життя жінки, а сюжет голодомору був наче ще одним доповненням, ще одним «зерном нещастя» в долі Марії. Але, як виявилося, це «зерно» впало не тільки на її долю, але і на долю всіх селян України. Таким чином, через призму життя жінки автор розкриває тему голодомору, який «добив» жінку, залишивши помирати її в самотності, в холодному будинку, як і багатьох інших. Голодомор, який прийшов і нещадно поставив крапку в багатьох долях. Нібито такий собі сюжет завершення життя Марії, кінець в якому автор зображує саме голодомор, аби закарбувати це жахливе явище, що з’явилося в Україні, аби розповісти його всьому світу та записати в історію. Користуючись сюжетом життя української селянки, автор показує криваві пазурі голодомору, якими він розривав людей та жер, набиваючи свою горлянку роботящими тілами, які мали свої мрії та надії на яскраве, щасливе життя.

Якщо брати до уваги роман Барки, то там трішки інше «світло». Автор використовує у своєму романі справжні архівні дані, які він зібрав. Головними героями Василь обрав звичайну українську сім’ю, яка попала в хижі пащі голодомору. Але, на відміну від Самчука, Барка не вдається до зображення жіночих символів та розгляду жіночого життя. Тема голодомору у творі присутня з самого початку до самого кінця. На сторінках ми зустрічаємося з проблемами виживання. Автор бере до уваги проблеми сімей, які намагаються вижити. Барка яскраво описує, як забирали їжу, рили землю у пошуках «харчових скарбів», перевертали всю хату в пошуках їжі. Як люди гинули та падали прямо на вулиці. Коли люди були ладні вбити один одного ради їжі. Масові випадки канібалізму. Автор яскраво дав зрозуміти, що це за закон, який отримав у народі назву «закон про п’ять колосків». Дав зрозуміти, що буде, якщо десь заховати хоч жменю зерна або сказати «криве» слово про владу. Тобто, в творі Василя Барки українська сім’я є лише допоміжним засобом для зображення голодомору, а «основною картиною» роману є голодомор. Адже письменник більше вдавався до опису подій, які відбувалися на «вулицях голодомору», а не власними переживаннями сім’ї. Автор дає й характерну назву роману «Жовтий князь», для того, щоб розкрити не тільки правдиву картину смерті, але й зобразити «сатану» цього «балу мертвих». Автор не випустив з уваги того моменту, що влада приховувала справжні дані, приховувала існування голодомору в Україні. Адже сусідні країни, дізнавшись про це, намагалися надати допомогу помираючому від голоду народу. Але все це ретельно приховувалося та подавалася інформація за кордон, що все нормально та геноциду ніякого немає. Але Барці вдалося розкрити цю тему в усіх її кольорах, не приховуючи жодний відтінок.


Висновки

Отже, зробивши детальний аналіз двох романів, можна сміливо сказати, що розкриття теми голодомору через різні призми світла мають свій результат. Головні герої різні, аспекти наголосу також різні, побудова сюжету – аналогічно. Але є єдиний ключовий момент – голодомор. Дякуючи цим двом романам та їхнім авторам, наша сучасність може пізнати глибини тієї чорної дірки не з «штампованих» даних, а з вуст справжньої історії. Факти, яких не знайдеш в жодних архівах. Так, вивчаючи дані з «вуст народу» та архівні дані, можна мати майже цілу картину голодомору. Бачення цього геноциду з двох сторін – помираючої сторони та сторони влади. Це романи, які є тією другою частиною картини, що є страшнішою за першу, але набагато правдивішою. Саме ці романи спростовують красу «намальованих» даних тодішньою владою. Це ті чорні барви, які «псують натюрморт» всієї картини. Завдяки цим двом романам весь світ дізнався правду.

Відмінність творів певними задумками, ідеями, подіями дозволяють побачити картину голодомору не лише з однієї сторони. Романи надають змогу порівняти та пережити ті події, які пережили герої. Спостерігати за тим, як в кожній сім’ї переживався голодомор. Які критерії ставили перед собою головні герої. Думки, які з’являлися у кожного з героїв, прийняті рішення на тлі емоцій та переживань. Ми можемо спостерігати, як голодомор змушує змінювати власні рішення, думки, як голод змушує їсти собі подібних. Унікальність творів полягає в тому, що будучи в середині сім’ї, яка переживає це все, ми наче стоїмо поруч та бачимо це все на власні очі. Адже чуючи слово голодомор – уявити, що воно таке – можна. Але чи буде це повною картиною? Лише пройшовши через сторінки романів, лише уявивши себе там, поруч з помираючою Марією, лише уявивши, як забирають останнє зерно, лише уявивши, як воно, коли твої власні діти пухнуть з голоду – розумієш, що несе в собі слово голодомор і яким страшним воно є. Адже ніщо так не може змусити уявити ці картини, як детальний їх опис, який змушує пережити це.

Особисто я вважаю, що ці романи є справжньою знахідкою в історії України. Хоч ці сторінки романів чорні, як всесвіт, та сповнені болем, сповнені нездійсненими мріями мільйонів людей, сповнені відчаєм, заляпані кров’ю та віють холодом смерті – це є правда, це є те, що не можна взяти і викинути, забути. Це ті чорні сторінки нашої історії, які повинен знати кожен українець. Знати правду, а не «архівні» сухі листки статистики…


Список використаної літератури

1. Історія української літератури XX століття: кн 2./ За ред. В.Г. Дончика. – К., 1993, 1998.

2. Барка В. Жовтий князь. – К., 1991. – 266 с.

3. Дроботько Н. Характеристика родини Катранників (за романом Василя Барки «Жовтий Князь») // Дивослово. – 2000. – №4

4. Думанська О., Лисенко М. Тема голодомору в українській поезії і прозі. – Львів, 2000.

5. Літературна енциклопедія. – К., 1994

6. Орлюк Я. Василь Барка і його роман «Жовтий князь» // Дивослово. – 2000. – №6

7. Хрестоматія. Українська література ХХ ст. – К., 2000

8. Юрченко І.С. Біографічний портрет Василя Барки. – К., 1999

9. Линь О. Урок пам’яті «Чорна сповідь твоя, Україно». У. Самчук «Марія». Тема голодомору 1932–1933. -2001. – Березень. – №7.

10. Фасоля А. Українська людина на зламі століть двох епох (Роман «Марія» Уласа Самчука) /А. Фасоля // . – 1999. – №4.

11. Федоренко В. Буття українців за романом «Марія» / В. Федоренко // Українська мова і література. – 2005. – №5

12. Шовкова О. Роман «Марія»: ідейний зміст, проблематика, образи / О. Шовкова // Дивослово. –2006. – №6.

13. Чечель Н. Матеріали за романом «Марія» У. Самчука / Н. Чечель // Українська мова і література. – 2006. – №6–8

14. Улас Самчук. Марія. Український історичний роман. – К. – 1997.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий