Смекни!
smekni.com

Поняття "сакральне" у художній літературі (стр. 2 из 4)

Водночас sacrumта profanumрозглядається загалом як опозиційна, але не обов'язково протиставна пара. Латинське fanum, fani- це ще одне окреслення святості, освяченого локусу. У первісному значенні терміном fanumозначалася процедура освячення місця під святиню, а надалі - і саму святиню. Отже, profanum- це місце перед святинею. Такий локус залишається під її омофором, однак до нього не стосуються ті заборони та обмеження, які діють у самій святині. Цьому локусові притаманні несакралізовані, звичайні закономірності. Сакральне для homoreligiosusзавжди залишається єдиною реальністю. Профанне народжується з нього й завершує в ньому свій колообіг. Негативних конотацій термін profanumнабуває лише у IIIвіці до Р. X. у Плавта, тобто починає означати те, що не священне.

У бутті людини релігійної постійно відбувається взаємне спілкування з сакральним, яке набуває різних форм: sacrumпевним чином втручається, входить у людське буття (через ієрофанії, дива, в оніричних візіях); людина релігійна знаходить вхід у сферу sacrum'y, зокрема через культи та ритуали.

Ритуал певним чином упорядковує сферу буття, служачи як для повернення в сакральний час і простір, так і для підтвердження та підтримання ладу Universum'y. Простір для людини релігійної фрагментарний, він позначений розривами та тріщинами; існують "частини простору, якісно відмінні від решти частин", - це простір сакральний, "могутній", значущий, і існують інші простори, не сакральні [5, 12], що має для віруючої людини найважливіше значення. Разом із мирським часом, який містить не релігійно позначені події, існують відрізки часу сакрального, часу святкувань (головно - періодичних). Сакральний час - повторювальний, це мітичний час, що став теперішнім. "Священний час повертається, повторюється без кінця" [5, 36; 37]. Релігійна людина повертається в цей сакральний час завдяки ритуалам. Ця єдність сакрального часу та простору (введімо новий термін і назвімо таку єдність сакрохронотопом) - фундаментальний, первинний релігійний прадосвід людини релігійної.

Пошук виявів sacrum'yв художній літературі здійснюється через інтерпретаційно-герменевтичні окреслення характеристик сакрального часу та священного простору (сакрохронотопу), виявлення ієрофаній, теофаній, через аналіз структурних компонентів релігійної символіки, в описі обрядових ритуалів та у відчитанні й дескрипції мітологічних структур - опираючись на релігійно марковані концепти.

Явище набуття тим чи тим об'єктом або елементами хронотопу ознак сакрального називають сакралізацією, а протилежне до нього - профанізацією чи десакралізацією. Сакралізація, як наголошує М.Кунцлер, це "перетворення світського, переповненого пожаданням світу у світ пов'язаний з Богом. Сакральність, отже, - єдина власне дійсність поєднаного з живим Богом світу, і вона радикально відрізняється від профаної норми упалого, підвладного смерті світу без життєдайного зв'язку зі своїм творцем" [5, 53; 54-55]. Вияви таких компонентів у художньому тексті - ще один напрям пошуку sacrum'yу художній літературі. Усе це загалом дає можливість відтворити Universum людини релігійної, представлений у світі художньої прози, знайти та зрозуміти понадісторичний сенс і понадчасову структуру sacrum'y.

Серйозну проблему в сучасних літературознавчих дослідженнях становить ототожнення моральності з релігією, яке має своє закорінення в ідеях І. Канта. Досліджуючи ціннісно-поведінкові характеристики героїв, варто враховувати, що така різниця полягає у предметі та цінностях, які реалізуються в кожному з цих випадків. З.Здибіцька наголошує, що предметом морального акту є "людські особи (і сам суб'єкт морального переживання)", а в релігійному переживанні суб'єкт "зорієнтований на особу трансцендентну. Якщо ж це навіть і стосується людської особи чи самого себе, то завжди з перспективи та огляду на особу трансцендентну". Водночас у першому та другому типах діяльності людини реалізуються різні цінності: у моральних актах - добро, у релігійних - святість. Слід враховувати також релятивний характер морально-етичних цінностей, їх плинність і трансформацію в різних культурно-історичних контекстах.

Дослідження літературної сакрології можна проводити на різних типологічних рівнях:

1) на генологічному (родів, жанрів), морфологічному (структури твору, її трансформації, архітектоніки, інтертекстуальності та глокалізму);

2) на тематологічному (тем, сюжетів, мотивів, фабул). С.Савіцький виокремлює шість можливих кіл вияву sacrum'yв художньому творі та досліджень сакрального в кожному з них. Перше коло - саме тематичне поле, де sacrumвиявляється найяскравіше, а художня література одночасно розширює релігійну традицію. Найпростіший приклад такого розширення - апокрифи. У християнському sacrum'i"зв'язок із Біблією поступово ставав слабшим і поряд із sacrumбіблійним поставав sacrumлітературний", який творився за допомогою тих засобів, що ним володіє кожне мистецтво, sacrum"слабше окреслений, близький до того, про яке говорить сучасне релігієзнавство". Часто "на пограниччі релігії і фольклору, інколи в широкому колі різноманітних асоціацій, постають теми, мотиви, легенди та міфи, які творять нові сакральні цінності, знакові в певному культурному колі, але передусім обов'язкові в межах власного світу літератури". У другому колі шлях пошуку лежить "від запозиченої сакральної теми до креації сакрального, від традиційної "поверхневої" інтерпретації до пошуку глибинних смислів". У третьому (ідейно-тематичному) колі важливими стають студії над морально-етичними проблемами як невіддільної складової sacrum'y- проблемами святості та гріха, добра та зла, оскільки "досягають вони найглибше, доходять до самої істотності людства, виходять назустріч людському неспокоєві, болю, трагедіям, стаючи через це шансом для самої літератури, цінність якої залежить, між іншим, від дозрілого бачення екзистенціяльної ситуації людини". Четвертим колом є вияви теологічної проблематики у творі, яка знаходить вираження й у позиції реципієнта, оскільки він також становить ту "інстанцію що виявляє, стає співучасником творення зовнішнього та внутрішнього теологічного смислу твору". При цьому означення "теологічний" слід, природно, розуміти якнайширше, бо "завжди йдеться перш за все про людину, яка переживає свою віру, про взаємини людини та Бога", про містичний досвід таких взаємин. П'яте коло можна було б означити релігійністю художньої літератури, оскільки віднаходимо в ній те, що з боку митця "можна було б назвати сакральним баченням світу та людини. Баченням і розумінням; інтерпретацією". Шосте коло - найширше, найістотніше, однак і найдискусійніше. Ідеться про пошук найглибших Таїн сакрального, про відкриття людині того, що невиражальне дискурсивною мовою, привідкриття того, що лежить під поверхневими шарами реальності, до Таїни остаточної - самого існування: через багатозначну метафоризацію, аналогії, антитези, парадокси, метафори, алегорії, символи, міфи;

3) на рівні літературних епох, течій, напрямків, стилів та ідіостилів, поетики.

Різні типологічні рівні передбачають своєрідні макро- та мікропідходи до літературознавчих досліджень категорії sacrum: перший такий підхід назвімо умовно розглядом проблем у телескопі літературознавчих макронаближень. Так можна окреслити метафоричне бачення підходу до матеріалу, що залучається для аналізу, імен і текстів, які розглядаються під різними ракурсами і з різних фокусних відстаней; при такому макропідході аналізуються та інтерпретуються глобальні проблеми. Такий макропідхід дає можливість, ніби у своєрідному літературознавчому телескопі, побачити певну модусну множину, цілісність або окремі ділянки літературних об'єктів різної величини, шукати закономірності й особливості їхнього синхронного або діахронічного існування в літературному процесі - у контексті пошуку виявів та існування в них сакрального. Найчастіше такий підхід застосовується на генологічному, морфологічному рівнях та на рівні літературних епох, течій, напрямків, стилів та поетики. Другий підхід – це розгляд категорії сакрального або окремих її виявів (знову ж удаючись до метафорики) під мікроскопом літературознавчих мікронаближень, поданий науковими дослідженнями, в яких превалює рух літературознавчого зближення не до макроструктур, що поєднують у собі дослідження корпусу текстів різних літературних періодів, стильових епох чи певного шерегу авторів, об'єднаних за якимись певними творчими критеріями (як це задекларовано у першому випадку); при цьому - другому підході - розглядаються певні аспекти, наприклад, тематологічного рівня в літературній творчості тих чи тих митців. Отже, у цьому випадку, ідучи далі шляхом метафоризації процесу літературознавчого пошуку, маємо справу зі своєрідними мікронаближеннями, розглядом окремих мікроперіодів історії літератури, творчості окремих митців і навіть окремих художніх творів. Ці різнопланові макро- та мікронаближення можуть у багатьох випадках і накладатися, співіснувати, даючи можливість побачити об'єкт дослідження, пов'язаний так чи інакше із виявами sacrum'y, у багаторакурсному об'ємному представленні.

Вивчення внутрішньої організації художнього твору (яка має й безпосередній зв'язок із контекстуальними параметрами й факторами), намагання вирізнити в його нараційній структурі складові елементи і встановити зв'язки між ними, вимагає опертя на певні структурні вузлові інгредієнти, своєрідні атомарні вузли тексту, які відіграють ключову, визначальну роль у цьому тексті. Такими вузловими елементами, які допомагають у пошуку й пізнанні сакральних глибин художнього твору, його сакральних коренів - на різних рівнях структури тексту - можуть служити релігійно марковані концепти. Якщо в узагальненому вигляді сакральну сферу, іманентно подану в художньому тексті, уявити у вигляді своєрідної раціональної (у значенні Р.Отто) "атомарної" структури, яка тримається на ієрофанних, ритуальних, мітологічних структурних зв'язках, то концепти, локус яких - ця сфера (тобто релігійно марковані концепти), стають своєрідними "ядрами" у структурі sacrum. Варто наголосити, що кожне з цих "ядер" певним чином "мічене" (тобто володіє дуже широким спектром досить стійких, квазіпостійних та змінних семантичних, аксіологічних, історико-культурних характеристик). Водночас вони (і спільно, й окремо) мають різнорівневу "діахронічну" пам'ять - від "пам'яті жанру" до пам'яті діахронічного семантичного структурування - як в окремому існуванні, так і в певних культурно-історичних структурах. Ці релігійно марковані концепти в художній літературі дуже часто реалізуються в певних образах, символах, архетипах. Вони становлять модуси субстанції, яка в нерозлучній єдності з плазмою ірраціонально виражених структурних компонентів numinosumтворить матерію сакрального. Вияви й характеристики таких модусів знаходять вираження на різних рівнях художнього тексту. Ця модусна система багатьма своїми параметрами корелюється з теорією Т.С.Еліота "об'єктивного корелята" ("objectivecorrelative"), розробленою в першій чверті XX ст.: такі модуси як об'єктивні кореляти - це особливий мовно-стилістичний еквівалент для вираження ідей, почуттів та світоглядних напрямних митця, така організація структури художнього твору й реалізація його образної та символічної системи, яка у своїй мистецькій цілісності здатна викликати в реципієнта певною мірою прогнозований комплекс почуттів та емоцій. Це і є запропонована дескриптивна система - фрактальна динамічна модель-матриця категорії sacrum- віртуальна сукупність ірраціональних виражень сакрального та релігійно маркованих концептів, які у структурній єдності творять особливу дискурсивну картину категорії sacrum.