Говорячи про тематичне наповнення лірики Петрарки, а саме про тематичне наповнення його «Книги пісень», треба зазначити, що головний зміст цих творів складає почуття до прекрасної жінки, яку автор називає Лаурою. «Подібно до поетів «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її зосередженням усіляких чеснот, констатує дію її краси на свою психіку, що очищує та робить її шляхетнішою. Проте Лаура не втрачає своїх реальних рис, не стає алегоричною фігурою, безплотним символом істини та цнотливості… Переживання Петрарки – головний та єдиний зміст збірки «Canzoniere», яка може бути названа справжньою «поетичною сповіддю» Петрарки, яка розкриває протиріччя його психіки, все те ж роздвоєння між старою та новою мораллю, між чуттєвим коханням і розумінням його гріховності» [2]. Друга частина збірки присвячена загиблій Лаурі, тут кохання спірітуалістичніше, проте все одно гріховне, Петрарка просить у Бога милості а в Марії – молитов за його грішну душу. Образ Лаури наближується до куртуазних зразків трубадурської лірики.
Серед інших образів, які оспівує Петрарка в своїй ліриці, можна виокремити образ Батьківщини, Італії, а також образ поетичної слави (образи Лаури та Лавра часто перехрещуються в ліриці Петрарки, інколи навіть дослідники сумніваються в наявності реальної жінки – Лаури [5], тож можна припустити, що образ Лаури – це, частково, персоніфікація гріховної спраги до слави). Проте згодом пристрасне прагнення до цих об’єктів або згасає, або спіритуалізується через їхню невідповідність християнському аскетичному способу життя священика. « Петрарка раптом почув, що й кохання до Лаури, й прагнення до слави протистоять прагненню отримати вічне спасіння. І зовсім не тому – а це надзвичайно важливо для Петрарки! – що вони гріховні самі собою. Просто вони заважали ввести той спосіб життя, який надійно підвів би його до спасіння» [4, с. 6]. Сам Петрарка розглядав власну італомовну лірику як своєрідний ескапізм, завдяки якому намагався виплеснути свої гріховні пристрасті – він не намагався робити свої сонети та канцони публічними, а робив їх радше для зняття з душі зайвої емоційної напруги, що розривала його навпіл.
Окрім сонетів до ліричної спадщини Петрарки відносяться канцони, балади, секстини та мадригали. Ці поетичні жанри займають набагато менше місця, наприклад, якщо сонетів у «Книзі пісень» налічується 317, то канцон лише 29, секстин – 9, балад – 7, а мадригалів – 4. У канцонах Петрарка також приділяє увагу як мелодійності та прозорості змісту, так і зовнішній естетичній цінності – «в них нерідкі вигадливі антитези, пишні метафори, гра словами та римами, які своєю претенциозною масивністю витискають ліричний порив поета» [2]. Сюжети цих віршів стосуються кохання, патріотизму, моральних чеснот, релігії тощо.
Можна стверджувати, що головним жанром, який використовував у своїй ліриці Франческо Петрарка, був сонет. Петрарка модернізував сонет, змістив акценти в бік ритмізованої мелодійності та прозорості змісту, хоча й не відмовився від формальної досконалості та пишності, яка була властива сонетам того часу. У своїх сонетах та інших жанрах Петрарка висловлював кохання, патріотичні та релігійні почуття, намагався примирити їх із домінуючою християнською мораллю. Не маючи наміру широко публікувати ці тексти, Петрарка висловлювався в них дуже безпосередньо та щиросердо, по-справжньому виливав у них свою душу – це зробило його італомовну лірику дуже цінною, а коли все ж вірші стали належати людям, вони глибоко торкалися їхніх душ, викликали яскраві та щирі відгуки, склали частину народного фольклору та привели до виникнення численних послідовників та епігонів.
РОЗДІЛ 3. СПАДКОЄМЦІ, ПОСЛІДОВНИКИ ТА ЕПІГОНИ
Франческо Петрарка зробив гігантський внесок у розвиток італійської та європейської поезії, багато людей зробило ім’я, перекладаючи його, чимало його висловів пішло до народної скарбниці та стало прислів’ями. Багатьох видатних поетів називають послідовниками Петрарки; наприклад, перекладач Є. Солонович стверджував у інтерв’ю до сімсотріччя поета: «Петрарка – засновник нової європейської поезії, нової європейської лірики, він породив масу наслідувачів у всьому світі – починаючи від Іспанії та Португалії та закінчуючи Англією. Шекспіра теж можна назвати наслідувачем і послідовником Петрарки. А з віршів Камоенса, наприклад, багато фактично є перекладами Петрарки португальською» [5]. До його наслідувачів відносять Дж. Бокаччо, Л. Медічі, В. Гюго, Дж. Леопарді та багатьох інших, а петраркізм, що розвинувся як напрямок починаючи з творчості П’єтро Бембо, домінував у Італії протягом XVI століття.
Щодо петраркізму варто зазначити, що це явище не було принаймні однозначно позитивним. Як відзначає І. Н. Голенищев-Кутузов, «петраркісти, особливо малообдаровані, дотримувалися умовних схем, нескінченно відтворюючи образи з загальної скарбниці безсмертного співця Лаури, навіть рими в їхніх сонетах, що розповсюдилися всією Європою, нерідко повторювалися» [1, с. 143]. Недалекі послідовники та епігони взяли в Петрарки тільки зовнішні форми та прикраси, не збагнувши справжньої глибини його лірики. Це зіпсувало й репутацію самого митця. Проблему неадекватного сприйняття Петрарки розглядав зокрема Н. Томашевський, коли досліджував вплив поета на російську літературу. Він стверджує, що Петрарку не просто погано перекладали, а й не могли повністю осягнути: ««Хвороба століття» була привита Петрарці. Хоча, це і зрозуміло. Нові напрямки, нові літературні школи завжди підшукують собі «шляхетних батьків», креслять для себе гідне генеалогічне дерево» [4, с. 14]. Таким чином, кожен вичитував у Петрарці себе, думаючи, що це і є рівень автора, хоча мало хто досягав його справжнього рівня.
Все ж можна стверджувати, що Петрарка знайшов і гідних послідовників, які продовжили вектор, що він проклав. Такими спадкоємцями були, безумовно, гуманісти. Називаючи Петрарку одним з найвидатніших ліричних поетів Італії, В. В. Соколов стверджує, що його поезія «грала величезну, в багатьох аспектах провідну роль у розвитку гуманістичного антиаскетичного руху. На противагу схоластичним творам, що відображали середньовічну людину, вона розкривала складність почуттів і думок нової, ренесансної людини, намагаючись осягнути їх у багатогранній цілісності» [6, с. 18]. Поезія Франческо Петрарки надихала видатних гуманістів – Джованні Боккаччо, Колюччо Салютатті, Поджо Браччоліні та багатьох інших. Ці митці та суспільні діячі наслідували не тільки поетичний спадок Петрарки, але його прагнення звільнити людину від аскетичної обмеженості, повернути античну пошану до цілісної, в тому числі – тілесної, людини (варто згадати, що Петрарка був шукачем та володарем найбільшої бібліотеки античних класичних творів на той час). Гуманісти підтримали курс на антропологізацію цінностей, намагалися знов поставити людину на місце критерію в аксіології, і тут також наслідували Петрарку.
Таким чином, можна стверджувати, що намагання писати вірші, користуючись схемами та римами, що віднайшов Франческо Петрарка, зазвичай приводили до профанації та вихолощення його поезії, адже форма не може бути безболісно відірваною від змісту. Навпаки, тих, хто підтримував та розвивав у подальшому ідеї та ідеали, цінності Петрарки, можна вважати справжніми спадкоємцями, навіть якщо вони не творили в межах ліричної поезії. Справжній Петрарка – не в римах і чотирнадцятирядкових віршах, а в гуманістичній боротьбі за визволення нової людини від старої, такою ж має бути й людина, яка претендує на те, щоб бути його нащадком.
ВИСНОВКИ
Франческо Петрарка був одним із засновників гуманістичного руху в Італії, одним з найвидатніших італійських ліричних поетів і одним з упорядників сучасної італійської літературної мови. Його літературний доробок дуже значний, проте переважна більшість латиномовних творів невідома широкому загалу, та й не вони зробили поета класиком, а перш за все його ліричні твори – кількасот сонетів, канцон, мадригалів та балад італійською, де відверто, не на публіку, висловлені глибокі почуття: до жінки, до Батьківщини, до слави та до себе. Ліричні твори Петрарки – ніби сповідь душі, яка розривається між чуттєвим коханням і соціальними приписами, між пристрасними пориваннями та моральними заборонами, між коханням і святістю.
Збірка поезій «Книга пісень» складається з віршів, які автор не мав наміру презентувати широкій публіці. Тут висловлені найпотаємніші думки та почуття великої людини, весь її світогляд, і сонетна форма, що найчастіше зустрічається серед віршів «Canzoniere», не є головним здобутком і найбільшою цінністю, хоча Петрарка блискуче працює в межах складного сонетного канону. Віртуозна майстерність викладення слугує лише тлом, яке дозволяє гідно висловити внутрішній зміст віршів. І коли псевдонащадки та епігони намагалися повторити Петрарку, користуючись його римами та поетичними прийомами, вони не тільки не досягали його рівня, але й часто псували репутацію майстра, якого починали сприймати як одного з численної когорти шукачів вдалого слова.
Справжні ж наслідувачі Петрарки були не серед тих, хто копіював його стиль і викрадав рими, а серед видатних гуманістів, які жили тими ж проблемами, стражданнями, яких зазнав свого часу Петрарка, так само намагалися виявити велич людини, зрозуміти природу кохання та святості. Не всі гуманісти доби Відродження володіли так вправно технікою сонету, як Петрарка, але всі, хто продовжив його справу, розвинув його ідеї, заслуговують називатися його істинними нащадками.