Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер ... величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй... та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися».
5. Національна ідея та її трагедія
Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків зробити народ».
Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки.
Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого...
Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу. Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть в'язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.
Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав'язався конфлікт між старим народництвом і молодою революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого... І тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.
Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми недостатній запас культури».
Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ...». Українському селянину все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.
6. Критика капіталізму і буржуазної демократії
На Україні Франко виступив як видатний критик капіталізму і представник соціалістичної думки в такий час, коли соціалістичний рух у Західній Європі набув уже серед робітничого класу широко розвитку, а з усіх соціологічних теорій одержала підтвердження на практиці революції 1848 році тільки теорія Маркса і Енгельса. Всі інші утопічні теорії і зв’язані з ним суспільні течії зазнали поразки.
Уже в 70-х роках появились його «Бориславські оповідання», а також знаменита повість «Воа constrictor» у яких він правдиво змальовував жахливу картину нового страшного нещастя, яке впало на трудящих Галичини після скасування панщини. Особливо яскраво він показав моральний занепад буржуазії, зображуючи буржуазну конкуренцію як звірячу боротьбу за нагромадження капіталу. З разючим реалізмом він підкреслював, що інтерес до збагачення коштом загибелі інших є єдиним і найвищим законом морального життя тієї верстви людей, яка виблискує багатством на фоні абсолютного зубожіння і безпростівтної нужди трудящих, яких вона душить і з яких висмоктує і кров так, як той великий змій-полоз, що захоплює свою жертву. Перед силою цього звірячого закону кожний поодинокий капіталіст також почуває себе в непевності і забобонному страхові.
Закон конкуренції він показав як фатальну силу, дію якого ніхто не може ні відвернути, ні обминути, – одних він робить панами, а інших – жебраками. «Воа constrictor» – це мазок з натури. Тут письменник змалював капіталізм таким, яким він є в дійсності, показуючи його найогидніші сторони, яле не вдаючись ще в роздуми над тим, як поліпшити життя трудящих. Це письменник зробив в іншій повісті, яка з’явилась через два роки ніби продовженням першої повісті. Ця друга повість вийшла під оригінальною назвою – «Борислав сміється». Це той самий Борислав – район нафтових промислів Галичини, що його письменник змальовував у попередній повісті як брудну і холодну яму, де на кожному кроці зустрічаються нечистоти і моральне зіпсуття. В новій повісті він малює робітничі страйки, що вибухали на бориславських нафтових промислах в 1873-1874 роках, показуючи тих робітників як новий суспільний клас, що бореться. Боротьба робітників – це не конання газелі, яка потрапила в смертельні обійми удава, а класова війна проти визискувачів-капіталістів. Лднак відповіді на питання, чим же та війна має закінчитися, і в цій повісті не знаходимо, бо повість не була закінчена через припинення видання журналу «Світ», де вона друкувалась.
Розглядаючи буржуазні революції, Франко показував, що наслідками їх скористувались експлуататорські класи, а трудящим масам вони нічого не дали, крім формального права на свободу. Він рішуче відкидав пусті балачки лібералів про те, що французька революція нібито створила сприятливі умови для розвитку селянськоно добробуту. Посилаючись на книжку А. Васильчикова «Землевладение и земледелие в Росии и других европейских государствах», він наводив яскраві факти класової диференціації селянства у Франції після революції. Показуючи руйнування і зубожіння дрібного селянства і зростання великого буржуазно-поміщицького землеволодіння, він зазначав, що «земля у Франції зовсім не так-то «демократично», поділена, як звичайно говориться». Буржуазна революція не принесла добра селянству.
Інтереси головної маси селянства після революції не були задоволені, селянство залишилось осторонь всіх політичних і соціальних змін, капіталізм приніс селянству руйнування.
Недовершена буржуазна революція 1848 року в австрії нічого доброго не зробила для поліпшення добробуту селянства, особливо на Галичині. Кріпосницькі відносини вона не знищила, а тому селянство опинилось під подвійним гнітом – напівкріпосницьким і капіталістичним. Характеризуючи процес розвитку капіталізму в Галичині, Франко порівнював його з біблійним «воскресінням Лазаря», який наполовину вже виліз із гроба, але половина тіла якого ще в гробі. Тут же він зазначив, що процес повільного народження капіталізму і повільного відмирання решток кріпосництва особливо тяжко відбивався на становищі селян, бо «і новий економічний лад не приносить їм ніякого хісна, і ситарі феодальні тягарі давлять їх цілою силою переживших і перегнивших останків». Яскраве зображення цього процесу в Галичині Франко дав у багатьох публіцистичних і художніх творах, у яких з великою силою реалізму змалював сумну картину зубожіння, тяжкого бідування і безправності трудящих мас селянства.
Показуючи історично прогресивну роль капіталізму, Франко зазначав, що капіталізм, завдяки новому розподілу суспільної праці і технічним винаходам, створив колосальні багатства, а працю зробив набагато продуктивнішою. Але що з того, коли на протилежному боці того колосального багатства лежать страшне зубожіння, бідування, злидні і горе більшої частини суспільства. Розглядаючи становище робітничого класу, Франко писав: «Можна сказатит сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без заробітку, без пристановища».
З такою ж яскравістю Іавн Якович зображав зубожіння селянства і класову диференціацію на селі. «Тут сидить господар на цілім ґрунті, а в нього тулится комірниця, що не має ані клаптика землі, а його сусіди мають по моргові, по півморга, а там, на кінці села, позасідала голота, та й то не раз поставленої на громадському грунті». Причину цього він пояснював тим, що по містах великі капіталісти, а по селах великі земельні магнати прибрали до своїх рук землю і капітали. Величезні багатства, зібрані в небагатьох руках, з одного боку, і страшенна бідність, що душить мільйони людей, з другого, – такий наслідок «шумного і гучного розвитку капіталістичного прогресу». Показавши все це, він робив висновок, що «нерівність між людьми ніколи не була більша, як власне в наших часах», тобто за капіталізму.