За Велесовою книгою, наш народ створений Сварогом, тому саме Сварог названий нашим Пращуром, бо він дав нам Заповіт через Отця Ора, якими мають бути русичі-українці. Отже, Сварог – Творець Роду людського на Землі.
У дощечці 9-А розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 до 375 р. н. е., значить створення руських племен відбулося в середині IX ст. до н. е., тобто наприкінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення племен. Третя родовідна легенда Велесової книги оповідає про Отця Ора (Орія, Арія), який жив у середині VII ст. до н. е.: "Од Отця Ора походимо". А Ор мав трьох синів, які розселилися в різних околицях Європи: "І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена виникли" (4-Г). Нині в цих іменах ми дешифруємо відомі імена Кия, Щека і Хорива, засновників трьох слов'янських народів — русів (киян), чехів, хорватів. "Од Отця Ора до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той був" (5-А). Ці записи цінні для нас конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової книги писалися в IX ст. н. е. (бо після Аскольда, Діра і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Діра точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію — 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Ора – середину VII ст. до н. е. Його сини зі своїми людьми "ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол Руський" (4-Г). Так, завдяки мові автора-історика, який і написав «Велесову книгу», ми можемо констатувати, що твір написано до прийняття Християнства в Русі-Україні.
Щодо уточнення заснування Києва: якщо брати датування Велесової книги як серйозний аргумент, то в 2010 р. ми змогли б святкувати 2710-річчя сучасної столиці України. В цих же дошках руси-кияни ототожнюються з антами, а в дошці 7-В прямо сказано, що руси, розбивши римлян, готів і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події, як знаємо з історії, відбулися в IV ст. н. е. В книзі називаються різні слов'янські племена, які жили на території України, щоб нічого не забулося з нашої історії: кіморії, (кімерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври).
Автор стверджує, що душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло — лише одяг душі. Віра у вічність душі виховувала безстрашність, упевненість у своїх силах: "Од Отця Ора походимо, і той час від часу народжується серед нас, бо пов'язано це так до самої смерті" (4-Г), "А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть, і віни свої вінять, і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. і та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита". Як бачимо, мова цього тексту потребує дешифрування, отже:
1. Сварга – найвище Небо, житло Сварога і Його Луки, де знаходиться Рай. Сварга символізує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварга дослівно означає "небесний, рухаючий Небо". У Рігведі є поняття Сварга-Марга, що означає "шлях на Небо”. Так називається наш Чумацький Шлях або Молочна Стежка, якою душі померлих прямують до Лук Сварожих.
2. Віна-вінча. У Раю душі немов би продовжують своє земне життя, займаючись улюбленими справами. Тому, як хлібороби, вінять віни — збирають щедрі врожаї жита та здійснюють жниварський обряд – сплітають вінок із колосків, вносять у хату Дідуха-Снопа. Саме цей обряд символізує єдність живих нащадків з померлими Предками, бо: "То Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, І ставити Снопа до огнища, і чтити його, як Отця Божого" (8/2).
3. Нава скинута – душа, яка вже скинула тіло, тобто людина померла. Яві дана — слід розуміти, що Боги Права дають тіла для душ, які з нору повертаються а Яву, тобто народжуються для земного життя. Нава скидає тіло. Ява вдягає тіло.
4. Світовит—творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит — одна з трьох постатей Великого Триглава — Святий Дух, що витає в повітрі (11-А, 11-Б). Тому Світовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який вирішує долю духовних посланців на Землю: "Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богам Правія і Явія, І йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий І буття Яви. І буде Він нас у НавіТ берегти, а тому хвалу співаємо" (11-А). Нава — символ нічної темряви, Ява—проявлене, вияскравлене денним світлом життя людей. Вранці скачуть вісники у Небі, щоб "управити золотий човен Сонця" (7-Ж). Таким чином, учення про Праву, Яву і Наву є однією з основних світоглядно-богознавчих засад РУНВіри (її, до речі, сповідував Х.Якимчук, про якого ми говорили вище) .
Богу «приносили» те, що вироблено людськими руками: тук - жир, масло, як символи багатства, "і жертви іншої, як хліби немає. А ще виноград і мед, і зерно дають до молінь тих". Текст вказує на працю хліборобів-предків, що вони вирощували, яким ремеслом займалися.
У Велесовій книзі згадується красне вінце. Це є образ вінка як священної ознаки багатьох рідних обрядів. Саме з вінка походить корона. Красний означає файний, красивий. Золота корона Сонця – символ Дажбога. Велесова книга вчить, що найкращою Вірою є власна віра народу, тому й не слід шукати чужої: "То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не чужинські Боги!" (7-Г). Патріотизм, любов до рідної землі, до свого народу, – все це не потребувало ніякого наукового філософського обґрунтування чи обговорення. Слова сприймались як молитва.
2. Мовний світ Біблії. Біблійні мотиви в українській літературі
Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України (у Лондоні) в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.
При цьому слід наголосити, що Іван Огієнко не першим переклав Біблію українською мовою, бо переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Їхня книга вийшла 1903 року у Відні. Вийшла за кордоном тому, що тоді російський царизм жорстоко придушував українське слово. Із 22 заборон української мови тих часів назвемо кілька з них: Валуєвський циркуляр про заборону книгодрукування українською мовою і українського театру в Східній Україні від 1863 р.; Емський акт від 1876 р. про заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот українською мовою; указ від 1881 р. про дозвіл друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. На місцеву владу при цьому покладалися обов'язки контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Найбільше вражає ганебний указ від 1888 р. про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами (це взагалі в ніякі моральні чи правові цивілізовані рамки не вкладається). А в 1895-му забороняються навіть українські книги для дітей... За таких умов не могли з'явитися на рідній землі перекладачів їхні праці. Проте, завважимо, задовго до XIX ст., українці брали участь у виданні повного тексту Біблії в Москві (1663 р.). А в 1758 р. у друкарні Києво-Печерської лаври також вийшов повний текст Біблії. Знаменита «Острозька Біблія» надрукованою була в Україні 1581 p., а створили її члени Острозького вченого гуртка, очолюваного Г.Смотрицьким. Значно раніше (в XI столітті) датуються найдавніші списки Псалтиря – улюбленої старозавітної книги, за якою в Україні вчилися грамоти (за Псалтирем навчався грамоти і Т. Шевченко). Псалтир читали над хворими, над померлими. Саме Псалтир читає над померлою панночкою Хома Брут, герой повісті «Вій» М. Гоголя. Український переклад Псалтиря здійснено було на межі XVII— XVIII ст. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І. Федорович при сприянні Г. Хоткевича. Починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов'янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р., якого знайдено в книзі Житомирського міського суду (записаний латинськими літерами). 1680 р. видав свою «Римотворну Псалтирю» український письменник, церковний діяч Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра «Римотворну Псалтирю» було покладено на ноти. На церковнім співанні українців відбились народні українські пісні, про що слушно завважує І.Огієнко: «...Прислухайтесь до Лаврського співу, і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум. От чому співи в наших церквах ще за давні віки завше тягли до себе чужинців». Ще С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в Москві, полюбили наше «сладкое и согласное пітіє», тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це «тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними». Всьому світові відомі й українські «старі думи козачі». “Сердцем чист и душею» Сковорода сміливо висловлює свої антимонархічні погляди. Трагедія в тому, що люди не знають нічого про царів, про їхнє огидне єство, їхні злочинні дії і наміри, їхні жорстокість і тупість,— і тому сподіваються на них, як на опору, «брег» свого життя. Володарі людям говорять правду про все, що роблять, але насправді все це є обманом: