Герменевтичний аналіз п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка»
За два століття сценічної біографії п’єса Івана Котляревського “Наталка Полтавка” не втратила первозданної притягальної сили та громадянської актуальності.
Чи всі розставлені автором знаки питання відшукало допитливе око дослідника? Чи на всі питання дано відповіді? Чи вони правильні? І чи є об’єктивні сенси їх оприлюднювати на нашому суперечливому формаційному переломі постколоніально-квазісуверенного суспільства?
У цій розвідці ми ще раз пройдемо сторінками п’єси, спробувавши у давно відомому відкрити непізнане, нове і, безперечно, цінне і в духовному, і в національному вимірі.
У сучасних підручниках для середньої школи образ Наталки подається в одновимірному ідеалізованому світлі. Здається, витлумачення цього персонажа не змінювалося упродовж століть ні за яких часів та режимів. Проте і в мальованій людською рукою іконі є метафізичне, наприклад, - оновлення чи мироточивість. Спробуємо підійти до художнього витвору Котляревського як до ікони.
Від кінця ХV до кінця ХVІІІ століття тривала на Україні епоха Козаччини. Саме епоха, бо так багато значила вона в історії нашої Батьківщини. Ми і досі в архетипних глибинах козацький народ. І степи наші козацькі, і серця, що породили козацькі пісні, козацьку журбу і козацький характер. Сам дух українства у своєму універсумі – козацький.
Захищаючи рідну землю, козаки виробили повнокровну і цілісну систему інституцій, які забезпечували виживання у найскладніших умовах, коли українці не мали власної держави і їм загрожувало цілковите знищення. Це і особлива військова організація, і ефективна система управління, і економічний прогрес.
Нас, звичайно, цікавить духовно-моральний світ людини тієї епохи. Віра в Бога, любов до рідної землі, презирство до смерті, закони козацького побратимства, космос народної моральності – ось що визначало їхні помисли та вчинки.
Але не так сталося, як гадалося. Чвари гетьманів та гетьманчиків, віроломство Московії спричинили страшну добу Руїни. Духовно-моральні редути глибин народної душі почали розмиватися новою – малоросійсько-манкуртською пошестю, якій піддалися спочатку верхи, еліта, потім середня адміністративно-керівна ланка суспільства, а згодом і певна частина народної маси.
У “Наталці Полтавці” змодельовано в основних параметрах саме цей напівзруйнований двома століттями імперської навали понятійний світ людей двох станів: місцевої царської адміністрації (Возний та Виборний) та пересічних, як зараз кажуть, представників суспільних низів.
Колоніальна дійсність примушувала українців масово пристосовуватися до нових умов. Витворилися цілком нові типи характерів. Наші герої лише діють в одній часовій площині. Насправді ж вони живуть у різних світоглядних системах. Розрізняємо такі типи характерів за їх ідеаційністю: Возний та Виборний – манкуртсько-колоніальний, Наталка та Микола - козацький , мати і Петро – хліборобський.
Подаємо коротке пояснення до кожного типу характеру.
Манкуртсько-колоніальний світогляд – результат дії самодержавно-імперської машини, відзначається прийняттям національної дефективності, “малоросійства”, духовним виродженням, мовним колоніалізмом.Фактично цей тип характеру став внутрішнім українським знаряддям боротьби проти свого ж народу.
Козацький тип характеру презентують кращі представники народу, які не втратили високих громадянських та особистісних ідеалів, внутрішнього аристократизму, шляхетності індивідуальної свободи, високості помислів і, що особливо важливо в нашому випадку, дій та вчинків.
Хліборобський тип характеру втілює збереження питомих національних залог праці стародавніх оріїв – святість чесно заробленого шматка хліба, фізичну витривалість, сакралізовану духом землі моральність. Проте системний ієрархічний устрій патріархально-хліборобського світогляду був підданий жахливій, катастрофічній ерозії з боку тієї самої колоніально- імперсько-кріпацької навали.
У центрі конфлікту – звичайна дівчина Наталка. Проте не зовсім звичайна, бо саме вона волею автора є носієм козацьких архетипних залог. Одна з питомих рис людей козацького типу характеру – перебуваючи у світі володіння, виборювати високі мети світу буття. Події зовнішнього сюжету твору аж ніяк не спонукають героїв до примноження етнонаціональних духовних цінностей. Там, де воловодить насильство, вигода, самоприниження, зневага до елементарних засад людської гідності, – там культивується, за висловом О.Потебні мерзозапустіння душ.
Наталка має рідкісний талант перетворювати події зовнішнього світу у явища світу духовного. Вона шукає і віднаходить нову їх сутність. Змінюється сам спосіб їх протікання – ініціатива переростає в пошук, а пошук відкриває нові варіанти з позірної безвиході зовнішніх життєвих обставин. Люди далеко не завжди усвідомлюють, що в основі своїй буденне життя символічне, тому що воно значливе. Якби звіра, що дрімає у Возному, можна було зупинити погрозою, все одно, суду чи Божої кари, за апофеоз людяності слугував би примітивний бич дресирувальника, а не дівчина, яка жертвує собою (хай не у зовсім природний, не у зовсім святенницький спосіб). Але в тому і мудрість, що людина олюднилася не через хлист, а через неосягненне: непереборність беззбройної істини, принадність її прикладу. Жертвування собою заради утвердження істини, спілкування зі смертними через дефініцію самопожертви і є духовне життя. Такою обітницею зв’язує себе Наталка, розв’язуючи не лише зовнішній, ситуативно-подієвий конфлікт, але вирішуючи високе моральне покликання, яке нарешті – у фіналі – виступає творцем життєвої правди, духовного безсмертя.
Найвище моральне покликання християнина – любов і боротьба за неї. Любов –це та сила, яка встановлює рубікони самопожертви, створюючи метафізичний простір безсмертя духу. Доречно навести мудру сентенцію, що любов сама по собі не має смислу, але передає смисл високого. Наталка, по-перше, мала цей смисл, а по-друге усвідомлено боролася за нього. У чому ж, на нашу думку, особливості Наталчиного почуття?
За чотири роки очікування судженого дівчині відкрилася мудрість зрілого серця: кохання – початкова стадія взаємин двох людей, перейшло в любов. Любов – сутнісно вищий етап етичних стосунків. У коханні домінують бажання плоті, фізичної близькості, підсвідомого поклику до продовження себе у просторі та часі – любов виходить із вівтаря совісті, в якому найдорожча ікона – жертовність. Кохання летить на гребені пристрасті – любов керується кодексом честі, яка є моральною втіхою совісті. У коханні вирують вулкани емоцій, свідків невтоленого бажання – любов освітлена свічадом гідності, стійкої спромоги волі, спрямованої на досягнення гармонії з предметом симпатії. Любов переводить людину в найвищі сфери духовного буття, тоді як кохання – лише необхідна передумова такого переходу. Кохання може бути гріховним, егоїстичним, хворобливим, обмеженим, забобонним, гордивим, заздрісним... Любов – апофеоз духовного самовідродження і позбавлена недоліків генези морального.
В умовах, що склалися, Наталці залишилося терпіти і боротися, боротися і терпіти – без нарікань, сумнівів та спокус. Терпіння тут вживаємо в значенні страждання у відповідності до біблійної семантики. Але слово “страждання” в побутовому тлумаченні обтяжене “низьким” змістом, тому у випадку з Наталкою точніше вжити поняття терпіння в його сакральному вимірі. Дівчина не замінить важкого щастя обраного нею душестояння на ерзац облаштування на рівні фізично обумовлених атрибутів сім’ї, достатку, навіть материнства. Світ володіння безсилий перед дівчиною, бо в ній відкрилися овиди буття.
У чому вбачаємо запобіжник відступу, здачі моральних позицій? У повноті архетипних закладин етнонаціонального козацького типу характеру, який за вкрай нестерпних зовнішніх умов забезпечує збереження внутрішнього суверенітету особистості.
Відчайдушний вибір Наталкою позамежних способів боротьби проти насильства свідчить про її духовне подолання смерті. Тому життя окремої людини, соціально рядової, без претезій на привілеї, не те, щоб із нею поводилися шляхетно, стає Божою повістю, вічною темою мистецтва.
Колоніально-бюрократична система зламала демократичні традиції козаччини в Україні. Що пропонують Наталці? Обміняй свободу на рабське життя. За тебе думають, а ти підкоряйся. Про тебе піклуються, правда, в обмін на це піклування ти прирікаєш себе на незворотне духопадіння. Про це прямолінійно і цинічно заявляє Возний: він хоче “без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє ...движимоє і недвижимоє іменіє для душі моєй – з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі... розпоряжать”.
У рабів тверді переконання. Тоталітарна свідомість догматична і не сприймає ні відступів, ні винятків. Возний – світоглядний раб свого адміністративно-бюрократичного становища. Зрозуміло, що з погляду етно-національного волелюбна Наталка не хоче стати на рівень “движимого і недвижимого іменія” і не сприймає порядку, за яким вона, самодостатня людина, потрапить у сімейний феод Возного. І.П.Котляревський, який вчинив благородно і гуманно зі своїми кріпаками, недвозначно окреслює власну позицію у такому дражливому питання як кріпацтво. Бо у праві тодішнього поміщика перифраз “вічноє і потомственноє владініє” означав не що інше, як повну, беззастережну залежність. Монолог Возного демаскує справжні симпатії автора, який не хоче розв’язувати основний конфлікт лише на рівні побутовому (звичаї-традиції) чи соціальному (бідність-багатство), але залучає контекст демократичного устрою тогочасного суспільства, тобто контекст політичний.
Правове “безголосся” українського села прямо екстраполюється у нерівноправність сімейних стосунків, а глибше – у ментальну кризу ідентичності, що , як геологічний розлом, розколола самі підмурівки українського етносу.