Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою, звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.
За порушеною в повісті О. Кобилянської проблемою жінки в українській суспільній свідомості кінця XIX – початку XX ст. проступає не менш важлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, в художньому осмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій: проминальної ідеології позитивізму та ідеології нової, модерної доби.
Поширення філософії позитивізму у поєднанні з одночасними відкриттями дарвінізму своїм наслідком дало спрощене розуміння людини як механічного організму, позбавленого власних відчуттів та переживань. Виразником власне такого світогляду є лікар, чиї міркування про людину зводяться до сприйняття її на рівні тварини, що керується інстинктами, проте наділена розумом. Для нього людина – лише «звірина привички», яка легко пристосовується до будь-яких обставин життя. З цієї точки зору він дивиться і на жінку, – в його розумінні досить примітивну істоту, здатну виконувати лише ті функції, які їй визначила природа – бути дружиною і матір'ю. Такою була загальна думка того суспільства, в якому доводилося жити Олені: рідний брат Олени відверто висміював погляди сестри; її потенційний наречений К. за єдино справжнє бажання кожної дівчини вважав прагнення вийти заміж; та навіть Фельс, майбутній чоловік Олени, висловлював думку про зайвість читання книжок для жінки-господині. Виняток становив хіба що коханий Олени Стефан Лієвич, який помер, хоча і в його словах відчувався акцент на відмінності чоловічої – він сам вибирає собі долю – та жіночої – вона підкоряється волі долі – поведінки в житті.
Протилежний комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер. Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарована природою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування і самовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина – це насамперед душа, здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменші прояви неповторного життя. Людина – це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінні Олени людина – сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як і набутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише не піддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом з тим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людина свідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.
У цьому контексті – людини – по-новому осмислюється й жінка, оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як у чоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народження такої жінки – сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповні стане Наталка Веркович із повісті «Царівна». Тому до певної міри лише провіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його не досягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску – тяжких умов життя власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянська торкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободи вибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінного щастя у взаємному коханні.
У своєму вимушеному одруженні із Фельсом – черговим, проте не абсолютним носієм обмеженого щодо місця жінки в сучасному суспільстві чоловічого світогляду – Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого ще недавно боролася усім своїм єством – думку про шлюб як єдино можливий порятунок від злиденного існування жінки того часу. Шлюб із Фельсом, остаточно хоронячи в ній «людину» (про що свідчить символічне прощання дівчини зі справжнім світом щирого почуття: знищені напередодні весілля листи від коханого Стефана, як і попередня – у сні – зустріч із мертвим нареченим), демонструє крах вільної і самодостатньої особистості, не спроможної протистояти життєвому випробуванню.
3. Новелістика Ольги Кобилянської
Коли ти бачиш щось невимовно прекрасне, бажання розповідати про нього поступається прагненню споглядати це прекрасне мовчки. На жаль, любий читачу, наші з тобою можливості щодо естетичної насолоди творчістю О. Кобилянської вкрай обмежені тут, на сторінках цієї книжки. Сподіваючись на твоє щире зацікавлення справжніми шедеврами цього класика літератури в повному обсязі, обмежуся лише орієнтовними коментарями.
Поряд В. Стефаником, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем, М. Яцковим та іншими митцями О. Кобилянська творила певну віху в становленні модерної української літератури. В час розмаїття нових мистецьких течій і стилів, багатства пошуків реалізації творчих інтенцій поч. XX ст. у літературі цього періоду формується «естетико-літературна концепція неоромантизму, в якій своєрідно відбилися спроби універсалізації людини і світу, особистості і суспільства, кінечного і безкінечного, реальності й ідеалу, причому основою такого синтезу служила естетична ілюзія, духовно-творчий порив особистості».
Мистецтво є тим першим крилом-відповіддю на заданий письменницею пошук, у ньому, зокрема в музиці, О. Кобилянська вбачала розв'язок своїх запитів. Неперевершеним зразком малої прози в цьому сенсі є новела «Valsemelancolique». Коли авторку запитали про провідну думку новели, вона дивуючись відповіла зустрічним запитанням: «А чи ви маєте її, коли переживаєте настрій, який не дає вам спокою, викликає прагнення здійснити велику мрію, кличе вас кудись так сильно, що ви не можете навіть передати цього поклику?.».
Коли ми слухаємо музичний твір, у кожного з нас виникають свої думки, асоціації, свої переживання. У цій новелі персонажем стає власне Музика. Вслухайся в те, що промовляє до нас музика через Ганну-малярку, Софію-піаністку, Марту-вчительку; пізнай красу поривань до вічного, «артизм» (мистецтво) понад життя, неземну любов (абсолютну любов до мистецтва) понад любов земну (кохання). Вслухайся в те, як музика промовляє до нас: у багатстві звуків і кольорів, зміні настроєвих переходів, у відтінках і напівтонах світла й теміні, радості і смутку, злету і падіння. Зазирни в бурхливий внутрішній світ Музики-Софії, почуй дисо-нансну драму обдарованого, проте надтріснутого молодого житгя. Відчуй вплив мелодії на композиційну побудову новели… Прочитай «Valsemelancolique».
Друге крило-відповідь на творчий пошук О. Кобилянської становить світ Карпат. Його мешканці – гуцули нічим не поступаються іншим героям – зі сфери мистецтва й інтелігенції. Це також багаті й цікаві особистості, самобутні та обдаровані, пристрасні і чутливі, а водночас вільні, природні, повні снаги до життя: «На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя – без панів і без наймитів. Неосвічені такі, що аж диво й жаль бере… їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні!. Ще не мали жодного почуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образования й культура. Вони жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя – блиск сонця й синє небо…».
Цей вільнолюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса як зовнішня, фізична, так і внутрішня, душевна, викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, –він мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись та розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле.
Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод її житія, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою велично задуманого плану, продиктованого Богом і природою.
Усе, що відбувається з Параскою, все, що довелося їй пережити за своє життя, сталося тому, що так мало статися, за її словами: «така була вже воля Божа і судільниць!». Ця глибока і до певної міри «наївна» філософія життя сповнює її гармонійним спокоєм, надає гуцулці цілковитої врівноваженості, задоволення, відчуття щастя: «В тебе… таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема…». Це відчуття щастя випливає зсередини Параски, з її внутрішньої настроєності, викликаної органічною спаяністю гуцулки з природою, в їхній цілісності, нерозривній єдності. Параска, мов сама природа, жвава, здорова, фізично сильна і гарна: «(була гарна)… ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості… з її оживлених темних очей б'є безжурність, з кожного руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом – дитиняча наївність!»
Природність її єства, щирість та напоєність внутрішнім щастям, мов яке сяйво, освітлює все її багате й нелегке життя: дозволяє їй одружитися і спізнати родинне життя, допомагає їй пережити пригоду у страшному, наповненому злими духами і силами лісі поблизу Чортового млина; перемагає в ній несвідомий потяг до зла і помсти за невдалий жарт; сповнює її беззастережною вірою у свою добру долю, коли віщування сну, в яке завжди вірила і яке завжди справджувалося – «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!» – вона заперечує одним-єдиним словом: сон «брехливий».