Сонет побудований на зіставленій, в оцінці поетовим «я», двох дорогих його серцю об’єктів – коханої жінки і друга – Юнака (= любовної творчості = любовної діяльності, кохання «на ділі»). Другий об’єкт, по природі своїй, є об’єктом ідеальним (уявним), а у відношенні до першого, реального об’єкта – його суб’єктивним образом: лише «тінню» реальної «субстанції» [15; 252].
Філософська основа Сонетів 41–42 – усвідомлення природної залежності образу об’єкта від самого об’єкта, ідеального від матеріального, уявного від реального, бажаного від дійсного, любові духовної, «небесної» – від тілесної, «земної»; «кращої частки душі» – від «гіршої» її «частки»; душі – від тіла; чоловіка – від жінки. Усі ці пари – антиномії, існуючи окремо, складають одне ціле, «шукають» і «знаходять» одне другого. З цієї своєї залежності від реального об’єкта любові і хоче вирвати Шекспір його ідеальний образ – «друга», але хоче зберегти ідеал, зберігши і його життєву правдивість.
Сонети ці можна читати і як звичайну інтригу «любовного трикутника», і в контексті Шекспірового життя, і в його філософському контексті. Так чи інакше, саме життя доказало поетові його філософську правоту: проблема відділення в його творчості Хоті від Любові виникла сама собою. Так його любов «навчила» його
Любові мрія – чарівна омана,
О лжа солодка порятує нас.
В єдиному єстві ми – два начала…
Сонет 39 [65; 55]
Поет і жінка
«Менш шляхетна половина» утілилася в поетовій уяві у «плоть» «духа гіршого» – «жони з хмурим лицем».
Є дві любові, мов два духи, в мене –
Два янголи, що любляться тихцем;
Дух кращий-то хлоп’я благословенне,
Дух гірший – то жона з хмурним лицем.
Жадаючи заволодіти мною,
Спокушує моє жіноче зло
Мого святця, щоб став він сатаною,
Щоб стьмарилось його сяйне чоло.
Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,
Недостовірне в тім знання моє,
Та, хоч обидва – створіння раю,
Все ж, бачиться, один з них пеклом є!
Я буду мати певність щодо цього,
Лише як добрий дух згорить від злого.
Сонет 144 [65; 159]
Хмурним було те лице не тільки тому, що оті чорні очі не хотіли бачити закоханих у них поетових очей, а насамперед тому, що мучили його аж до відчаю. Чорним кольором – кольором очей коханої жінки – він означив і власну плотську Хіть, яка, не знаходячи вдоволення, відбирала йому душевну гармонію. Всі ясні сторони свого кохання, всю душевну окриленість і втіху, яку воно йому приносило, надихаючи його творчість, Шекспір від самого початку «віддав» народженому ним Юнакові – ще в сонеті 20, де назвав його «паном – панею моєї пристрасті» – пристрасті до писання комедій про кохання «панів і пань». 20 сонет з’явився перед «Марними зусиллями кохання». В його реальному житті ці зусилля справді були марними:
Чи не з твоєї волі цілу ніч
Твій образ бачу в темноти тремтінні,
Чи сон мені не проганяє з віч
Мара, подібна до твоєї тіні?
Сонет 61 [65; 77]
Але не владні всі уми й чуття
Дурного серця відхилить від тебе,
Бо серце – раб, васал, що без пуття
Втішається із власної ганеби.
Єдина нагорода тут мені
За гріх оцей – боління навісні.
Сонет 141 [65; 151]
Я можу збожеволіти з одчаю,
Переступити гідності межу –
А злоязикий світ – це добре знаю –
Повірить в те, що з розпачу скажу.
То ж не відводь очей від мене, мила,
Щоб лож моя тебе не осквернила.
Сонет 140 [65; 156]
До честі Шекспіра, він ані не збожеволів з одчаю, ані не «переступив гідності межу», – навпаки, «злоязикий світ» і досі придумує легенди про «гарну даму сонетів» та про юнака, якого вона в поета відібрала. Від відчаю, від зломовства – навіть-навіть від самої «жони», думки про яку не давали йому спати, від погорди аристократів, від масних домислів читаючої публіки, від заздрощів і насмішок колег по перу – від усього цього довго рятував його не хто інший, як той самий Юнак – його власна добра віра у небесне начало в людині, в красу людської душі, у здатність людини любити, втілювана ним у його мистецтві. А про душі інших він судив по собі.
Сонетарій Шекспіра – це самоаналіз душі. Голос, який ми чуємо в багатьох «юнакових» і деяких «жіночих» сонетах – голос свідомого Розуму, що розмовляє з несвідомою Душею, то з її «кращою» – духовною, то з «гіршою» – «тілесною» половиною. Як зазначає Габлевич «Сонетний «любовний трикутник» є алегорично-фігуральною моделлю, яка в історії людської думки має дві інші паралелі: Платонову модель душі, теж алегорично-фігуральну, де Розум представлений як візничий на колісниці, що править двома кіньми – Білим та Чорним Еросом, та абстрактну Фройдову, з її свідомим Я, несвідомим Над-Я та підсвідомим Воно. Шекспірова модель суттєво відрізняється і від Платонової, і від Фройдової, бо, як показує Шекспір у сонет арії і п’єсах, Розум (свідоме Я) сам по собі не здатен бути керівною силою душі, тому повинен керуватися юнаком – Любов’ю – Білим Еросом, Над-я. Але й між Шекспіровим юнаком та Над-Я не стільки подібностей, скільки відмінностей, найголовнішою з яких є та, що емотивною основою Фройдового, Над-Я є не любов, а самолюбство» [15; 195].
Тож, лише 146 сонет прямо вказує душі на її духовне походження:
Душе, столице грішної землі,
Руйнована бунтарською снагою,
Навіщо плоті послуги малі
Ти сплачуєш ціною дорогою?
Душе, дай плоті чахнути! Живи
Лише святим! Купуй собі години
Безсмертні, недосяжні для черви
І відкидай на сміття все, що згине.
Смерть тим живе, що нам серця жере,
Годуйся смертю і вона помре
[65; 161]
146 Сонет, написаний перед «Ромео і Джульєттою», позначив (як і сама ця перша і єдина любовна трагедія) глибоку кризу в поетовому космосі, яка збіглася ще й з родинною трагедією: він втратив єдиного сина. Вийшов він з цієї кризи одмінений – і насамперед у ставленні до своєї жінки.
Разом з «Ромео і Джульєттою» у 1595 році поет поховав і власне кохання, та не поховав Любові. В наступних кількох п’єсах про кохання всепереможній гумор поступається місцем щемкій ноті суму («Венеціанський купець», «Багато галасу знічев’я», «Дванадцята ніч»). Відступає в тінь закоханий протагоніст-юнак: «шляхетності свічадом і взірцем» стає та, чиї очі вчать його любові – його обраниця – юнка. Їй він віддає роль лідера в коханні і в житті, здобувши натомість люблячого (хоча не закоханого) старшого друга – опікуна, що сприяє єднанню «правдивих душ і серць» (116).
Сонети теж відбивають ці зміни. Пише він їх дуже мало, а «жіночий» цикл взагалі обривається на кілька років, – до 1598 року, коли раптом відновлюється любовна «хвороба» («інфекція») і коли з’являється друком не піратський, як інші друковані п’єси, а навпаки, доповнений і підписаний автором текст «Марних зусиль». Наступного року виходить скандальний «Натхненний прочанин» і додає вогню до дворічної «війни театрів» – словесної війни, з колегами – драматургами через сцену [15; 195]. І зі скандалу, і з «прикрої» «театральної війни» Шекспір знову виходить з честю, – і знову рятує його провідна зоря Любові, гімном якій стає славний 116 сонет. Останнім втіленням юнака-Кохання стає комедія «Дванадцята ніч». Останнім втіленням юнака-Любові – трагедія помсти, «Гамлет».
На зламі століття, на вершині Шекспірової слави «його сонце» надовго заходить у хмари. Він ще писатиме про любов, але вже без особливої радості: «солодкість» його Юнака згіркла. Чи то юність минула? Хоча Юнак – той, що «свою красу поставив над владою Часу» – «все ще росте» (126), все ще знаходить натхнення в «коханих палахтливих очах» (153). Бо й не може вогонь Любові вистигнути в тому вічному й цілющому її джерелі, яке нагріває сам (154) і в яке Шекспір ступив свого часу, щоб «співати вічності пісні доби».
Чи є ще в мозку щось напоготові,
Природа для єдиної мети –
В незаяложенім і вдатнім слові
Твою дорогоцінність осягти?
Нова любов старі слова глаголе
Співає вічності пісні доби;
Її обличчя завжди ясночоле,
І стариню вона бере в раби.
Любов являє нам свої начала,
Де всім здається, що вона сконала
Сонет 108 [65; 123]
Він і співав – живлячи з того вічного джерела і свій власний пломінь Прометеєвого вогню. Він свідомо плекав його у власній душі і в інших – тим, що вділяв свій пломінь іншим, виносячи його («народжуючи») на світ втіленим у прекрасне образне слово, у гнучкий рядок, у доладно скомпоновані твори, в красивих душею молодих персонажів. І так увічнював – в серцях, в очах і на устах – Дух Любові в момент його найвищого, найсяйнішого злету, яким є правдиве людське кохання.
Мій зір тебе не любить, бо повір,
Він бачить вади – все незграбно суше,
Але моїм очам наперекір
Тебе кохає серце невидюще.
Ні голос твій, що ніжно вухо тне,
Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання –
Самі не здатні звабити мене
На пристрасті й жаги бенкетування…
Сонет 141 [65; 157]
Проблема нашого поета – не стільки в тому, що він, як і кожен у свій час, засліплений коханням, а в тому, що, усвідомлюючи сліпоту цього кохання, не може позбутися самого цього напасливого почуття. Почуття любові розкривається в сонетах у всьому багатстві відтінків. Кохання, як розуміє його ліричний герой – це невиліковна страшна хвороба, що супроводжується незліченними муками, воно подібне до ненаситної смерті, від такого кохання герой не може ніяк звільнитися, йому бракне сил, хоч він бачить всі вади коханої, знає про її зраду. Змирившись із цією зрадою, поет все ж зберігає своє кохання до смуглявої леді.
Яким правдивим і життєвим є кохання поета, таким життєвим є і зображення дами в сонетах. Вона не є традиційним ідеалом поетів, вона не красуня, але її земна, не ідеальна краса не поступиться красі тих, кому брехливо співають пісні інші поети.
Моя кохана – не сяйна, як сонце,
Не схожі на корал її уста,
Її коса – не злотне волоконце,
А горнодроту плетінка густа,