У третій і четвертій частинах Свіфт головну увагу приділяє розглядові морального та інтелектуального життя людини. Перед нами проходять численні варіації людського тупоумства й нікчемності. У вік обожнювання розуму Свіфт з усією силою підкреслює недовершеність людської науки, яка не спирається на життєвий досвід, на життєву практику. Звичаї мешканців повітряного острова, маніяків науки, що втратили будь–який інтерес до реального життя, заглибившись у розроблення різних математичних проблем, науки в лапутянській академії в Лагадо, де розв'язуються, наприклад, такі проблеми, як перетворення екскрементів на їжу, вироблення з льоду пороху, витягання сонячного проміння з огірків, будування споруд, починаючи з дахів, оранка з допомогою свиней тощо, далі зустрічі Гуллівера в Глабдабдрібі з тінями померлих, що розповідають йому несусвітні дурниці, які поширювалися й поширюються філологами та істориками про знаменитих людей минулого (тіні померлих учених, як єхидно відзначає Свіфт, тримаються на пристойній дистанції від жертв їхньої наукової фантазії),– все це не що інше, як енергійна атака на сучасну Свіфтові науку в усіх її розгалуженнях.
Захисник розуму й науки, сучасник Ньютона, Свіфт не поділяє наївного ентузіазму людей XVI століття та й деяких своїх сучасників з того приводу, що наука спроможна розв'язати всі загадки світу і що вона приведе людину у ближчому часі до ідеальних форм суспільної організації. Ці частини роману є ніби іронічним відгуком на утопічний роман XVI століття Беко–на "Нова Атлантида", в якому оспівується всемогутність науки і розповідається про те, що з дальшим її розвитком людина зможе перетворювати всілякі непотрібні й малоцінні речі на об'єкти, корисні і необхідні їй у житті.
4. Aпогей твору як сатиричний пафос на людину
Нарешті, найсумніша частина твору, апогей, до якого підноситься сатиричний пафос Свіфта,– це змалювання звичок та звичаїв єгу, цієї жахливої пародії на людину в усіх її моральних та фізичних особливостях. Як уже відзначено, зниження людини в цій частині провадиться не зменшенням фізичних її пропорцій, а своєрідним зведенням "вищої математики" духовного життя людини до елементарних чотирьох дій арифметики, тонким та глибоким установленням генетичного зв'язку між найскладнішими проявами психіки цивілізованої людини з елементарними інстинктами людини кам'яного періоду. Сатирична сила зображення морально "оголеної" істоти досягається тим, що Свіфт, пройнявшись ідеями нової філософії, яка розглядає людину як продукт природи, з убивчою ґрунтовністю показує фізіологічну спільність між єгу і людиною. Опис зовнішності єгу належить до найжорстокіших по своїй гострій іронії місць у цілій книзі. Єгу – карикатура на людину, але в цій карикатурі надзвичайно тонко схоплені риси схожості з оригіналом. Те саме треба сказати й про звичаї єгу. Людське життя показано в такому дзеркалі, перед яким бліднуть усі попередні засоби "ображати" людину, до яких раніше вдавався Свіфт. Єгу – брудні, хитрі, жорстокі й підлі істоти. Коли п'ятьом єгу кинути їжі, якої було б досить на п'ятдесят чоловік, вони, замість того щоб поділити її розумно між собою, кидаються один на одного, і кожен намагається захопити собі цілий шматок, причому їдять вони всякий непотріб, до якого б і не доторкнулась інша пристойна тварина. Вони люблять різні нікому не потрібні камінці і, здобувши їх, старанно ховають від інших, а втративши, впадають у розпач, хворіють, кусають та дряпають тих, хто їх пробує розважити та потішити...
Єгу люблять сваритися між собою й намагаються звичайно заскочити своїх ворогів несподівано; коли це їм не вдається, вони вчиняють бійки між собою; між сусідами часто зчиняється сварка та бійка за першу–ліпшу дрібницю, причому часто буває так, що третій сусід "під шумок" привласнює собі ту річ, за яку йде суперечка. Ватажками єгу бувають звичайно найогидніші та найжорстокіші з самців єгу; у цих "проводирів" є свої "ближчі люди", на обов'язку яких – лизати певну частину тіла ватажка і приводити до нього самиць єгу. Всі інші єгу ненавидять цих "ближчих людей" і при першій-ліпшій нагоді намагаються їх знищити. Самиці єгу, побачивши самця, починають гримасувати, перекривлюватися, тікати, хоч їх ніхто й не переслідує, та ховатися в кущі з певністю, що їх там розшукають; самці єгу часом споживають сік якоїсь рослини, від якої вони дуже збуджуються, починають вигукувати дикими голосами пісень та танцювати, лащитись один до одного, потім битись, а зрештою, плентаючи ногами, падають десь у багнюку і сплять. Ні до чого серйозного вони не здатні, хіба тільки носити вантажі, коли, звичайно, їх змушувати до того, бо своєю вдачею це ліниві і байдикуваті істоти. І поруч з такою жахливою картиною життя людської істоти, "звільненої" від прикрас цивілізації, подаються красномовні аналогії з життя європейського суспільства, про яке розповідає своєму шановному господареві–коню Гуллівер, даючи йому щедрий матеріал для зіставлень і порівнянь. З цих порівнянь виходить, що примхи якоїсь знатної леді мало чим відрізняються від звичок самки єгу, що бійка між сусідами за першу–ліпшу дрібницю дуже виразно нагадує судові звичаї Англії та інших європейських країн, військові виправи одного племені єгу проти другого дуже скидаються на війни, які точаться між людьми і про які розповідає Гуллівер, і т. д. і т. д. Словом, аналогія проведена від початку до кінця в усіх деталях і дрібницях, ще раз, сильніше, ніж будь–коли в попередніх розділах, проголошено безпощадний осуд людству. Все, чим живе людина, всі форми суспільного співжиття, всі прояви моральних прикмет людини, минуле й сучасне людства, все, чим воно пишається і чого прагне,– все позначено рисами жорстокості, розумової обмеженості, егоїзму і хитрощів.
І проте ця безнадійна картина не доводить автора до безнадійних висновків щодо майбутнього людства. Виховати в людині ясну думку та почуття моральної відповідальності за свої вчинки, продиктовані хижацькими інстинктами,– ось прихована думка автора книги, що в міру наближення до кінця стверджується з дедалі більшою енергією поруч з тим, як дедалі голоснішими та грізнішими стають обвинувачення сатирика. І передусім з особливою увагою підносить Свіфт питання про нове виховання, якому надасться значення всемогутньої панацеї, що має вилікувати всі моральні вади людини. Подібно до своїх попередників – гуманістів XVI століття (згадаймо абатство Телем у Рабле, відповідні розділи з "Утопії" Томаса Мора, "Домашні бесіди" Бразма Роттердамського і т. д. і т. д.), просвітителі, тільки з більшою докладністю і знанням людини, створюють "педагогічні утопії", що досягають своєї кульмінації в знаменитому "Емілі" Жан-Жака Руссо. Цей педагогічний елемент посідає поважне місце і в "Гуллівері". Зрештою, всі вони не так-то вже різняться між собою, бо й мета у них одна – виховати здорову морально і фізично людину, людину-громадянина, людину, якій не властиві нахили до розкоші та марної трати сил, людину активну і морально гармонійну.
В окремих епізодах з першої частини, де розповідається про виховання дітей у Ліліпути, в описах побуту та звичаїв гуїгнгнмів та в деяких інших епізодах Свіфт накреслює систему ідеального виховання людини. Перш за все він – прибічник суспільного виховання дітей (в Ліліпутії уряд відбирає дітей від батьків і бере на себе цілковиту відповідальність за їхнє ідейне та фізичне виховання) та раціоналістичних методів навчання (в Ліліпутії все казкове й фантастичне цілком виключається з книжок, з якими мають діло діти). Свіфт агітує за гармонійне сполучення фізичного та розумового тренування, він особливо настоює на тому, щоб дітей привчали до колективного суспільного життя (прилюдне змагання гуїгнгнмів у присутності найповажніших представників роду), і вимагає, щоб юнацтво привчалось до простого й активного життя (знову ж таки образки життя юнаків гуїгнгнмів). До того ж знаходимо тут поради давати дітям насамперед корисні знання, а не забивати голови всіляким непотрібним мотлохом.
5. Абсурдність творів Свіфта в ролі великої істини
Творчість Свіфта–сатирика становить певний крок у розвитку не тільки англійської, але взагалі європейської літератури. Схарактеризувати особливості сатири Свіфта в усіх її різноманітних виявах – річ неможлива в невеликій статті. Можна, звичайно, спинитись лише на основних її особливостях.
Перше, що є індивідуальною прикметою творів Свіфта,– це їхній сатиричний "пафос", з яким не можна поставити поруч ні тонку іронію сучасника Свіфта – Вольтера, ні, тим більше, до деякої міри його спадкоємця в англійській літературі – Лоренса Стерна. Характерною рисою цього пафосу є підкреслений риторизм, енергійне намагання за всяку ціну нав'язати читачеві свою оцінку того чи того факту при допомозі бездоганно розгорнутої системи "логічних" аргументів, причому сатирик наступає тим . наполегливіше, чим абсурдніше й парадоксальніше твердження він обстоює. Суперечність між цією енергією вислову і абсурдністю основної думки й справляв найбільший ефект в сатиричних творах Свіфта.
Непереможність цієї "аргументації" саме в тому, що Свіфт уживає найгострішої форми доказу "від протилежного". Доводячи з усім темпераментом слушність якогось абсурдного твердження, притягаючи до цього важку артилерію логічних доказів та словесної діалектики, він добивається протилежного ефекту – розкриття абсурдності того явища, яке він ніби захищає.
Звертаючись у передмові до своїх читачів від імені Гуллівера, Свіфт одразу стає в позу людини, яка навіть припустити не може, що знайдеться хтось, хто не повірить тим фантастичним пригодам, про які розповідається в чотирьох книгах "Мандрів".
"Якби присуди вгу могли хоч трохи вплинути на мене, то я мав би поважні підстави скаржитись на зухвалість деяких критиків, що твердять, ніби книжка про мої подорожі – лише витвір моєї уяви, і навіть дозволяють собі натяки, нібито гуїгнгнми та єгу так само нереальні, як і жителі Утопії. Проте мушу признатись: мені ніколи не доводилось чути, щоб хоч один єгу мав нахабство заперечувати існування жителів Ліліпути, Бробдінгрегу (слово це слід вимовляти саме так, а не як помилково надруковано: Бробдінгнег) і Лапути або спростовувати факти, які я сам розповів про ці народи, бо істина тут. настільки очевидна, що відразу ж переконує кожного читача".