Смекни!
smekni.com

Літературний образ Запорозької Січі (стр. 2 из 3)

А перше справді художнє оповідання про Січ виходить з-під пера українського мандрівця Луки Яценка (1729-1807) — автора опису подорожі на Схід у 13-ти книгах, який і досі ще лишається в рукописі. Щодо опису Січі в Л. Яценка має рацію Сергій Білокінь, зазначаючи: «Яценко не збирався писати історичну реляцію. У нього зовсім інша мета, а відтак інший жанр і навіть рід. Це взагалі не історичний твір. Це розкішна барочна проза. І якщо поглянути на Яценкові писання саме з цього боку, все стає на свої місця. Ми вже ладні милуватися цим рясним хитросплетінням словес, насолоджуємося ними» («Вітчизна». — 1988. — № 2. — С. 184).

3. Розквіт козацької тематики в XIX столітті

Отже, можемо з повним правом сказати, що до XIX століття, коли літературний образ Запорозької Січі усталився і розроблявся багатьма авторами систематично, українською літературою, поезією та прозою він уже був освоєний; більше того, саме на цій традиції й будували свої уявлення про Запорозьку Січ белетристи XIX і XX століть, додаючи до того образу нові деталі й нове освітлення вже відповідно до своїх естетичних та суспільних поглядів.

Романтики не могли не цікавитися Запорозькою Січчю і взагалі козацтвом. Зрештою, інтерес до історії — одна з визначальних рис цього естетичного періоду. Запорожжя з його вольницею, героями, лицарством, віддаленістю від світських спокус, ба навіть аскетизмом, екзотикою побуту, незвичайністю суспільного укладу давало чималий харч для історичних фантазій та ідеалізацій. Тому поети й прозаїки і кинулися розробляти запорозьку тематику. Побіч ішло серйозне, наукове вивчення запорозького життя історика-ми-романтиками, такими, як М. Маркевич, П. Куліш, М. Костомаров чи А. Скальковський, які теж не цуралися художнього пера. Витворилася навіть своєрідна мода на цю тематику. А оскільки на початку XIX століття українці практично не мали засобів друку і змушені були друкуватися в Росії чи в Польщі, відповідно користуючись російською чи польською мовами, то публікаціями про Запорожжя не тільки збуджували інтерес до рідної історії в русифікованих та полонізованих українців, виховуючи в них національне почуття, а й спонукали до розроблення козацької тематики в польській та російській літературах. Побіч з тим в обох літературах, польській та російській, витворювалися своєрідні явища польсько-української та російсько-української підлітератур. Сюди треба віднести діячів так званої української школи в польській літературі (Б. Залеський, С. Гощинський, А. Мальчевський, Ю. Словацький, А. Марцинковський, П. Свенцицький, М. Чайковський, А. Роме та інші), чималу російськомовну літературу першої половини XIX століття, яку творили українці (В. Наріжний, М. Сомов, М. Гоголь, П. Голота, О. Чагровський, О. Кузьмич, В. Кореневський, А. Скальковський та інші), а також росіян К. Рилєєва, Ф. Булгарина, М. Сементовського та німця Д. фон Лізандра, автора поеми «Запорожці». Писали про Запорожжя російською мовою й фундатори україномовної української літератури, такі, як М. Максимович, П. Куліш, Є. Гребінка та інші.

Дозволимо собі зробити короткий огляд цієї літератури, бо саме вона значною мірою спричинилася до укорінення літературного образу Запорозької Січі, що його ми знаємо. Одним з перших почав цю традицію Василь Наріжний, вмістивши в книзі «Новые повести» (СПб., 1824) повість «Запорожець». Не подаємо її у нашому виданні з тієї причини, що вона не несе про Запорожжя й найменшого знання. Героєм повісті виступає французький маркіз, який став кошовим Запорозької Січі (геть фантазія). Зрештою, вся повість оповідає про романтичні пригоди героя за межами України, а Запорожжя тільки блідими фарбами змальоване на початку і в кінці повісті як романтичні рямці до основної історії, що із Січчю ніякого зв'язку не має. Майже водночас К. Рилєєв надрукував у «Соревнователе Провещения» (1825) поемку «Гайдамаки», в якій подає поетичний образ Запорожжя. Через рік, тобто в 1826 році, І. Кульжинський надрукував «Козацкую песнь», в якій описано нічний похід запорожців, а в 1827 році Ф. Глинка в «Литературном Музеуме» надрукував поему «Набег запорожских козаков из Сечи на Волинь». В історичному романі Ф. Булгарина «Дмитрий Самозванец» (СПб., 1830) знаходимо історичну картину з описом побуту Запорозької Січі під час миру та війни. Думається, це перший у XIX столітті більш-менш правдивий опис Запорозької Січі, заснований, до речі, на докладному студіюванні цього питання. В. Сиповський, автор книги «Україна в російському письменстві» (К., 1929), пише про це так: «Його безбарвний опис січового життя повніший і змістовніший, аніж яскрава характеристика Січі, що її зробив згодом М. Гоголь». Описав Запорозьку Січ і Петро Голота у романах «Іван Мазепа» (М., 1832) та «Хмельницкий, или Присоединение Малороссии» (1834). У першому подано опис запорозьких степів, самої Січі з її метушнею, Сірка, побут Мазепи на Січі (цілком фантастичний), похід запорожців до берегів Кавказу, зупинено увагу на змаганні між Мазепою та Сірком (також фантастичному). В другому описано пороги та Січ. Січ та пороги описано також у російськомовній поемі М. Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). Микола Гоголь у знаменитому «Тарасі Бульбі» (вперше уміщено в збірці «Миргород» у 1835 році) змалював сцену обрання кошового, дав картини степу, походу на Чорне море, але загалом про Січ тут говориться лише епізодично. Олександр Чагровський випустив у 1836 році у Москві роман «Запорожские наезды», героями якого стали Войнаровський, Палій, Мазепа. Розділ з цього твору «Похід запорозької вольниці» з описом Січі й походу запорожців вміщено в 1836 році у збірці того ж О. Чагровського «Библиотека, или Приятное чтение в часи досуга». Н. Всеволожський у двотомному виданні «Путешествие через Южную Россию...» (М., 1839) також: змальовує Запорозьку Січ. Цікавився Запорожжям і Олександр Кузьмич. У «Молодику» на 1844 рік він надрукував «Набіг у степу», назвавши його розділом з роману, але це цілком самостійне оповідання, яке описує події 1628 року. А в романі «Зиновий Богдан Хмельницкий», який вийшов у п м’яти томах у 1846 році (описано тут тільки Богданову молодість), розповів про Остряницю, Січ, морський похід запорожців, Тараса Трясила, Тарасову ніч. Василь Кореницький у1846 році надрукував роман «Гетман Остряница, или Эпоха смут и бедствий Малороссии», в якому змальовує життя Остряниці до його повстання, подає стислу історію Сіні, опис морського походу. В 1849 році Микола Сементовський випустив повість «Потемкин как козак Войска Запорожского» — про події 1768 року в колонії Запорожжя — Новосербп. Окремо треба сказати про роман Аполлона Скальковського «Порубежники. Канва для романов» у чотирьох випусках, який складається з трьох повістей: «Кагальничанка», «Хрустальная балка», «Братья-искупители» та роману «Мамай», написаних у дусі Фенімора Купера. Є тут докладні картини Січі й прилеглих до неї місцевостей, особливо детально відтворено життя так званих узграничників. А. Скальковський перший підійшов до історії Запорозької Січі як учений, видавши «Историю Новой Сечи» спочатку в одному, а потім у трьох томах, — праця на свій час капітальна.

Коли російські письменники дивилися на козацтво, виходячи з Інтересів Російської імперії, то польські — з інтересів Речі Посполитої. Такі «Козацькі повісті» Михайла Чайковського, які вийшли в 1837 році, чи його ж «Вернигора» (1838), де оповідається про гайдамаччину. Польська тенденція відчутна і в Богдана Залеського, автора численних віршів на козацьку тематику («Ріїта». Львів, 1877. — Т. 1-4), хоч він і намагається ідеалізувати польсько-українські стосунки й уникає писати про їхні суперечності, — важливо при цьому зазначити, що Залеський ставився до козацтва з повагою та симпатією. Павлин Свенцицький, що писав під псевдонімом Павло Свій, відчував себе більше українцем, аніж поляком, — його романтичні оповідання сповнені симпатії до українського народу і звучать як цілком українські. Те саме й у Тимка Падури, який більшість своїх віршів написав українською мовою, хоч польська тенденція проступає і в нього, тоді як у П. Свенцицького її зовсім не помічаємо. Зате є вона в плодовитого Антонія-Йосипа Ролле, що походив із спольщених французів: його жанр — повість-есе, здебільшого про Поділля, але торкається він і козацтва, зокрема й Запорожжя. Загалом письменник намагається дотримуватися об'єктивного тону, але це йому не завжди вдається через ту ж таки польську тенденцію.

Для письменників же, котрі творили українську літературу, тема Запорожжя та Запорозької Січі була особливо приваблива. Всім відомо, як хвилювала вона Тараса Шевченка. Уже в ранній творчості («Тарасова ніч», «Перебендя», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія», «Невольник», «Холодний Яр», «Іржавець» та інші) поет дивиться на Запорозьку Січ як на оплот волі і по-своєму, в романтичних тонах, її ідеалізує. Загалом же його погляд на Запорозьку Січ близький до Величкового. Глибокий інтерес до Запорожжя виявляв і П. Куліш, що особливо проявилося в його знаменитій «Чорній раді»: п ять розділів цього роману надруковано на сторінках «Современника» (1846), а уривок «Один день из жизни запорожца Кирила Тура» — в «Московитянині» (також 1846 рік), тобто ще до арешту в кирило-мефодіївській справі. Повністю твір вийшов двома мовами, українською та російською, в 1857 році. Тему Запорозької Січі порушив письменник і в оповіданні «Степові гості», незавершеному романі «Брати». Не минали увагою запорожців і Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко: перший — у повісті «Чайковський», а другий — в нарисі про Антона Головатого. Зрештою, не можна забувати, що дух Запорожжя могутньо прочувався ще в «Енеїді» Івана Котляревського, бо мандри Енея дуже нагадували морські походи запорожців, а їхній побут повністю перенесено в поему. Вельми цікавилися Запорожжям Олександр Афанасьєв-Чужбинський та Олекса Стороженко. Обидва здійснили мандрівки в місця Запорозької Січі: перший написав двотомне «Путешествие в Южную Россию» (1863), а другий створив знамениті «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа».