Образ ДоріанаГрея в романі проходить певні етапи розвитку. Спочатку натурник зазнає впливу ідей лорда Генрі, але робить спроби протистояти їм. Переломним моментом у розвитку образу є смерть СибілВейн, яка, на думку Доріана, єдина могла допомогти йому опиратися спокусливим розмовам лорда, спонукала до роздумів сумління. Після її смерті ДоріанГрей стає свідомим провідником ідей Лорда Генрі, реалізує його філософію. Він розповсюджує ці ідеї серед оточення, отруюючи певну частину молоді. На його боці вагомий доказ - краса. Ніхто не вірить, що він веде аморальний спосіб життя, йому довіряють, тому що обличчя його чисте й спокійне, а очі випромінюють лагідний блиск.
«Художник - не мораліст»,- вважає Оскар Уайльд. Встромляючи ніж у спаплюжений страшний портрет, ДоріанГрей убиває себе. Цим підтверджується думка про вічність прекрасного (портрет набуває свого первісного стану). Смертю свого героя - парадоксально, можливо, несподівано для себе - Оскар Уайльд показує нам хибність переконань Лорда Генрі і змушує нас шукати інші життєві переконання, істини.
За спостереженням літературознавця О. Чоловської, з'являється ніби два Доріани: один - той, якого знає Холуорд, а другий - той, що невідступно слідує за лордом Генрі. Для Гаррі цікавий той Доріан, який, дізнавшись про смерть дівчини, в яку він ще вчора був закоханий, цілий день проведе у розвагах із лордом Генрі; той, в якого вирветься крик радості, коли на полюванні буде вбитий брат Сибіл; той, хто не звинувачує себе через те, що всі, хто колись спілкувалися з Доріаном, тепер проклинають його. Для лорда Генрі це і означало пізнати самого себе: навчити не задумуватися над вчинками, не боятися гріхів, не звинувачувати себе ні в чому, прощати собі все тільки тому, що красивий [21, с. 28].
За твердженням критика А. Градовського, портрет ДоріанаГрея - його совість - живе сам по собі, а тіло юнака повністю віддається насолоді. Можливо, Уайльдові й потрібна була ця фантастична деталь у художній тканині тексту, щоб переконати читачів у реальності гедоністичних ідей, адже ніщо вже: ні вік, ні хвороби - не стоять на заваді Доріану в його прагненні до краси й насолоди, без найменшого огляду на моральність своєї поведінки [6, с. 41].
На думку критика В. Назарця, роман Уайльда - характерний твір епохи декадансу. Якщо порівняти його із класичними романами XIX ст. (Стендаль і Бальзак, Діккенс і Теккерей, Достоєвський і Л. Толстой), можна помітити, що створення характерів у автора «Портрета Доріана Грея» не підпорядковано законам реалістичної типізації. Уайльд створює скоріше образи-символи. Доріан Грей - це втілення вічної молодості, Безіл - символ служіння мистецтву, лорд Генрі - виразник ідей гедонізму, актриса Сибіл - уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Уайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно зумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється «життєвій логіці». Може здатися, що вона задана наперед автором, аби підтвердити певне судження чи парадокс. Цікаво, що Оскар Уайльд зізнавався, що якби він був критиком своєї книги, то вказав би на те, що вона «перевантажена сенсаційними подіями, і надзвичайно парадоксальна за стилем, принаймні - в діалогах» [16, с. 9].
Отже, з вищесказаного ми можемо зробити висновок, що письменник, життєве кредо якого є життя заради краси, не може знайти цієї краси у реальному житті і тому він намагається знайти це у фантастичному, вигаданому, «красивому» світі. Тому автор звертається до такого літературного прийому як парадокс. Головний герой його твору є повним втіленням цього прийому, так як він гарний зовні, але спустошений в середині. Його фантастична краса завжди бореться з мораллю яку йому нав'язує реальний світ.
фантастика прийом уайльд гоголь
2.2 Єдність фантастичного та реального –основа творчості Миколи Гоголя
Серед творів Миколи Гоголя 1830-х років виокремлюють п'ять його повістей, які прийнято називати петербурзькими. Опубліковані ці повісті були у різний час. Так, перша редакція «Портрета», «Невський проспект» і
«Записки божевільного» вийшли друком у 1835 році у гоголівському збірнику «Арабески». «Ніс» вперше з'явився дещо пізніше, у третьому томі пушкінського журналу «Сучасник» за 1836 рік. Друга редакція «Портрета» друкується у тому ж «Сучаснику» майже шість років потому, у 1842 році. І нарешті, у першому зібранні творів Гоголя, опублікованому також 1842 року, з'являється «Шинель».
Гоголь ніколи не об'єднував ці повісті в особливий цикл на зразок «Вечорів на хуторі біля Диканьки» або «Миргорода». Проте за змістом ці твори тісно пов'язані між собою. Вони - «петербурзькі» не лише за своєю тематикою, але й за ідейним спрямуванням. У них Гоголь далеко відійшов від своїх юнацьких українських спогадів і творчо заглибився у нові, столичні враження - враження дрібного чиновника, що цілком і повністю залежить від свого керівництва, чи ще не визнаного художника, який зіткнувся зі спокусами великого міста. Письменник зобразив тут саме столицю російської держави, Петербург, як зосередження вищої влади й вищого суспільства, як втілення характерних рис пануючого в країні політичного режиму.
Критик А. Григор'єв багато років потому так охарактеризував цей «бувалий Петербург 30 - 40-х років»: «Форма без змісту, рух без цілі, поверхневість інтересів і, очевидно, їх порожнеча, вузькі цілі діяльності, втілені у безплідному формалізмі, - і все це приховано під зовнішнім лоском порядку, і навіть освіченості... Страшна, понура картина...». І, на думку А. Григор'єва, одному тільки Гоголю вдалося найбільш влучно і яскраво усвідомити ту «однобічність» життя, яку являв собою Петербург 30 - 40-х років [13, с. 18].
І справді, Гоголь виявив у житті столичної чиновницько-аристократичної «еліти» всі темні боки, які прикривались бажанням відчувати себе у вищому суспільстві та просто самовдоволення. Та прикриваючи цим самовдоволенням Гоголь показав не тільки поверхневість чиновницьких кіл, а й всього бюрократичного режиму.
Проте не тільки такий тип проживав у Петербурзі. М. Гоголь знайшов тут тих, хто був жертвою цього режиму і кого відверто лякала чиновницька самовпевненість. Гоголь знайшов таких жертв, насамперед, серед митців, серед художників. Він вважав, що саме такі люди, вже за смислом своєї справи, повинні були відрізнятись від метушливого петербурзького натовпу, високо піднестися над її дріб'язковими інтересами кар'єри і наживи.
Отож, приземлені та меркантильні інтереси натовпу стали реальнішими від мрійливості художників. Так, протиріччя подані Гоголем у повісті « Портрет» у образі художника Чарткова. Тільки ареною суперечностей стає не душа людина, а саме мистецтво. Отруєний спокусами золота й слави, художник сам оскверняє своє високе мистецтво, сам продає його за гроші світської «черні» з Невського проспекту, витративши свій талант на облудне підмальовування її самовдоволеного й пустого життя.
Проте, на думку дослідника В. Марковича, картина столичного життя у Гоголя певним чином неповна - відчувається цілеспрямований відбір матеріалу. Помічено, що Гоголь «ніби не бачить царської величі Петербурга - тінистої зелені садів і бульварів, живописних околиць, яскравих військових парадів. Погляд автора петербурзьких повістей прикутий до світу непримітних провулків, убогих найманих квартир, закіптявілих майстерень, чорних доріг, облитих помиями і «проникнутыхнасквозь тем спиртуозным запахом, который ест глаза» [13, с. 11].І якщо у полі зору героїв і з'являються палаци, гранітні тротуари, блиск вітрин, світські салони і бальні зали, то в кінцевому рахунку тільки для того, щоб створити контраст, який загострює сприйняття картин життєвої вбогості [13, с. 11].
Також, важливо зазначити, що про стан петербурзької спільноти Гоголь писав виходячи із власного досвіду. Він поселив своїх героїв на вулицю, де власне сам був. Так, наприклад, герой «Портрета» художник Чартков живе на Василівському острові. Це є не що інше, як гоголівська адреса: тут, на 10-й лінії, знаходився Патріотичний інститут благородних дівиць, де Гоголь декілька років викладав історію і де пізніше навчалися його сестри.
Із власного досвіду знав письменник і заняття багатьох своїх героїв. Він, можна сказати, побував «у їхній шкурі», змінюючи різноманітні професії і переходячи від одного заняття до іншого.
У Гоголя змішування буденності з фантастикою набуває надзвичайної гостроти: воно перетворюється на імпровізацію з невпинним ходом і непередбачуваним результатом. А така імпровізація врешті стирає межу між фантастикою й реальністю. У петербурзьких повістях фантастичне постійно виявляється чимось реально існуючим або ж, точніше, таким, що формує авторське уявлення про дійсність [13, с. 19].
На різних етапах мистецького життя Гоголь замислюється над питанням взаємозв'язку мистецтва і дійсності. Гоголя сильно турбували такі питання як художник і суспільство, мистецтво і життя. Тому письменник присвячує вирішенню цих проблем повість «Портрет».
Дві найбільш важливі проблеми, які поставлені у повісті – становище художника у суспільстві і питання про саму суть мистецтва. Фактично кожна із цих проблем розглядаються у повісті окремо, тому перша і друга частина слабо пов'язані за сюжетом.
У першій частині автор показує долю мистецтва у суспільстві, де немає нічого святого, де все продається за гроші і де мистецтву місця немає. Скромним і непомітним художником починає свою діяльність герой «Портрета». Це людина, що глибоко любить мистецтво і віддає йому всі свої сили. Художник цілком відданий своєму покликанню. Безкорисливий трудяга, художник Чартков ніколи не розлучається з нуждою і вбогістю. Знайшовши прихисток у маленькій кімнатці будинку на п'ятнадцятій лінії Василевського острова, він знаходиться під постійною загрозою опинитися на вулиці. Проте молодий художник живе у світі високих ідей. У творчій праці його надихають великі шедеври майстрів мистецтва минулого, у творах яких з'являється «человеквольный, свободный, таков, каким он создан природою» [20, с. 226].