Варто також звернути увагу на суто риторичні прийоми, як-от використання асоціацій[7] (ягнятами зву лагідних людей серед поган, а телятами — ідоложерців невірних країн…; весна — це красна віра Христова); комбіновані повтори[8] – використання тих самих елементів, об'єднаних новими зв'язками з метою глибшого проникнення у свідомість слухачів (сонце … у височінь піднімається – сонце правди, Христос, з труни вийшло); ампліфікація[9], або підвищення напруги[10], тобто не проста послідовність фраз, а поступовий вихід на кульмінацію (небеса освітилися, скинули темні хмари, … сонце у височінь піднімається, … сонце правди, Христос, з труни вийшло і рятує всіх, хто в нього вірує), а також смислова компресія, виражена перерахуванням віддалених у часі подій, які стягуються в логічний висновок: "Нині дерева паростки випускають, і квіти запашні процвітають, і ось уже сади солодкі запахи видають, і хлібороби, з надією працюючи, плододавця Христа закликають".
Набір ключових слів невеликий (небо, весна – віра, сонце – Христос, вчителі, стадо), але вони наче створюють каркас понять, на яких будується текст[11], і саме це дозволяє автору зосередити уяву слухача на провідній ідеї проповіді.
Нині працьовита /епітет/ бджола, подібна до ченців /порівняння/, показує свою мудрість і дивує всіх; бо як ті ченці /порівняння/, живучи в пустинях, самі себе прогодовують та дивують ангелів і людей, так і вони (бджоли), на квіти вилітаючи, готують медовії щільники та постачають людям солодке, а церкві потрібне.
Нині всі красноголосні /епітет/ птиці церковних хорів /метафора/, гнізда будуючи, веселяться, тобто церковні чини: єпископи та ігумени, попи та диякони і дяки, кожний свою пісню співаючи, славлять Господа /асоціація/.
Кирило порівнює священиків, архиереїв „усіх церковних учителів" з архітекторами; Петра та Іоана біля гробу Христового — із Старим та Новим Завітом; Христа після воскресіння — з чабаном, який після сну бачить, що його отара розійшлася в різні боки, та збирає її, або з батьком, який прийшов додому з далекої подорожі та якого з радістю зустрічає жінка та діти. Поруч із широко розгорнутими порівняннями зустрічаємо короткі, майже натяки.
І плачі, і промови, і антитези розпадаються на певні ритмічні одиниці, та, уважно читаючи проповіді Кирила, ми можемо навіть відчути той ораторський ритм, ті риторичні удари, на яких побудована його мова. Ще яскравіше виступає ця ритмічність мови у тих місцях, де використано паралелі, де з уст промовця виходять подібні одне до одного будовою та змістом речення. Наведемо приклад в оригінальному тексті. Великдень є —
„удивление на небеси,
и устрашение преисподнимъ,
и обновление твари,
и избавление миру,
разрушение адово,
и попрание смерти,
въекресение мертвымъ,
и погубление прелестныя власти діаволя,
спасение же человеческому роду
Христовымъ воскресениемъ,
обнищание ветхому закону.
і порабощение суботѣ,
обогащение Христовыя церкви, воцарение недѣли..."
Або оповідання про милосердя Христове, який нас
„близъ къ себѣ приводе,
и всего человѣка здрава сътворивъ,
разслабленаго въстави,
хромыя убыстри,
прокаженныа очисти,
слукыя исправи,
глухіа и нѣмьіа добрѣ слышаща и глаголивы сътвори,
сухорукыа укрѣпи, 6ѣсы отъ человѣкъ прогна, слѣпыа просвети..."
Подібна ритміка зустрічається також у „похвалах", зокрема, коли їх витримано в стилі акафистів, та навіть у нападах на „єретика" Арія:
„слыши, Аріе,
нечистива душе,
безглавный звѣрю,
окаянный человѣче,
новый Каине,
вторый Іюда,
плотяный дѣмоне..." (і т. д.— усього 16 речень).
Ритмізовані рядки іноді й римуються, мабуть, лише випадково (обхожу:: послужу і т.п.). Відсутність алітерацій надає мові плавності та мелодійності.
Проте вся риторична будова його проповідей виходить з традиції „високого стилю" грецької проповіді.[12] Можна було б думати про „плачі", як відгук голосінь народних, але вони, як правило, літературного походження, народившись під впливом апокрифічної „Євангелії Іакова". Зустрічаємо в Кирила також сліди інших апокрифів, зокрема, „Никодимової Євангелії"; в згадці про „рукописання Адамове", про „плач Єви", вигнаної з раю, можемо бачити зв'язок з апокрифами „Життя Адамове" та „Плач Єви" тощо. Ритміка проповідей Кирила близька до ритміки церковних співів та молитов.
Улюбленим композиційним засобом Кирила є „драматизація"[13] викладу: він змушує учасників подій євангельської історії виголошувати промови, вести розмови один з одним. Вимагаючи неабиякого ораторського вміння від проповідника, такі проповіді були живішими та емоційно більш вражаючими.
До кращих зразків „драматизації" в проповідях Кирила належать зворушливі „плачі" Богоматері коло хреста або Йосипа Ариматейського над гробом Христовим.
Кирило Туровський описує складні душевні переживання, передає глибокі почуття болю й жалю. В його творі, писав Михайло Возняк, ми не знаходимо звичайного переказу євангельського сюжету, Кирило драматизує євангельський текст, “прикрашає паралелізмом і антитезою, уособленням уявних понять, барвистими порівняннями, символами, поетичними картинами й пересипає його притчами, приповідками та загадками. Популярність цього твору була обумовлена близькістю його до традиції народних плачів, що робило його зрозумілим для найширшої аудиторії. В наступні століття цей жанр знайде продовження і розвиток у поетичних творах-ляментах (плачах) та віршах на похорон, які збережуть для нащадків не лише емоційно-психологічні настрої авторів, а й значну історико-біографічну інформацію.[14]
Йосип з Ариматеї приходить до хреста Спасителя і застає під ним Богородицю з євангелістом Іваном. Він стоїть здалека та слухає її болючий плач:
| Твар болізнує зо мною, сину, видячи твоє неправедне умертвленіє![15] | |
| Горе мені, чадо, мій світе і творче тварям, | анафора, метафора |
| що нині оплакати мені? | |
| чи заушенія, чи за ланиту ударенія | |
| і по плечам бієнія, | |
| узи темниці і заплевання святого твого лиця, | |
| що воно від беззаконних за благо прияло? | |
| Горе мені, сине, неповинний ти був поруганий і на хресті вкусив смерть. | анафора метафора |
| Як тебе терном вінчали | |
| і жовчею з оцтом напоїли | |
| і ще й пречисті ребра копієм пробили! | епітет |
| Ужаснулося небо і земля трепеще, | персоніфікація |
| юдейського не терплячи дерзновення. | |
| Сонце померкло і каміння розпалось, | |
| жидівське окаменіння являючи. | |
| Виджу тебе, миле чадо моє, на хресті нагого висящего, | |
| бездушного, беззрачного, не імущого виду ні доброти, | |
| і гірко уязвляюся душею, | метафора |
| і хотіла б з тобою умерти, | |
| не терплю бо бездушним тебе видіти. | |
| Радость мене відтепер ані доторкнеться, | |
| бо світ мій, надія і життя, син і Бог, на древі угас! | метафора |
| Де ж, чадо, благовіствування, | |
| що мені Гавриіл глаголав: | |
| Радуйся обрадована, | |
| з тобою Господь! | |
| Царем тебе і сином вишняго називала, | |
| спаса мирові, | |
| животворця всім, | |
| гріхів потребителя. | |
| Нині ж бачу тебе як злодія, | порівняння |
| між двома повішеного розбійниками, | |
| і копієм в ребро прободеного мерця, | |
| і через се гірко знемагаю, | |
| не хочу жити, | |
| але випередити тебе в аді,— | |
| нині мого чаяння, | |
| радости й веселія | |
| позбавлена я! | |
| Горе мені! дивним породом я не боліла так, як нині, владико! | анафора |
| Ростерзуюсь утробою, видячи тіло твоє прибите до древа! | метафора |
| Преславне було твоє рождество, Ісусе, | епітет |
| і нині страшне умертвлення! | |
| Один з незасіяної пройшов ти утроби, | |
| цілими печаті зберіг мого дівства, | метафора |
| і матір’ю мене свого воплощения показав | |
| і знов дівою заховав! | |
| Знаю твоє за Адама постраждання, | |
| але ридаю, душевною обнята горестю, | метафора |
| дивуючись твого таїнства глибині. | |
| Слухайте небеса, | персофініфікація |
| і море з землею почуйте моїх сліз ридання! | метафора |
| От творець ваш від священиків страсть приймає. | |
| Один праведний за грішників і беззаконників убитий! | |
| Днесь постигло мене Симеонове прореченнє — | |
| Копіє мою нині проходить душу, | метафора |
| Твоє від воїнів видячи поругання! | |
| Горе мені, кого до плачу призву, | анафора |
| чи з ким сліз моїх розлию потоки? | |
| Всі тебе зоставили, родичі і друзі, | |
| Твоїх, Христе, уживши собі чудес! | |
| Де сих сімдестьох учеників, | риторичне питання |
| або де верховні апостоли? | |
| Один тебе лестю фарисеям предав, | антитеза |
| інший, зі страху, перед архієреями з клятвою одвергся: | |
| — Не знаю тебе, чоловіка! | |
| Одна я. Боже мій, раба твоя, ридаючи предстою | |
| з хранителем твоїх слів,— улюбленим наперсником. | |
| Горе мені, Ісусе, | анафора |
| дороге мені ім’я! | |
| Як стоїть земля, | риторичне питання |
| чуючи тебе на собі на хресті висящего, | |
| що на водах її [землю] з початку оснував, | |
| що многих сліпців просвітив | |
| і мертвих словом воскресив — | |
| твого божества мановенням! | |
| Прийдіть, видьте божого суду таїнство — | |
| Як все ожививший проклятою умертвився смертю! | антитеза |
Подібне й голосіння Йосипа Ариматейського над тілом Христа при похороні:[16]