Мазепа-оповідач не тільки дивується своїй долі, своєму поверненню із небуття, а й вловлює напівінтуїтивно провіденційний сенс свого відродження. Та доля виявляється немилосердною до нього, він терпить жорстоку поразку, коли, здавалося, стає реальністю мета його життя. Однак ця поразка не зломила його. В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант байронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з однойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі. Слід тут звернути увагу й на те, що в основу сюжету всієї поеми, котрим охоплюються як сюжетне обрамлення, так і монолог Мазепи, закладено опорні опозиції паж і гетьман, напівтруп і володар країни, які організовують твір в ідейно-художню цілісність. Розполовинення його на дві частини, тим більше ігнорування однієї з них руйнує цю цілісність і зводить зміст знаменитої поеми до вервечки живописних ефектів.
Як зазначалося, поема Байрона “Мазепа” мала, широкий розголос в Європі й відгукнулася в літературі, живописі, музиці та інших мистецтвах, їй належить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із “вічних образів” письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культурно-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відноситься він до категорії “вічних образів” історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.
Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво
Під безпосереднім впливом поеми Байрона “Мазепа” з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки “Орієнталії” (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її образами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фабульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Ґюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає повної трансформації, власне, перегодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго переводить у систему пітторескного (живописного) романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. В ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго різко міняється тип нарації, розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.
Словом, поема Гюго “Мазепа” може служити взірцем французького пітторескного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. В поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й “сліди історії”, які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, “схожими на смугасте покривало”.
Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що “цей живий труп одного дня стане повелителем племен України”, що “його дика велич народиться із його мук” і він “винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння”,алеговориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить через усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях P.M. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна ангажованість.
Більшою мірою це стосується літератур Східної і Середньо-Східної Європи, зокрема Росії і Польщі, а також України, для яких Мазепа не був нейтральною історичною постаттю. Письменники цих країн мало або й зовсім не цікавилися вигаданими пригодами його молодості, зосереджуючи увагу на Мазепі-гетьмані. При цьому його образ теж піддавався міфологізації, але специфічного характеру й спрямованості. Це переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтересами та ідеологічними модулями. Як сформулював відомий німецький філософ і естетик Е. Кассірер, однією з характерних рис політичного життя новітнього часу є “відкрите й урочисте утвердження на престолі міфу”;розпочався ж цей процес значно раніше, ще в епоху романтизму, водночас з визнанням міфу “необхідним чинником і невід'ємним елементом людської культури”.До цього слід додати, що політичній міфологізації в літературі властиві сакралізуючі проекції та тенденції.
Все це знаходимо в політичній міфологізації образу Мазепи в літературах Східної й Середньо-Східної Європи. Сюжетну основу більшості творів у цих літературах становить вже не легенда про Мазепу, а його відомі історичні дії, проте було б перебільшенням вважати, що їхні автори надихалися передусім пошуками “історичної правди”, хоч і декларували її. Інтерпретація образу Мазепи вирішальним чином залежала в них від ставлення авторів до основної політичної акції гетьмана, спроби повернути Україні незалежність, завойовану за часів Хмельницького, і ширше – до проблеми її політичного статусу в минулому, теперішньому і в майбутньому. Тобто міфологізація образу Мазепи набирала виразно політичного характеру.
Так, в основі творів про Мазепу російських письменників здебільшого лежить імперський міф про нього як ницого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на “высочайшем указе” 1709 p., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Мазепи є дві поеми: “Войнаровський” (1825) К. Рилєєва і “Полтава” (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметрально протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.
Поема Рилєєва, що постала на ґрунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти самодержавства й героя визвольної боротьби українського народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо, її головний герой – Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник гетьмана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчизни, України, готовий пожертвувати всім заради її визволення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його заповітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання:
…Но я решился: пусть судьба
Грозит родной стране злосчастьем,
Уж близок час, близка борьба,
Борьба свободы с самовластьем…[14. с. 458],
– сповідується він Войнаровському. Прикметне, що у Рилєєва, як і у Байрона, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він готовий до продовження боротьби.
Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначився вплив Байрона, зокрема його “Мазепи”. Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в байронічному стилі. Відлунюють улюбеними байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у “Войнаровському” й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із “Мазепи” Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфолог ми.
Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна “Полтава”, в основу якої покладено вже згадуваний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання поеми: “Мазепа – одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія представляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого благодійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана прокляттю церкви, не уникне й прокляття людства”.
Це, власне, ідейна установка автора, яка послідовно реалізується в поемі, що тісно пов'язано і з тією ситуацією, що склалася в Росії після поразки декабристів, і з ідейною еволюцією поета, з суперечливими тенденціями його світогляду. У зв'язку з цим необхідно сказати, що за його світоглядом Пушкін аж ніяк не був тією цілісною особистістю, за яку видавало його радянське літературознавство принаймні з другої половини 30-х pp., – волелюбним поетом, другом і однодумцем декабристів, який зберіг вірність спільним ідеалам і після катастрофи 1825 р. Насправді ж, за визначенням російського культурфілософа Г. Федотова, він поєднав у собі “співця свободи” й “співця імперії”,йому були властиві протилежні світоглядні тенденції, що по-різному співвідносяться на різних етапах його життя і творчості.