Побоюючись за свою репутацію серйозного письменника, Стівенсон спочатку друкував роман в журналі для підлітків і під псевдонімом. Неочікуваний успіх розсіяв сумніви, і вже на окремому виданні 1883 р. стояло справжнє ім’я письменника. Роман приніс автору світову славу і зразу ж став класикою пригодницького жанру.
Не дивлячись на те, що і сьогодні такі слова, як "пірати", "скарби", "безлюдний острів", можуть вразити уяву юного читача, секрет успіху роману криється все таки не тільки в захоплюючому сюжеті. З перших же рядків роману ми відкриваємо друга в особі хлопчика Джима. Його попросили розповісти "всю історію, з самого початку до кінця, не приховуючи ніяких подробиць", і він чесно виконує обіцянку, пропонуючи майже документальний звіт. Цей тон простої послідовної розповіді Стівенсон успадкував від Д. Дефо, автора "Робінзона Рузо". Жива та безхитрісно розповідь хлопчика примушує читача дивитися на події очами Джима, співчувати йому і з невтомною увагою слідкувати за його пригодами. Стівенсон як майстер передав незрозумілість підлітка, який потрапляє в складний світ дорослих, де добро та зло так перемішані, що необхідна напружлива робота розуму та серця, щоб навчитися відрізняти одне від одного.
Джим не виставляє себе героєм, хоча йому не раз вдається рятувати стан речей. Діючи під впливом імпульсу, він часто не знаходить пояснення своїм вчинкам і то соромиться, то пишається їх несподіваними наслідками; погано, що залишив табір, однак захопив корабель. Вчинки дорослих не менш протирічні і розібратися в них Джиму ще важче. Здивування – ось почуття, що супроводжує його розповідь.
Біллі Бонс, п’яниця, що приніс нещастя в дім Джима, викликає співчуття, коли стає безсильною жертвою помсти піратів. Сквайр Трелоні веде себе як дитина, легковажно довіряючи корабель шайці розбійників. А головна загадка для хлопчика – довгий Джон Сільвер. Саме його чарівності піддаються і тре лоні, і доктор Смол лет, і сам Джим. Злодій зовсім не простий, він відрізняється неабияким хистом. Іноді хлопчик відверто захоплюється його спритністю та мужністю, та й сам Сільвер ставиться до Джима з теплом, особливо коли їм разом приходиться протистояти бандитам.
Психологічне багатство персонажів посилює гостроту сюжету. Стівенсон не відпускає увагу читача, кожен раз починаючи новий епізод не спочатку, а в кінці глави. В романі немає великих описів природи, які втомлюють, філософських роздумів і, головне, відсутні наставляння, але це тільки допомагає зрозуміти, який моральний урок хлопчик виніс з перенесених випробувань.
Щоб оцінити авторську майстерність, порівняємо перший та останній абзаци книги. Джим пояснює: "Вказувати, де знаходиться цей острів, сьогодні ще не можливо, так як і тепер там зберігаються скарби, яких ми не вивезли". Читач заінтригований, але епілог обманює очікування. Нових пригодницьких мандрів не буде. Золото втратило свою привабливість: "Кожен з нас отримав свою долю скарбів. Одні розпорядилися багатством з розумом, а інші, напроти, безглуздо, у відповідності до свого темпераменту". Говорячи про інших, Джим не слова не сказав про себе. Уважний читач повинен сам примітити, що протягом всього роману Джим не намагається заволодіти скарбами, не будує ніяких планів збагачення. Він і тепер вірить: "Інша частина скарбу – срібло у злитках та зброя – все ще лежить там, де її закопав покійний Флінт. І по – моєму, нехай собі лежить. Тепер мене ні чим не заманити на цей проклятий острів. До сих пір мені сняться ночами буруни, що розбиваються об берег острова, і я схоплююсь із ліжка, коли мені ввижається голос капітана Флінта: "Піастри! Піастри! Піастри!".
В такій же манері і теж від особи хлопчика написані два інших пригодницьких Романа – "Викрадений" (1886) та "Катріона" (1893). Дія першого відбувається на фоні реальних історичних подій ХVІІІ ст. Головний герой, Девід Бел фур, переживає багато втрат через те, що його дядько, мерзотник, хоче відібрати маєток, який належить племіннику. Девіда викрадають і відправляють до Америки; дорогою він при незвичних обставинах знаходить свого вірного товариша. Корабель, на якому вони пливуть, розбивається, але, подолавши багато перепон, друзі врятовуються, і Девід отримує відновлення своїх прав.
В романі "Катріона" розповідається, як Девід Бел фур, ризикуючи власним життям і свободою, намагається врятувати від смерті несправедливо засуджену людину, а також про любов героя до катіони, внучці Роб Роя, національного героя Шотландії.
Із воїх мандрівок у минувшину рідного краю не привіз Стівенсон описів багатших на щось коштовне, ніж цілковита правдивість. І трилогія – "Викрадений", "Катіона" та "Володар Балантре" збудована з відгомону якобінського повстання.
Але ж було у колишніх століттях, щось таке, що вабило Стівенсона найбільше і нагадувало йому про дитинство і це щось було море. Так над усяке порівняння більше була йому до вподоби дика краса і потужніша міць океану тих давен, коли тільки легкі вітри льники ледве торкалися його поверхні і хрип пароплавних гудків не порушував його спокою, не лунав укупі з голосами його штормів. Цьому господареві стародавнього мореплавства присвятив Стівенсон багато сторінок у своїх пригодницьких романах.
Не втім полягає сила оповідання, з чого воно складене, а залежить від того, як його складено. Є безперервна спадковість, що пов’язує кровними зв’язками літературні твори поміж собою, наступні з попередніми, попередні з наступними сама впадає в око спорідненість Стівенсона з Дефо, і не менш наочні нитки тягнуться від Стівенсона в новітнє письменство.
Отже, треба добре попоратися коло пережитків літературної традиції, щоб вилити їх у нові форми, і тільки винятковий хист спроможен потьмарити перешотвори своїм новаторством.
Те, що ми об’єднуємо одною назвою "роман", англійці віддають двома словами. Одно, дуже давнє - романсе - прикладається до таких більших обсягом прозових художніх творів, де спостереження переважає уяви і в центрі оповідання стоїть наступність подій, а не розвій характерів, тобто до роману романтичного. Друге слово, пізніше, — новел — рівнозначне з нашим "реалістичний роман"; XVIII вік, вихідний момент в історії цього розгалуження роману на англійському ґрунті, був часом несформованого хаосу перших днів творіння.
В оці роки, коли занепадала новелапрокидався неоромантичний роман, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив "третій світовий шотландець", один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від’їздів . Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моли, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і порушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки "розташованих щільніше, ніж те буває в житті", описи його мрійливих подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я, "Без найменшої незручності транзиту" читач такої книжки втікає (разом з її автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з одчайдушними стільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого "раю повінчаного кохання".
Секрет такого втягання зовнішнього околу у вимисли фантазії відомий кожному романтикові, і початкуючий Стівенсон у "Нових арабських ночах" пішов тією ж дорогою, яку перейшли попередні великі містифікатори XIX віку - Гофман і Едгар По, і Шарль Нодьє, і стільки інших. У вікторіанському Лондоні він оселив новітнього Гарун ар-Рашида – "богемського принца" Флорізеля, відвідав разом з ним непевні столичні кубла, набрався через нього всякого клопоту, коли ж вийшла призначена на розвагу година дозвілля, то збувся вдух вельможного виплоду своєї уяви, використавши "останню революцію", що скинула принца з престолу і примусила стояти за прилавком у тютюновій крамниці. І потім, уже підвладний ненаситнішим прагненням, не раз повертався Стівенсон на ті перехрестя, де буденщина стикається з незвичайним. Він натрапляв на них скрізь і не пускаючись у дуже далеку дорогу, бо вмів будити від сну зачаровані країни і знав, як зрушити речі з їх удаваного заціпеніння. В тому ж таки Лондоні він обернув доктора Джекіла в містера Гайда так подібно, що мусив був стерпіти закид парадоксального Вайлда в занепаді свого колишнього містифікаторського хисту. Йому не важко було запродати дияволові душу наймички Дженет і підняти з небуття проти жаги іспанки Олальї всіх її предків (сюжет двох оповідань із збірки "Веселі хлопці", 1887). На цілий роман стало йому пригод у Грюневальді, — якомусь царстві, — ще одного володаря — принца Отто. Навіть опинившись серед чужого оточення Океанії, не зрікся він спроби додати казкового до власних її казок. Написані там два оповідання "Вечірні розмови на острові" – "Сатанинська пляшка" та "Острів голосів" гідно довершили цикл Стівенсонової фантастики повсякденного.
Отже, можемо зазначити, що твори Роберта Стівенсона вражають своєю цікавістю і дивують безмежною натхненністю їх автора. Протримавши читача за допомогою тонких способів художнього впливу в неослабленому напруженні аж до останніх сторінок, Стівенсон швидкою і легкою ходою простує до втішного кінця. Майже кожна з його при мрійливих подорожей закінчувалася щасливо, - навіщо накопичувати на власні читачеві злидні злигодні уявні? Всі побиті кораблі повинні знов дістатися під розвинутими вітрилами до своєї гавані. Бо закінчуються мандрівки зустріччю закоханих.