Сучасні аграрні відносини стан і проблеми розвитку в Україні

Міждисциплінарна курсова робота На тему «Сучасні аграрні відносини: стан і проблеми розвитку в Україні» Зміст Вступ РОЗДІЛ 1 ОСНОВИ РИНКУ ТА СУБ’ЄКТИ РИНКОВОЇ ЕКОМІКИ 1.1 Суть аграрних відносин, їх структура, специфіка та особливості розвитку 1.2 Формування ринку землі та фінансове державне забезпечення трансформаційних процесів в аграрній сфері РОЗДІЛ 2 РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ЯК ВАЖЛИВОЇ СКЛАДОВОЇ АГРАРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ 2.1 Особливості землі як фактора виробництва.

Міждисциплінарна курсова робота

На тему «Сучасні аграрні відносини: стан і проблеми розвитку в Україні»


Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1 ОСНОВИ РИНКУ ТА СУБ’ЄКТИ РИНКОВОЇ ЕКОМІКИ

1.1 Суть аграрних відносин, їх структура, специфіка та особливості розвитку

1.2 Формування ринку землі та фінансове державне забезпечення трансформаційних процесів в аграрній сфері

РОЗДІЛ 2 РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ЯК ВАЖЛИВОЇ СКЛАДОВОЇ АГРАРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

2.1 Особливості землі як фактора виробництва. Формування попиту та пропозиції на землю

2.2 Рента. Ціна землі як капіталізована рента

2.3 Державне регулювання земельних відносин та механізм формування ринку сільськогосподарських земель в Україні

РОЗДІЛ 3 СУТНІСТЬ ТА ПРІОРІТЕТИ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АПК

3.1 Економічні інтереси працівників АПК як умова докорінної зміни системи аграрних відносин

3.2 Сучасні тенденції трансформації аграрного ринку України

3.3 Аграрна політика держави: напрями, труднощі реалізації, перспективи розвитку

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Сільське господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Актуальність теми зумовлена важливістю та пріоритетністю галузі сільського господарства у сьогоднішніх умовах соціально-економічного розвитку як на глобальному рівні так і в Україні, а також трансформаційними процесами у вітчизняній економіці, необхідності реформ національного господарства. Мета роботи – ознайомитися із сьогоднішнім станом аграрних відносин в Україні, їх станом та проблемами розвитку, запропонувати можливі теоретичні шляхи покращення ситуації та вирішення існуючих проблем. Сільське господарство може стати джерелом росту національної економіки. Крім очевидної масштабності даної галузі, її можливості щодо забезпечення економічного зростання демонструє потенціал ринкових і не ринкових підгалузей сільського господарства, які стимулюють високі темпи зростання в інших секторах економіки за рахунок мультиплікативного ефекту.

РОЗ ДІЛ 1 ОСНОВИ РИНКУ ТА СУБ’ЄКТИ РИНКОВОЇ ЕКОМІКИ

1.1 Суть аграрних відносин, їх структура, специфіка та особливості розвитку

Аграрні відносини є невід'ємною складовоюекономічної теорії як науки, що вивчає економічні відносини на рівні всього суспільства. Сільському господарству належить особливо важлива роль в будь-якому суспільстві. Загострення продовольчої проблеми в світі зумовлює надзвичайну актуальність проблеми розвитку сільського господарства, суміжних з ним галузей, розвитку аграрних відносин.

Досі існують відмінності у змісті самого поняття «аграрні відносини». Різні теоретичні школи по-різному розкривають суть аграрних відносин і закономірності їх розвитку. Це зумовлено як складністю даного поняття, так і тим, що на визначення змісту аграрних відносин впливають існуючі практичні проблеми їх розвитку.

Частина вчених вважає, що суть аграрних відносин визначається виключно власністю на землю, а оскільки формою реалізації цієї власності є земельна рента, то аграрні відносини зводяться до рентних відносин, пов'язаних із землею.

Інша точка зору: аграрні відносини – одна з найважливіших сторін виробничих відносин у різних суспільно – економічних формаціях з приводу використання землі та інших природних багатств.

Деякі економісти вважають, що аграрні відносини слід розглядати в широкому і вузькому розумінні. У першому випадку аграрні відносини ототожнюються з земельною системою відносин у сільському господарстві та з іншими галузями агропромислового комплексу, у другому із земельними відносинами.

Сучасний етап у теорії аграрно-економічних відносин є синтезом розвитку традицій та шляхів вирішення аграрних проблем, притаманних економічній думці України. Саме теорія аграрних відносин справляє значний вплив на формування сучасних земельних відносин в Україні, які складаються в ході аграрної реформи.

Аграрні відносини являють собою певну систему, до якої належать відносини, пов'язані з власністю на землю, землеволодінням і землекористуванням, створенням і розподілом земельної ренти, особливостями зв'язку працівника із землею, а також поділом праці між аграрним виробництвом та іншими галузями. Суб'єктами аграрних відносин є власник землі, власник засобів виробництва (капіталу), що використовується у сільському господарстві, і безпосередній працівник на землі. Особливістю суб'єктів аграрних відносин є те, що в конкретному економічному суб'єкті можуть втілюватися риси і власника землі, і власника засобів виробництва, і безпосереднього учасника процесу праці. Сферою суб'єктних відносин аграрного виробництва, пов'язаних з використанням землі, є володіння, розпорядження, безпосереднє використання землі, а також відповідних засобів виробництва протягом всього відтворювального процесу.

Найбільш вагомою складовою аграрних відносин є земельні відносини. В економічній літературі немає цілісного однозначного визначення поняття «земельні відносини». Поняття земельних відносин розглядається при висвітленні питань власності на землю, рентних відносин, виробничих відносин, питань землекористування.

Сутність земельних відносин, які склались у нашій країні на сучасному етапі розвитку, неможливо розглядати у відриві від реформування аграрного сектора економіки, тому що саме вони становлять основу землеволодіння і землекористування. Реформування багатоукладної економіки в аграрному секторі на основі різних форм власності зумовило необхідність удосконалення земельних відносин.

У березні 1992 року Верховна Рада України прийняла нову редакцію Земельного кодексу України, який став основою регулювання земельних відносин в Україні на сучасному етапі. У Кодексі зафіксовано право на землю у трьох формах: державній, колективній і приватній. За ідеологією реформ їх наслідком має бути те, що земля належатиме тим, хто її обробляє. Кожен працюючий з найманого працівника перетворюється у співвласника або господаря – власника землі та результатів своєї праці. Цей процес достатньо складний. Хоча в Україні запроваджено різні форми власності на землю, та процес реформування земельних відносин не завершено, він постійно вдосконалюється. Тому, одним із першочергових заходів щодо вирішення соціально – економічних проблем на селі є завдання забезпечити підготовку проектів необхідних законодавчих та нормативних актів щодо завершення реформування земельних відносин, які мають забезпечити захист інтересів власників земельних паїв, охорону та раціональне використання землі, підвищення її родючості, рівноправний розвиток всіх форм господарювання [12, с. 58].

Особливе місце в системі аграрних відносин належить рентним відносинам. Рента породжена існуванням власності на землю. Сучасні економісти розглядають земельну ренту як надлишкову частину чистого прибутку, причиною якої є природні монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідно три основні види земельної ренти: диференційну, абсолютну і монопольну. Таким чином, земельна рента – специфічна економічна форма реалізації земельної власності, дохід, який присвоює власник землі, здавши її в оренду. Розвиток системи орендних земельних відносин в АПК – одна з найактуальніших проблем яка вирішується зараз в Україні.

Не менш важливою складовою аграрних відносин у широкому розумінні є внутрішньогосподарські відносини між власниками землі і землекористувачами. Всі сільськогосподарські підприємства різних форм власності повинні функціонувати на засадах комерційного розрахунку, тобто співставляти ринкові ціни і власні витрати виробництва, забезпечувати собі достатньо високий рівень рентабельності виробництва, щоб мати можливість здійснювати розширене відтворення.

1.2 Формування ринку землі та фінансове державне забезпечення трансформаційних процесів в аграрній сфері

Земельна реформа в Україні є складовою частиною економічної реформи. Без її здійснення неможливий перехід до ринкових економічних відносин.

З часу проголошення земельної реформи кардинально змінилися відносини власності на землю, структура землеволодінь і землекористувань, запроваджені плата за землю, оренда земельних ділянок, їх купівля-продаж, дарування, міна. Безплатно мільйони громадян одержали від держави земельні ділянки.

Трансформацію земельних відносин здійснено відповідно до політичного курсу щодо забезпечення просування суспільства до ринкових відносин.Ринок землі – це, насамперед, перерозподіл трьох ресурсних потенціалів: фінансових, земельних та трудових. Він має велике значення як для економіки країни, так і для благополуччя землевласника. Цей процес має проходити при умові обов’язкового врахування суспільних потреб [32, с.51].

Законодавство країн з ринковою економікою розрізняє поняття «цивільний або цивільно-правовий обіг земельних ділянок» та поняття «ринковий обіг земельних ділянок». Цивільно-правовий обіг земельних ділянок здійснюється на підставі різних видів цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міні, оренди, дарування, оренди, передачі землі у спадщину тощо. Однак, більшість таких угод не є ринковими.

Ринковими вважаються цивільно-правові угоди, які передбачають перехід права на землю від однієї особи до іншої на основі співвідношення попиту та пропозиції земельних ділянок. Якщо власник земельної ділянки дарує її іншій особі, то ні перший, ні другий не зацікавленні у виявленні реальної ринкової ціни земельної ділянки. Інша справа, коли проходить процес купівлі-продажу. Продавець зацікавлений в отриманні якомога вищої вартості, а покупець – навпаки, у якомога нижчій ціні на земельну ділянку. Отже, саме на основі угод купівлі-продажу земельних ділянок формується ринкова ціна на них.

Таким чином, ринковий обіг земельних ділянок відбувається на основі одного виду цивільно-правових угод – купівлі-продажу. Всі інші, на основі яких відбувається перехід права власності на земельні ділянки від однієї особи до іншої, є угодами, на основі яких відбувається цивільно-правовий обіг земельних ділянок.

Уряд України приділяє велику увагу використанню земельних ресурсів. Система управління земельними ресурсами має вирішувати проблеми забезпечення раціонального використання і охорони земель, збереження і відтворення родючості ґрунту, розвиток і контроль земельного ринку, захист прав громадян, організацій, підприємств і установ. Це обумовлено тим, що в процесі земельних відносин відбувається трансформація земельних ділянок в просторі форм власності (продаж, дарування, міна, застава тощо) і в просторі плати за землю (орендна плата, земельний податок, втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо).

Слід зазначити, що питання ринку земель є не тільки економіко-правовим, а й соціальним та політичним. За останній час особливого значення набуло питання державної політики у сфері земельних відносин. Були прийняті ряд нормативно-правових актів, які виражають регулювання ринкового механізму для регулювання економікою.

Але, до основних стримуючих факторів створення земельного ринка можна віднести: незавершеність законодавчої бази – не прийнятий Закон «Про ринок земель», відсутність інфраструктури ринку, чіткого порядку, обмежень. Також гальмуються процеси інвестування та іпотечного кредитування під заставу землі, не повноцінне ведення державного земельного кадастру (необхідне прийняття Закону «Про державний земельний кадастр», виключити недостовірність даних про кількість і якість земель), не проводиться моніторинг земель та землекористування, без якого неможливе обґрунтоване здійснення державної земельної політики, недотримання умов договорів оренди, нецільове використання коштів земельного податку, який повинен використовуватись на виконання меліоративних заходів, захист ґрунтів від водної та вітрової ерозії.

Державна фінансова підтримка – це, з одного боку, діяльність держави, що характеризується виділенням коштів з державного бюджету з метою сприяння економічному зростанню окремої галузі. Однією з таких галузей і є аграрна. З іншого боку, фінансова підтримка є одним з механізмів державного регулювання економіки. Нині в сільській місцевості України в основному завершено реформування відносин власності в плані роздержавлення, паювання землі та майна. Створено нові організаційно-правові форми господарювання, засновані на приватній власності на землю та майно [18, с. 46]. При цьому, незаперечним є той факт, що аграрний сектор національної економіки залишається невиведеним з кризової ситуації. Низька ефективність сільськогосподарського виробництва не забезпечує навіть простого відтворення.

Забезпечити стабільну діяльність новостворених аграрних формувань нині непросто. Дається взнаки непідготовленість селян до роботи в ринкових умовах, низька платоспроможність більшості з них, відсутність послідовної державної політики щодо диспаритету цін, що зумовлює постійну нестачу фінансових ресурсів та обмежує діяльність і розвиток сільськогосподарських товаровиробників, замала фінансова підтримка держави та місцевих органів самоврядування.


РОЗДІЛ 2 РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ЯК ВАЖЛИВОЇ СКЛАДОВОЇ АГРАРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

2.1 Особливості землі як фактора виробництва. Формування попиту та пропозиції на землю

Земля розглядається економістами як природний фактор, як природне багатство і першооснова господарської діяльності. Тут з матеріального фактора виділяються в особливий фонд природні умови. При цьому термін «земля» вживається в широкому розумінні слова. Він охоплює усі переваги, що дані природою у визначеному обсязі і над пропозицією яких людина не владна, будь то сама земля, водні ресурси чи корисні копалини.

У сільському господарстві земля виступає не тільки просторовим базисом для розміщення виробничих споруд, а й водночас є предметом праці, засобом праці та основним засобом виробництва. Особливості землі як засобу праці пов’язані з її родючістю. На відміну від інших факторів виробництва однією з важливих властивостей «землі» є її обмеженість. Людина не в змозі змінити її розміри по своєму бажанню. По відношенню до цього фактора можна говорити про закон зменшуваної віддачі. При цьому мається на увазі віддача в кількісному вираженні чи у прибутковості, що зменшується. Людина може впливати на родючість землі, але цей вплив не безмежний. За інших рівних умов, невпинне застосування праці і капіталу до землі, до видобутку корисних копалин не буде супроводжуватися пропорційним ростом віддачі.

Складність проблеми трансформації відносин власності на землю в Україні пов’язана зі специфікою юридичної й економічної реалізації права приватної земельної власності, а також зі специфікою земельної реформи, яка супроводжується поділом великих господарств на дрібнотоварні.

Ринкова трансформація економічної системи України об'єктивно формує передумови для залучення землі в ринковий обіг, що надає їй змісту товару. Як і на будь-якому іншому ринку економічних ресурсів, ціна на землю формується під впливом попиту і пропозиції, хоча і має свої особливості.

Ринок землі – це система юридичних та економічних відносин між фізичними, юридичними особами, державою, а також між державами і наддержавними органами з приводу організації, купівлі-продажу, оренди, обміну та іпотеки землі з метою здійснення ефективної господарської діяльності. Найбільш ґрунтовно охарактеризувати ринок можна через його функції: регулювання; стимулювання; розподілу; контролю; ціноутворення; інформування; інтеграції.

Функція регулювання проявляється в тому, що ринок землі приводить у відповідність платоспроможний попит пропозиції землі за допомогою механізму цін, визначає напрями перерозподілу земель між аграрною сферою та іншими галузями економіки. Функція стимулювання спонукає землекористувачів до зниження витрат виробництва продукції за рахунок здійснення додаткових капіталовкладень, спрямованих на покращення якості землі. Функція розподілу за допомогою механізму цін перерозподіляє доходи окремих землевласників, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства. Суть функції контролю полягає у тому, що ринок здійснює постійний контроль над привласненням земель, скороченням витрат на придбання земельних ділянок та ін. Функція ціноутворення розкривається в процесі здійснення ринкових операцій із землею, коли на основі збалансування попиту і пропозиції землі здійснюється остаточне визначення ціни землі. Функція інформування проявляється в тому, що ринок інформує продавців і покупців земельних ділянок про попит, пропозицію та ціни на землю, що дає змогу суб'єктам ринку планувати свою господарську діяльність. Що ж до функції інтеграції, то вона об'єднує усіх учасників ринку землі задля формування єдиного економічного простору у сфері земельних ресурсів як на рівні окремої держави, так і на наддержавному рівні [22, с. 248]. З вищевикладеного слідує, що для ефективного функціонування ринку землі має бути налагоджено механізм ціноутворення на землю, головними компонентами якого виступають попит і пропозиція.

Попит на землю – платоспроможна потреба в ній, а пропозиція – прагнення землевласників продати свої земельні ділянки за певну ціну. Під впливом взаємодії попиту і пропозиції формуються ринкові ціни на товар. Проте, земля є особливим товаром, оскільки вона обмежена в просторі, що зумовлює нееластичність пропозиції (рис. 2.1). А це зумовлює обмеженість впливу ринкового механізму на ціноутворення.

Отже, попит є єдиним чинником, що визначає ціну землі (рис. 2.2).

Рис. 2.1 Рис. 2.2

Сукупний попит на землю (рис. 2.3) складається з індивідуальних попитів на земельні ділянки сільськогосподарського (Dсг) та несільськогосподарського (Dне сг) призначення:

D= Dсг+ Dне сг. (2.1)

Рис. 2.3

Криві попиту на землю завжди мають спадний характер, що пояснюється дією закону спадної граничної продуктивності чинників виробництва. Адже постійне зростання чисельності населення зумовлює нагальну потребу залучати у виробництво все менш прибуткові земельні ділянки.

Попит на землю формується під впливом трьох груп чинників: адміністративно-економічних, природно-кліматичних і соціальних. Попит на земельні ділянки сільськогосподарського призначення є похідним, оскільки залежить не лише від продуктивності чи ціни землі, а переважно від цін на сільськогосподарську продукцію. Так, якщо сільськогосподарська продукція, яку можна вирощувати на певній земельній ділянці, буде користуватися високим попитом на ринку та матиме високу ціну, то й попит на таку ділянку буде значним. Водночас, малоймовірно, що якийсь виробник захоче придбати земельну ділянку, яка є навіть надзвичайно високопродуктивною, якщо продукція, що може на ній вироблятися не матиме відповідного збуту.

Основними чинниками, які визначають попит на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, є:

● економічна політика держави;

● рівень науково-технічного розвитку;

● місцезнаходження земельної ділянки;

● придатність для ведення промислового чи житлового будівництва;

● якість інженерного облаштування території;

● життєвий рівень населення;

● демографічний стан регіону;

● рівень ділової активності у регіоні;

● кліматичні та екологічні умови в певному регіоні.

У зв'язку з постійним збільшенням чисельності населення попит на землю невпинно зростає, що призводить до зміщення ціни рівноваги з рівня r0 до r1 (рис. 2.4).


Рис. 2.4

Механізм функціонування ринку землі ґрунтується на попиті, пропозиції та ринкових цінах. Попит на землю – це платоспроможна потреба в ній, а пропозиція – прагнення землевласників продати свої земельні ділянки за певну ціну. Під впливом взаємодії попиту і пропозиції формуються ринкові ціни. Оскільки земля обмежена в просторі, сукупна пропозиція землі є абсолютно нееластичною, що зумовлює обмеженість впливу ринкового механізму на ціноутворення. Єдиним чинником, що визначає ціну землі, є попит. Попит на землю є похідним і залежить, насамперед, від ціни продукції, яка на ній виробляється.

2.2 Рента. Ціна землі як капіталізована рента

Земля виступає класичним і унікальним благом тривалого користування, ринкова вартість якого може бути визначена тільки через вартість її особливої послуги, тобто через ренту.

Слово «рента» походить від латинського «renddita» – те, що приносить прибуток. Цивільне законодавство України встановлює, що за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі [22, с. 235]. Таким чином, кодекс трактує ренту як орендний платіж, що суперечить положенням деяких нормативних актів. Так, Законом України «Про систему оподатковування» рентні платежі віднесені до загальнодержавних податків і зборів. У Законі України «Про оцінку земель» земельна рента (рентний дохід) визначена як дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки.

У науковій літературі приводиться багато дефініцій ренти, які засновані переважно на працях Д.Рікардо. Абсолютна, або чиста, економічна рента – це дохід, отриманий за допомогою будь-якого виробничого фактору, що характеризується цілком нееластичною пропозицією стосовно ціни. Такими факторами вважаються земля та інші природні ресурси, кількість яких строго обмежена. Диференціальна рента є наслідком використання ресурсів більш високих порядків у ситуації ранжирування їх за продуктивністю. Вона являє собою чистий дохід, що виникає у підприємств завдяки перевагам відносно природних умов і місцезнаходження (диференціальна рента І – її величина буде визначатися бонітетом фізико-хімічних властивостей ґрунту й кліматом місцевості) або продуктивнішого їхнього використання на базі кращої технічної оснащеності (диференціальна рента II). Тобто, монополія приватної власності породжує абсолютну земельну ренту, монополія господарства на зеті – диференціальну земельну ренту.

Класична природа ренти відносно землі добре досліджена в економічній теорії й у працях А. Маршала, К. Маркса, Р. Барра, А. Сміта, Дж. С. Моля та ш. Як відзначав Р. Барр, земельна рента – плата на користь фактора виробництва, пропозиція якого має недосконалу еластичність стосовно ціни, а це означає, що рента перестає бути феноменом, властивим тільки сільськогосподарській сфері. Земельна рента – один із прикладів існування економічних рент (або надлишків), які можуть випадати на долю будь-якого фактору виробництва, це «лише головний вид поширеного роду».

Прийнято вважати, що, незалежно від свого виду, рента виконує суспільну функцію з регулювання використання обмежених і рідких факторів виробництва. Земельна рента окреслює межу найбільш вигідного й ефективного вкладення інших факторів виробництва, забезпечуючи рівну цінність їхнього граничного продукту при будь-якому способі використання землі.

Виникнення ренти пов'язане з обмеженістю землі. «Відповідно до загальних законів пропозиції та попиту ніхто не сплачує ренти за користування повітрям і водою або яким-небудь іншим дарунком природи, що існує в необмеженій кількості». Земельна рента існує тощо, що земля не просто кількісно обмежена, а обмежена абсолютно, тобто таким чином, що суспільство не може ні в короткостроковому, ні в довгостроковому періодах запропонувати землі (земельних ділянок) більше, ніж її існує взагалі. «Рента це та частка продукту землі, що сплачується землевласникові за користування первісними й незруйнованими силами ґрунту». При цьому обмеженість є необхідною, але не достатньою умовою утворення ренти. Характер користування або володіння цими обмеженими благами повинен бути монопольним, що й призведе до того, що додатковий прибуток перетвориться на ренту.

Обмеженість землі може проявлятися в різних формах, що обумовлює різні форми ренти. Так, абсолютна рента є результатом абсолютного кількісного обмеження зеті як особливого блага. Це рента «рідкості», виникнення якої обумовлене тим, що земля не має зовнішньої альтернативної вартості й ніякий інший ресурс не зможе її замінити як фактор виробництва й розміщення. Утворення абсолютної ренти пов'язане з монополією приватної власності. Однак у транзитивній економіці поява абсолютної ренти пов'язана з монополією державної власності на землю. Логічно завершеною формою абсолютної ренти є монопольна рента. Всіма економічними школами виділяється ця категорія ренти. Вона ґрунтується на монопольній ціні, за якою продається продукт рідкої якості формуючи ренту ексклюзивної обмеженості або «рідкість рідкості». Її виникнення пов'язане з винятковою рідкістю невідтворюваних благ або умов їхнього створення. Так, всі власники землі одержують абсолютну ренту через чинність монополії приватної власності. Але ті з них, хто володіє унікальними ділянками землі, одержують монопольну ренту, оскільки можливості її використання ще більш рідкісні.

Земельні власники прекрасно поінформовані про якість приналежних ш земель, тощовесь надприбуток (над середнім прибутком орендаря) дістається їм у вигляді диференціальної ренти. Як справедливо відзначав А. Пезенті, «власник землі, …знаючи, що земля необхідна всім – для сільського господарства або промислового виробництва, – змусить бажаючих користуватися землею платити за неї орендну плату. І дійсно, в англійській мові слово «рента» означало спочатку оренду або орендну плату».

При аналізі ренти від землі необхідно враховувати принцип багатофункціональності використання земельної ділянки. Оскільки поточне використання землі не завжди є найкращим та найефективнішим, то щоб зберегти поточний спосіб використання землі, необхідно сплатити власникові землі трансферну ренту – різницю між найкращим і поточним функціональним використанням земельної ділянки. Трансферна рента може визначати вартість вигоди орендаря землі.

Як ми вже відзначали, диференціальна рента може бути пов'язана із продуктивною силою самої землі або являти собою дохід на капітал (у матеріально-речовинній формі), вкладений у землю. Орендар протягом установленого строку оренда прагне підвищити економічну родючість землі шляхом інтенсифікації виробництва або поліпшенням «інфраструктурної родючості». У сільському господарстві це збільшує вихід продукції з одиниці площі й підвищує ефективність додаткових капітальних затрат. Продаючи продукцію за ринковою ціною, фермер також одержує надприбуток, що випливає з вищої продуктивності додаткових вкладень капіталу в землю. Цей надприбуток до закінчення строку оренда привласнюється орендарем і служить для нього стимулом для нововведень, а при зміні характеру повноважень диференціальна рента другого виду привласнюється власником через його монопольне володіння. При переукладанні договору оренда на новий строк землевласник врахує, що його земля «облагороджена» додатковими капіталовкладеннями, стала продуктивнішою, та підвищить ставку орендної плати на величину додаткового надприбутку. У такий спосіб утвориться диференціальна рента другого виду.

При здійсненні земельних капіталовкладень необхідно враховувати певні особливості. Людина може впливати на родючість землі, але подібний вплив не безмежний. Рано або пізно настає час, коли додаткова віддача від додаткового вкладання праці й капіталу до землі скоротиться настільки, що перестане винагороджувати людину за її старанність. Стосовно до землі діє закон спадної віддачі або спадної прибутковості. Цей закон сформульований А.Маршалом у такий спосіб: «Кожне збільшення капіталу й праці, вкладених в обробку землі, породжує взагалі пропорційно менше збільшення кількості одержуваного продукту, якщо тільки зазначене збільшення не збіглося за часом із удосконаленням агротехніки».

З цих позицій досліджуються проблеми ренти в неокласичному напрямі економічної теорії. При цьому виділяють поняття економічної ренти як різниш між платою за послуги ресурсу й тією мінімальною кількістю коштів, які необхідно затратити, щоб спонукати власників ресурсу запропонувати його послуги на ринку. Економічна рента трактується як будь який прибуток, що відноситься до виробничих витрат та перевершує його альтернативну вартість. Цей прибуток можливий лише при фіксованій пропозиції ресурсу. Оскільки пропозиція землі нееластична, одержуваний від її використання прибуток називають чистою економічною рентою.

Сучасною економічною наукою рента визначається як прибуток поверх того мінімального рівня, що необхідний для залучення якого-небудь виробничого фактору в дану сферу діяльності. Це і є економічна рента.

Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки поширює вплив ринкового механізму на усі сфери національної економіки, зокрема й на формування ринку земельних ресурсів. Однак, у сучасних умовах, ефективність функціонування ринку землі значною мірою залежить від механізму ціноутворення на землю і методики оцінювання земельних ділянок.

Основою для визначення ціни землі є її оцінювання, яке залежно від мети та порядку проведення поділяється на два види – нормативне та експертне грошове. Нормативне здійснюють для груп земельних ділянок, розміщених на певній території, які подібні між собою за якісним складом ґрунтів. Метою її визначення є встановлення величини земельного податку, державного мита за міни, спадкування, дарування земельних ділянок, визначення втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, включення вартості землі під час розрахунку норми прибутку в аграрній сфері, розроблення показників та механізмів раціонального землекористування. В основу визначення нормативного грошового оцінювання покладено рентний дохід (2.2):

(2.2)

де: Цз – ціна землі; R – рента; n – процент капіталізації чистого доходу.

Експертне грошове оцінювання проводиться окремо для кожної земельної ділянки під час здійснення купівлі-продажу, оренди, обміну чи іпотеки землі. Інформаційною базою для такого оцінювання є дані державного земельного кадастру, відомості про ціни, за якими продаються такі земельні ділянки, дані про інженерне облаштування території, проект відведення земельної ділянки, містобудівна документація і місцеві правила забудови та природні, економічні, екологічні, історико-культурні особливості території, на якій розташована ця ділянка.

Експертне грошове оцінювання земель здійснюється здебільшого за трьома методичними підходами, а саме:

1. Капіталізації чистого операційного або рентного доходу (прямої чи непрямої) від використання земельної ділянки.

2. Зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок.

3. Врахування витрат на земельні поліпшення або спорудження об'єктів нерухомого майна.

Перший метод базується на визначенні поточної вартості вигоди, яку зможе отримати землевласник від володіння земельною ділянкою у майбутньому на основі капіталізації доходів. Під час використання цього методичного підходу враховують найефективніше використання земельної ділянки, беручи до уваги встановлені обмеження. Тому підхід, який базується на капіталізації чистого операційного або рентного доходу використовується здебільшого під час оцінювання тих земельних ділянок, які дають постійний дохід. В основу цього методу покладено той факт, що будь-яке ефективне вкладання капіталу в землю неодмінно призведе до зростання доходу. Отже, вартість землі формується із суми капіталізованих майбутніх рентних доходів.

Цкп = До/Ск (2.3)

де: Цкп – вартість земельної ділянки, обчислена шляхом прямої капіталізації чистого операційного доходу; До – річний чистий дохід; Ск – ставка капіталізації.

За непрямої капіталізації чистого операційного доходу вартість земельної ділянки обчислюється таким чином:

(2.4)

де: Цкн – оцінкова вартість земельної ділянки, обчислена шляхом непрямої капіталізації; Доі – очікуваний чистий дохід за і – й рік; t – період (в роках), який враховується за непрямої капіталізації чистого доходу; Ск – ставка капіталізації (коефіцієнт).

Надзвичайно важливою при цьому є правильність вибору методів обчислення ставок капіталізації. Такими методами є:

а) метод екстракції. Відповідно до цього методу, ставка капіталізації обчислюється як частка чистого доходу у ціні продажу подібної земельної ділянки за формулою:

Cк = До/Цан (2.5)

де: Ск – ставка капіталізації; До – чистий річний дохід; Цан – ціна продажу подібної земельної ділянки;

б) метод кумулятивної побудови. У разі використання цього методу

ставка капіталізації обчислюється з урахуванням безризикової ставки та компенсацій за різного роду ризики таким чином:

Cк = Бк + І р + Лр + Гр + ЗВр (2.6)

де: Бк – безризикова відсоткова ставка (коефіцієнт); Ір – ризик на вкладення інвестицій (коефіцієнт); Лр – ризик на ліквідність земельної ділянки (коефіцієнт); Гр – галузевий ризик (коефіцієнт); ЗВр – ризик можливого зниження вартості земельної ділянки (коефіцієнт).

Методичний підхід, що ґрунтується на зіставленні цін продажу таких земельних ділянок ґрунтується на використанні статистичного та порівняльного методів. Його застосування передбачає здійснення такого переліку робіт:

1) дослідження ринку;

2) вибір подібних земельних ділянок, які пропонуються для продажу;

3) здійснення порівняльного аналізу;

4) визначення вартості оцінюваної земельної ділянки.

Основними параметрами, за якими здійснюється вибір земельних ділянок для порівняння є: місце розташування земельної ділянки, якісні властивості ґрунтів, наявність земельних сервітутів та інших обмежень, цільове призначення, природне середовище, умови продажу, наявність об'єктів нерухомого майна та їхній стан, наявність та стан багаторічних насаджень, екологічна ситуація в регіоні, фізичні параметри земельної ділянки, дата продажу.

Після внесення відповідних поправок з врахуванням виявлених відмінностей визначається вартість ділянки, що оцінюється. Для цього використовується таблиця коригування, в якій враховуються усі відмінності між ділянками. Важливим є дотримання послідовності внесення коригувань. Коригування здійснюється від тих ділянок, які беруться для порівняння до ділянки, яка оцінюється. Якщо якісні параметри ділянки, що оцінюється поступаються якісним параметрам ділянок, з якими її порівнюють, то її ціна має бути відповідно зменшена. За методичним підходом, що ґрунтується на зіставленні цін продажу подібних земельних ділянок ціна землі визначається таким чином:

(2.7)

де: Цзп – вартість земельної ділянки, обчислена методом зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок; Ца – ціна продажу подібної ділянки; m – кількість чинників для порівняння; ΔЦaj – різниця в ціні продажу подібної земельної ділянки стосовно земельної ділянки, що оцінюється, за j-м чинником порівняння.

Метод зіставлення цін продажу подібних земельних ділянок є найпривабливішим, оскільки максимально враховує ситуацію на ринку. Проте його застосування є складним, що зумовлено складністю кількісного вираження коригувальних чинників. За відсутності розвиненого та прозорого ринку землі, коли доступною є вся необхідна інформація про продаж подібних земельних ділянок, використання цього методу буде неефективним та недоречним.

Витратний метод оцінки ґрунтується на урахуванні витрат на освоєння і забудову земельної ділянки. Він використовується в процесі здійснення оцінки забудованих земель або тих земель, на яких планується вести будівництво. В основу витратного методу покладено той факт, що вартість земельної ділянки формується із суми її початкової вартості та вартості витрат, здійснених на її поліпшення або спорудження об'єктів нерухомості. Цей метод застосовують в процесі оцінки тих земельних ділянок, на яких споруджено об'єкти нерухомого майна або передбачається здійснення земельного поліпшення чи забудови за умови їх ефективного використання.

Витратний метод оцінювання доцільно застосовувати у тому випадку, якщо на земельній ділянці, яку оцінюють, планується здійснення земельних поліпшень або спорудження об'єктів нерухомості. Для визначення вартості майбутніх доходів від використання земельної ділянки та витрат на її поліпшення або спорудження об'єктів нерухомості потрібно враховувати, що вони нерівномірно розподіляються у часі через інфляцію. А це потребує проведення дисконтування відповідних грошових потоків.

2.3 Державне регулювання земельних відносин та механізм формування ринку сільськогосподарських земель в Україні

Земельні відносини – це відносини між громадянами, юридичними особами, місцевими органами самоврядування та органами державної влади з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ресурсами (ділянками землі).

Земельні відносини – результат тривалого суспільного розвитку, практики використання і охорони земель, форм власності і господарювання, пріоритетних способів устрою території. Вони визначаються національними, соціальними, економічними і природними особливостями реалізації функції землі як об’єкта природи, основного засобу виробництва в сільському господарстві, природного ресурсу і об’єкта майна.

Українська влада тривалий час взагалі відмовлялася від державного регулювання земельних відносин. Останнім часом вони стали визнавати необхідність державного контролю за використанням землі.

Своєчасне і обґрунтоване втручання держави в характер землеволодіння і землекористування – неодмінна й обов’язкова умова відновлення земель, підвищення ефективності їх використання. Необхідне уточнення порядку розподілу державних сфер управління, розробки потрібних для цього критеріїв, схеми цільового витрачання коштів: земельного податку, орендної платні, зборів за операції по обороту земельних ділянок. Без вирішення питань, без державного регулювання обороту землі вирішувати проблему оздоровлення і збереження головного ресурсу України – землі неможливо. Усі методи дії на земельні відносини повинні визначатися чинним законодавством.

В умовах багатоукладної ринкової економіки державне регулювання спрямоване на захист інтересів усього суспільства і окремих громадян, охорону природи. Воно ґрунтується на визнанні рівності учасників регульованих відносин, необхідності безперешкодного здійснення судового захисту майнових і особистісних прав громадян. Відповідно зростає роль економічних регуляторів, які спонукають суб’єктів земельних відносин ухвалювати рішення, що відповідають інтересам усього суспільства, захисту природи. Стосовно земельних відносин, в яких природоохоронний чинник відіграє важливу роль, значення економічних регуляторів важко переоцінити.

Земельний податок є основним інструментом у державному економічному регулюванні ефективності використання земель. Щоб стимулююча роль цього податку розкрилася повною мірою, необхідно вирішити протиріччя, які виникли зараз у політиці оподаткування сільськогосподарських товаровиробників. Ця суперечність відображає відмінності в підходах до цього питання сільськогосподарських товаровиробників і земельних установ. Перші виступають за пом’якшену податкову політику, мотивуючи її кризовим станом. Інші вважають, що земля повинна раціонально використовуватися, тому податок повинен орієнтувати всіх землекористувачів на отримання максимальної віддачі від кожного гектара сільськогосподарських угідь, що, у свою чергу, дозволить підвищити ефективність аграрного сектора. До того ж земельний податок повертається в сільське господарство у формі інвестицій у поліпшення земель, у розвиток інфраструктури села тощо.

Податок на землю, кошти від оренди землі, податок на операції із земельними ділянками сьогодні мізерні. Низький розмір земельної орендної платні не стимулює ефективного використання не тільки землі, але й її надр, веде до непомірного розширення територій міст і підприємств, промислових зон, зон розробки корисних копалин. Необґрунтованість ставок податку із земель різних категорій спричиняє до їх розбазарювання, знижує податкові надходження, призводить до соціальної нерівності регіонів України.

Рентні платежі за землю можуть існувати незалежно від того, яка система прав власності прийнята. Рента як особливість земельних відносин існує об’єктивно. У ринковій економіці вона одержує певний грошовий вираз, викликаючи потребу в новій системі ціноутворення, що дає можливість визначати внесок земельного чинника у виробництво кінцевого продукту.

Загальний підхід тут повинен бути однозначним: право на земельну ділянку зберігається за організацією або людиною до тих пір, поки вони платять земельну ренту. Якщо способи використання землі знижують її рентну вартість, винуватець повинен компенсувати це відповідними штрафами, якщо підвищують – необхідна стимулююча компенсація.

Платня за землю – головний елемент управління земельними ресурсами ефективного розвитку економіки. Тому при її встановленні доцільно відмовитися від пільг, які при масовому їх застосуванні призводять до порушення основ економічного механізму регулювання земельних відносин. Набагато ефективніше частину коштів, що надходять у вигляді плати за землю, спрямовувати на дотації для проведення заходів щодо поліпшення й охорони земель, а також на соціальний захист окремих землекористувачів. Система платежів повинна орієнтувати землекористувачів на зниження земле ємності виробництва шляхом інтенсивнішого використання земель, запобігати незаконним оборотом із землею, сприяти посиленню захисту прав власників шляхом стабілізації економічних відносин у сфері землекористування,обмежувати вилучення продуктивних ділянок для несільськогосподарських потреб.

Що ж до фінансових ускладнень, то вони можуть бути подолані лише при дотриманні паритету у відносинах між сільським господарством і іншими галузями народного господарства. Підвищення активності земельного ринку можна було б досягти шляхом розвитку іпотечного кредитування. Кредит під заставу земель є стимулом підвищення ефективності господарювання.

Інша група регуляторів відноситься до стадії земельного обороту, роль якого (тобто регульованого ринку землі) у вирішенні завдання ефективного господарювання вельми істотна. Через регульований земельний ринок повинна здійснюватися передача ділянок від господарств, що не забезпечують їх ефективне використання, іншим землекористувачам, відповідальнішим і кваліфікованим, без такого обороту навряд чи можливе вирішення проблеми вдосконалення землекористування. Оборот земель, що включає операції купівлі-продажу, необхідний. Інша справа, що цей процес повинен бути регульованим. Це означає необхідність введення переважно економічних регуляторів, що забезпечують передачу нераціонально (або не за цільовим призначенням) використовуваних земель: або на добровільних засадах, або шляхом відчуження через фінансову неспроможність. Мета відчуження – продаж ділянок для погашення боргів банку-заставоутримувачу й іншим кредиторам. Такі дії здійснюються за рішенням суду.

Проблема охорони землі стає особливо актуальною в умовах економічної кризи. Другу групу об’єктів регулювання утворюють відносини з приводу захисту сільськогосподарських земель: збереження і підвищення родючості; захист від екологічного забруднення. Для реалізації цих цільових установок необхідний дієвий економічний механізм раціонального землекористування і охорони земельних ресурсів. Такий механізм повинен включати низку процедур: розробки і ухвалення науково обґрунтованих нормативів землекористування; розробки і ухвалення критеріїв, що характеризують економічну зацікавленість землекористувачів у дотриманні науково обґрунтованих нормативів землеробства; розробки і реалізації заходів щодо попередження негативних процесів, визначення джерел фінансування; моніторингу дотримання науково обґрунтованих нормативів землекористування як на державному і регіональному рівнях, так і всіх землекористувачів; корегування нормативів і економічних критеріїв; корегування діяльності державних органів, що регулюють землекористування.

Одночасно з розробкою і затвердженням цільових нормативів необхідно формувати перелік державних програм, спрямованих на досягнення цих нормативів, обсягів і джерел фінансування. Цільові нормативи охорони землі повинні затверджуватися Верховною Радою безпосередньо в законодавчих актах, що регулюють сільське господарство. Як нормативи можуть слугувати, зокрема, критичні значення показника змісту гумусу в ґрунтах різних типів.

Економічний механізм охорони землі повинен також включати процедури розробки і ухвалення економіко-екологічних критеріїв, що характеризують економічну зацікавленість землекористувачів у дотриманні науково обґрунтованих нормативів землеробства.

Як критерії можуть слугувати граничні (мінімальні) значення економічних показників, які прямо або побічно впливають на розмір прибутку землекористувачів і на їх зацікавленість у виконанні ґрунтоохороних заходів. Такі критерії мають бути підставою для фінансових органів, що розподіляють кошти між програмами та регіонами і контролюють їх цільове використання.

Обов’язковий елемент нормально функціонуючого економічного механізму – процедура корекції нормативів, економіко-екологічних критеріїв, структури ґрунтоохороних програм. Вона проводиться шляхом зіставлення цільових нормативів і фактичної динаміки екологічних і економічних показників, виявлення причин відхилення і розробки рекомендацій з корекції як загальних нормативів, так і деталізованих нормативів і економіко-екологічних критеріїв.

Завдання із запобігання неправомірним операціям із землею – найгостріша за соціальними і криміногенними наслідками. Для запобігання спекулятивним операціям із землею необхідно розробити процедуру операцій із земельними ділянками, визначити обмеження, що випливають з вимог земельного законодавства. Слід встановити граничні розміри земельних ділянок, що передаються у власність, і тим самим запобігти латифундизму. Потрібно заборонити продаж землі іноземцям, використання сільськогосподарських земель не за призначенням. Повинна бути жорстка відповідальність за неефективне використання землі. Потрібно вживати таких заходів, які б не створювали умов для соціальної напруги в суспільстві.

З метою переходу до ефективної системи регулювання земельних відносин можна запропонувати формування чотирьох взаємозв’язаних підсистем: підсистема нормативно-правового забезпечення, яка повинна включати закони і нормативно-правові акти; підсистема економічного регулювання земельних відносин, що включає пов’язані із законодавчою базою економічні методи; підсистема інституційного забезпечення регулювання земельних відносин і розвитку земельного ринку, яка включає державні і регіональні органи, наділені відповідно до законодавства певними функціями щодо здійснення земельного обороту; підсистема організаційного забезпечення і адміністративних процедур, пов’язана із законодавчою й інституційною структурами.

Для поглиблення земельної реформи і підвищення її результативності має бути прийнята низка законодавчих актів, завершено повне юридичне оформлення прав власності на землю й інші форми землеволодіння і землекористування. Надзвичайно важливо провести також усі необхідні землевпоряджувальні і кадастрові роботи, ввести стимулювання і санкції за показниками рівня використання землі і екологічним показникам. Для ефективного перерозподілу земель доцільно поступово вводити контрольований земельний ринок, що враховує регіональні особливості можливого земельного обороту. За умов підвищення ліквідності земельних ділянок як предметів застави відкриються можливості для іпотечного кредитування товаровиробників. Це збільшить притоку коштів для інвестиційних вкладень. У застосуванні земельного податку має відбутися ретельніше відпрацювати диференціації ставок залежно від якості і місцеположення ділянок.


РОЗДІЛ 3 СУТНІСТЬ ТА ПРІОРІТЕТИ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АПК

3.1 Економічні інтереси працівників АПК як умова докорінної зміни системи аграрних відносин

Глибокі соціально-економічні перетворення аграрного сектору України є наслідком перебудови суспільного виробництва на ринкових засадах. Здійснено роздержавлення і передачу земель та майна у власність трудових колективів сільськогосподарських підприємств з наступним розпаюванням, сформовано мережу нових виробничо-правових структур ринкового типу, що ґрунтуються на приватній власності. Проте через деструктивні явища в матеріально-ресурсній базі, послаблення з боку держави управління суспільним виробництвом, зруйнування системи матеріального забезпечення, зниження економічної мотивації товаровиробників в аграрній сфері загострилася системна криза, що призвела до звуженого відтворення виробничого потенціалу. У сільськогосподарських підприємствах країни значно скоротилися машинно-тракторний парк й обсяги застосування мінеральних та органічних добрив, хімічних засобів боротьби з хворобами, різними шкідниками культур та бур'янами, зменшилися майже на 20% посівні площі і валові збори зерна, цукрових буряків, інших видів продукції.

Економічні інтереси є найбільш конкретною формою прояву відносин економічної власності, яка має три основних типи – приватна, колективна і суспільна. Відповідно до цих типів формуються індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси, які є формою вияву відповідних видів економічних потреб. Отже, економічні інтереси й економічні потреби виступають рушійною силою способу виробництва [27, с 73]. Залежно від макро-, мезо-, мікрорівня економічного розвитку та складу суб'єктів господарських структур, котрі беруть участь у виробничих відносинах, формуються різні системи економічних інтересів, які можуть мати загальнодержавний, регіональний, колективний чи особистий характер, відбиваючи економічні потреби відповідних спільнот, категорій населення, соціальних груп, індивідів. Зауважимо, що у суб'єктів виробничих відносин у процесі господарської діяльності з'являються окремі інтереси, пов'язані з матеріально-ресурсним потенціалом, фінансовим забезпеченням, соціально-трудовим регулюванням тощо. На регіональному рівні економічні інтереси його суб'єктів формуються, зокрема, в напрямі адаптації виробничої діяльності до природних та економічних умов, якнайповнішого їх використання у процесі господарювання. З цією метою важливо вдосконалювати територіальне розміщення і підвищувати концентрацію сільськогосподарського виробництва за певними видами продукції.

У нинішній ситуації зростає роль економічних інтересів членів трудових колективів на шляху подолання деструктивних процесів у виробничо-правових структурах. На передній план висуваються створення і функціонування системи матеріального стимулювання працівників аграрних підприємств.

Система матеріального стимулювання учасників виробництва зазнає безпосереднього впливу економічних відносин, що проявляється у формі одержання прибутку та його розподілу за результатами праці. Йдеться про використання пільгових кредитних ресурсів, надання субсидій, державне регулювання соціально-економічних відносин, спрямоване на оптимальне поєднання особистих інтересів членів трудових колективів і виробничо-господарських структур.

Система матеріального стимулювання являє собою досить складну сукупність економічних форм і методів, що спонукають учасників виробництва працювати з максимальною віддачею. Ця система спирається на використання матеріальної заінтересованості людини в підвищенні рівня грошової оплати праці, одержанні додаткової винагороди в тій чи іншій формі. Стрижнем системи, як відомо, є заробітна плата. Аналіз свідчить, що рівень заробітної плати найманих працівників у сільському господарстві ось уже довгий час залишається найнижчим серед інших галузей народногосподарського комплексу країни. Так, з 2000 до 2009 р. середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників зросла в Україні з 230 до 1840 грн., у тому ,числі в сільському господарстві – зі 114 до 1150грн.; у промисловості цей показник у 2009 р. дорівнював 2026 грн., будівництві – 1419, на транспорті і у зв'язку – 2310, у сфері фінансів – 3972, державному управлінні – 2372, освіті – 1603, охороні здоров'я – 61269 грн.

Важливим позитивом є істотне щорічне підвищення середньомісячної оплати праці найманих працівників аграрного сектору, що зумовлює скорочення зазначеного розриву з іншими сферами народногосподарського комплексу. Якщо в сільському господарстві середньомісячна оплата зросла за період 2000–2009pp. у 5,1 раза, то в промисловості і торгівлі – в 4 рази, будівництві – в 4,4 раза, але цей показник є лише номінальним. Водночас підкреслимо, що рівень середньомісячної оплати праці на селі багато в чому визначається регіональними особливостями природних та виробничих факторів, а саме структурою посівних площ, застосовуваними технологіями, обсягами виробництва тих чи інших видів продукції, рівнем механізації тощо.

Найбільшою середньомісячна оплата праці найманих працівників в аграрному секторі була в регіонах з високим рівнем механізації виробничих процесів. В окремих областях цей показник не досягає гарантованого законом мінімального рівня, і держава повинна вжити невідкладних заходів, щоб відродити роль економічних інтересів сільськогосподарських працівників.

Важлива умова зростання ефективності аграрного виробництва – збільшення частки затрат на оплату праці в структурі собівартості продукції. Адже приріст обсягів валової продукції відбувається насамперед завдяки активізації людського фактора, яка проявляється через збільшення середньомісячної зарплати найманих працівників та її частки в структурі загальних витрат, пов'язаних з розвитком виробництва.

Зниження частки оплати праці в структурі витрат на виробництво продукції у сільськогосподарських підприємствах при найнижчому її номінальному середньомісячному рівні серед усіх галузей країни свідчить про втрату сутності матеріального стимулювання працівників аграрної сфери як важливої складової формування системи економічних інтересів у розвитку суспільного виробництва. Тому істотне підвищення рівня оплати праці в сільському господарстві та її частки у структурі загальновиробничих витрат слід вважати одним з визначальних факторів соціально-економічного відродження українського села, підвищення заінтересованості кожного члена трудового колективу в результатах роботи.

Вирішити це завдання в аграрній сфері можна насамперед через підвищення ефективності суспільного виробництва, вжиття необхідних організаційно-економічних і техніко-технологічних заходів, виділення державних дотацій з метою раціонального використання земельних угідь, матеріально-технічних і трудових ресурсів. Пріоритетом є нарощування обсягів конкурентоспроможного виробництва сільськогосподарської продукції при значному зниженні її собівартості, підвищенні прибутковості галузей.

Головні умови підвищення ефективності аграрного сектору, його дохідності такі:

- нарощування урожайності культур завдяки системному оновленню матеріально-технічної бази і широкому застосуванню ресурсозберігаючих технологій;

- усунення диспаритету цін, про який мовилося вище;

- реальна державна підтримка, соціальний захист вітчизняного товаровиробника;

- розвиток інфраструктури внутрішнього і міждержавних ринків.

За рахунок державних дотацій на виробництво сільськогосподарської продукції та власних нагромаджень необхідно розширити застосування високоякісного насіння інтенсивних сортів, у кілька разів збільшити внесення мінеральних та органічних добрив, забезпечити виконання технологічних операцій в оптимальні строки, поліпшити якість і конкурентоспроможність аграрної продукції. Ці та інші заходи мають підвищити рентабельність аграрного виробництва до 18-25%, ліквідувати його збитковість.

Тільки на основі підвищення продуктивності праці, постійного збільшення доходів від господарської діяльності створюються реальні можливості підвищити рівень матеріального стимулювання, насамперед середньомісячної заробітної плати як важливого фактора мотивації. За попередніми розрахунками Інституту аграрної економіки, до 2015 р. частку оплати праці у структурі витрат на виробництво сільськогосподарської продукції слід довести до 38-40%, а рівень середньомісячної оплати праці – підвищити у 2,5-2,6 раза, довівши його до 1450-1500 грн. Безперечно, для цього потрібно забезпечити нарощування ефективності агропромислового виробництва, тому нагальними є практичні заходи, спрямовані передусім на системне оновлення матеріально-ресурсного потенціалу. З цією метою слід значно збільшити інвестиції в основний капітал за рахунок внутрішніх нагромаджень сільськогосподарських підприємств, державної підтримки, системи довгострокового кредитування товаровиробників, розвитку лізингу у використанні технічних засобів, застосування досягнень науково-технічного прогресу та впровадження у сільськогосподарське виробництво інновацій.

3.2 Сучасні тенденції трансформації аграрного ринку України

Із здобуттям незалежності Україна самостійно визначає стратегію соціально-економічного розвитку, розробляє та формує незалежну фінансову політику в контексті загальнодержавної економічної політики. Проте, непослідовність процесів реформування, відсутність цілісної концепції державної економічної політики, значні структурні диспропорції в економіці призвели до глибокої і затяжної соціально-економічної кризи суспільства.

Щодо сільського господарства, то останні роки характеризувалися зниженням якості продукції та зростанням її вартості. Зниження якості продукції зумовлене відсутністю практично будь-якої перебудови сільського господарства з колективного до фермерського типу. Висока вартість банківських кредитів, а також відсутність цивілізованого обігу землі, не дає можливість потенційним фермерам залучати достатню кількість фінансових ресурсів для оновлення технологічного парку. Відповідно, основа нинішнього сільського господарства України – це приватні господарства з рівнем механізації 50-х років ХХ ст.

Трансформаційна криза 90-х років майже повністю зупинила інвестиційний процес у сільському господарстві. Обсяги інвестицій в основний капітал галузі в 2000 р. склали всього 4,2 % від рівня 1990 р. З 2001 р. аграрні інвестиції мали позитивні темпи зростання і за 8 років збільшилися майже у 8 (7,85) разів. Найбільш успішним був 2008 р., коли річне зростання цього показника досягло 43,2 % при скороченні інвестицій в цілому в національній економіці на 2,6 %. Але в першому півріччі 2009 р. відбулося значне падіння обсягів інвестицій в основний капітал як в цілому по народному господарству (56,7 % від рівня 2008 р.), так і в аграрному секторі (54,3%).

Щодо росту цін на сільськогосподарську продукцію, то воно зумовлено в основному двома чинниками. Перший - зростання цін на засоби аграрного виробництва, що збільшилися лише за останні 10 років втричі, у тому числі ціни на нафтопродукти і аграрну хімію – більш ніж у чотири рази. Другий фактор інфляційного підвищення вартості – надзвичайно високі темпи зростання оплати праці. На жаль, більша частина цього росту йде на компенсацію росту споживчих цін. У 2007 р. приріст реальної заробітної плати склав усього 42 % від її номінального приросту. У 2008 р. ця частка знизилася до 19 %, а в 2009 р. темпи інфляції випередили темпи зростання заробітних плат і доходів, що призвело до падіння реальних доходів.

Ринкові перетворення в аграрному секторі виробництва стимулювали появу нових суб’єктів господарювання: фермерів, малих приватних сільгосппідприємств, обслуговуючих кооперативів, сільських сервісних центрів, тощо. Саме вони і є тими важливими елементами ринкової інфраструктури, розвитку яких надає особливого значення Комплексна програма розвитку аграрного ринку, схвалена Кабінетом Міністрів України.

Формується мережа обслуговуючих та заготівельно-збутових кооперативів, агроторгових домів, через які селяни починають реалізовувати сільськогосподарську продукцію. На часі створення оптових плодоовочевих та продовольчих ринків, аукціонів живої худоби та птиці. Розвиваються сільські сервісні центри, що надають сільському населенню різноманітні соціально-побутові послуги. Власне, йдеться про комплексний розвиток малого бізнесу на селі, що є основою економіки будь-якої розвинутої країни. Варто зауважити. що ці елементи ринку діють у межах багаторівневої системи на основі різних економічних зв‘язків. Тобто є сільський кооператив, котрий бере участь у роботі районного кооперативу чи агроторгового дому, а він в свою чергу взаємодіє зі структурами інших районів і так далі [4].

Важлива роль у формуванні ринкового середовища в сільській місцевості належить кредитним спілкам. Їх кількість останніми роками швидко зростала. Слід підкреслити, що створення кредитних спілок – це добровільна справа громадян. Їх діяльність характеризується максимальною відкритістю, а також доступністю мікрокредитів для невеликих суб'єктів господарювання в аграрному секторі. Своїми коштами кредитівки підтримують розвиток малого бізнесу на селі, приватних землевласників, фермерів. В активі 128 різних організацій, які об’єдналися в Національну асоціацію кредитних спілок України, більш ніж сто мільйонів гривень. Приблизно половина цих грошей йде на кредитування села.

Кількість сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів в Україні за останні роки зросла майже утричі. Сьогодні їх налічується 1060, з них заготівельно-збутових – 179, сервісних – 315, багатофункціональних – 410. До цього також слід додати, що нині діє 75 кооперативних агроторгових домів, з них 71 – районного значення. Завдяки функціонуванню цих структур сільськогосподарські товаровиробники посилюють свій вплив на аграрний ринок.

Також, необхідно вжити заходів для того, щоб активізувати соціальний капітал села для вирішення проблем формування й побудови ринкової інфраструктури, що в кінцевому результаті позитивно позначиться на рівні життя. До речі, на вирішення цих проблем орієнтують президентські укази та урядові рішення, котрі, на жаль, не виконуються в повному обсязі. Для активізації практичної роботи у цьому напрямку бракує ефективної підтримки органів місцевої влади та самоврядування. Досвід свідчить, що формування ринкового середовища успішно відбувається там, де сільський голова є лідером та ініціатором соціально-економічних змін.

3.3 Аграрна політика держави: напрями, труднощі реалізації, перспективи розвитку

Аграрна політика – це сукупність науково обґрунтованих ідей і концепцій щодо розвитку сільського господарства і пов'язаних з ним галузей на певному історичному етапі життя країни. До повного поняття аграрної політики входять також наявність певних народногосподарських структур, здатних забезпечити реалізацію цих ідей, а також функціонування відповідного господарського механізму, який би матеріально заохочував підприємства, організації, управлінські структури і працівників здійснювати їх.

До аграрної політики ставляться такі вимоги, які випливають із внутрішніх потреб розвитку агропромислового виробництва. Зокрема, аграрна політика мусить:

- враховувати реальні запити й потреби села;

- мати чітко виражений соціальний характер;

- бути складовою частиною економічної політики держави;

- мати характер наскрізний і неперервний;

- забезпечуватись як організаційними структурами, так і механізмом реалізації ідей;

- мати координаційний орган, здатний своєчасно реагувати на зміни і вноситивідповідні корективи;

- супроводжуватись гласністю й наочністю;

- не збочувати на шлях сліпого копіювання чужого досвіду;

- сприяти утвердженню почуття господаря, піднесенню ролі та авторитету селянина в суспільстві.

На сучасному етапі основними завданнями аграрної політики є: докорінне перетворення відносин власності на землю та інші засоби виробництва;

- формування господарських структур на основі плюралізму форм власності;

- створення ринку засобів виробництва і продовольства та забезпечення його відповідною інфраструктурою;

- вдосконалення господарського механізму на основі розвитку багатоукладності аграрного сектора, перебудови принципів ціноутворення, оподаткування, фінансування, кредитування і страхування;

- прискорення переходу сільського господарства на інтенсивний шлях розвитку та ефективне використання всіх наявних ресурсів;

- підвищення продуктивності виробництва та орієнтація на самозабезпечення регіонівпродовольством і сировиною;

- дальше поглиблення спеціалізації сільського господарства на основі міжгалузевого іміжгосподарського поділу праці та агропромислової інтеграції;

- забезпечення збалансованості й пропорційності в розвитку АПК, скорочення втратпродукції і сировини, націлення всіх ланок АПК на досягнення спільного кінцевого результату;

- соціальні перетворення на селі, підвищення ролі та авторитету працівника сільськогогосподарства.

Державна аграрна політика є одним із найбільш вузьких місць вироблення та реалізації державної політики в Україні [1].

Перед сучасною аграрною політикою України стоять такі поетапні завдання: найближчий етап (тактичні завдання): збереження аграрного потенціалу; зупинення спаду виробництва; забезпечення його ефективності й поступового нарощування на основі активної державної підтримки; забезпечення еквівалентності обміну з промисловими галузями; подолання неплатоспроможності підприємств і організацій АПК; досягнення визначених пріоритетів; надання сільськогосподарським товаровиробникам пільгових умов кредитування та оподаткування; більш віддалений етап (стратегічні завдання): глибокі соціально-економічні перетворення в АПК; створення системи повноправних власників землі, засобів виробництва і результатів праці; першочергове задоволення соціальних та економічних потреб сільських товаровиробників; пом'якшення гостроти продовольчої проблеми й гарантування продовольчої безпеки країни; виведення аграрного сектора України на світовий рівень розвитку.

Основними засадами державної аграрної політики на період до 2015 року передбачено, що державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до світового економічного простору. Складовими державної аграрної політики, як зазначається у Законі, є комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв'язання соціальних проблем сільського населення й забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Сама наявність такого Закону є позитивним явищем з точки зору визнання в державній політиці необхідності формування чіткої та визначеної стратегії щодо розвитку агропромислового комплексу як пріоритетної сфери національної економіки.

Реалізація завдань, що постають перед аграрною економікою, чітко визначені. її місце і роль у системі національної економіки здійснюється через дотримання таких наступних принципів:

1. Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної політики. Створюючи ринкову економіку, ми не повинні сліпо копіювати будь-яку зарубіжну модель агроринку. Сільське населення країни ще не володіє достатньою мірою ринковою ментальністю, для багатьох тільки починається освоєння нового господарського механізму.

2. Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Тільки через конкуренцію виявляється ефективність різних форм господарювання, правильно розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції.

Рівність різних форм аграрного виробництва зовсім не заперечує виділення на певних етапах економічного розвитку країни пріоритетних форм господарювання та їх підтримку.

3. Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. Економічний аналіз дає змогу дійти висновку, що при централізованому плануванні неможливо досягнути максимальної ефективності виробництва.

Екстенсивний метод нарощування сільськогосподарського виробництва, що використовувався при адміністративно-командній економіці, вимагав застосування дедалі більшої кількості землі, праці та капіталу. З часом цей метод себе вичерпав. Природні умови облегшували залучення у сільськогосподарський оборот нових земель. Окремі спроби використання земель з низькою родючістю для виробництва зерна були невтішними. Екстенсивний розвиток аграрної економіки став неможливий. Неспроможність створити дійову систему стимулювання в сільському господарстві перетворило його у збиткову галузь, яка виснажувала економіку, вимагала Величезних субсидій і дотацій.

4. Принцип поєднання ринкового механізму із державним регулюванням. Теза про те що, сільські трудівники завжди самі можуть визначити найефективніші організаційно-економічні форми господарювання, є хибною. Без втручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності та господарювання будуть незначними.

Наприклад, висока урожайність зернових фермерського господарства ще зовсім не означає отримання ним високих доходів, якщо не буде досягнуто паритету цін між продукцією сільського господарства і промисловими товарами, які споживає фермерське господарство. Практика господарювання розвинутих країн засвідчує, що найбільша ефективність певної форми господарювання досягається за умов поєднання реальної власності на землю та вироблений продукт і державного регулювання соціально-економічними процесами на селі.

5. Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.


Висновки

Нестабільність сільськогосподарського виробництва, непослідовність та нерішучість виконавчих органів в процесі реформування сільського господарства призвели до глибоких кризових явищ як у національній аграрній сфері

В умовах соціально-економічної перебудови агропромислового комплексу України, інтеграції до різних політичних, соціально-економічних, технічних й інших об'єднань та організацій суттєвого значення набуває удосконалення механізму державного управління розвитку окремих його підкомплексів, направленого на їх становлення, функціонування і економічний розвиток.

Головні напрями структурної перебудови сільського господарства: здійснення аграрної реформи, розвиток різноманітних форм власності та господарювання, удосконалювання галузевої структури АПК, пріоритетний розвиток промисловості з переробки сільськогосподарської сировини, створення малих підприємств на селі для вирішення проблеми зайнятості сільського населення.

Основним фундаментом перетворень в аграрному секторі економіки є здійснення земельної реформи. Земельна реформа має на меті створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, раціонального використання й охорони земель. Для успішного здійснення земельної реформи необхідно здійснити повну інвентаризацію земель, у тому числі й у населених пунктах; провести перереєстрацію землевласників і землекористувачів і забезпечити їх документами на право володіння і користування землею; провести оцінку земель, розробити систему державного кадастру і безперервного моніторингу земель; провести землевідновлювальні роботи і землеохоронні заходи, спрямовані на підвищення родючості сільськогосподарських земель і забезпечення безпечного землекористування; удосконалити систему контролю за якісним станом земель і її раціональним використанням; ввести механізм економічних санкцій за екологічні порушення в сфері землекористування; із спеціального земельного фонду для особистих селянських, фермерських господарств і господарств колективного садівництва надавати землі відповідно до затверджених норм; передати в безстрокову оренду фермерським господарствам або до присадибного фонду і дрібноконтурні ділянки ріллі, пасовищ; провести послідовне реформування і санацію найбільш перспективних господарств, мобілізацію угідь,що вибули із сільськогосподарського обороту; розробити програму з захисту земель; земельні ділянки під приватизованими промисловими підприємствами використовувати у формі володіння, довгострокової оренди; розробити нормативи вартості землі.

Сьогодні національне господарство України знаходиться у складному становищі, з одного боку ми повинні трансформувати нашу економіку з командно-адміністративної до ринкової, а з іншого, на нас діють зовнішні чинники, зокрема інтеграція у світове глобальне господарство, яка є для нас життєво-необхідною. В такий складний період першочерговим завданням постає стабілізація вітчизняного господарства, зокрема і сільського господарства. Для цього необхідна насамперед стабілізація сільськогосподарського виробництва, створення сучасної бази з переробки і зберігання сільськогосподарської продукції.


Список використаної літератури

1. Архипенко І.М. Державна аграрна політика України: футурологічний вимір.// Державне будівництво. – 2007. – № 1. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeBu/2007-1/doc/2/22.pdf.

2. Болдуєв М.В. Державне регулювання земельних відносин. // Державне будівництво. – 2007. – № 1. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DeBu/2007-1/doc/2/03.pdf.

3. Бородіна О., Прокопа І. Сільський розвиток В Україні6 проблеми становлення // Економіка України. – 2009. – № 4.

4. Гудзинський О.Д., Кірейцев Г. Т., Савчук В.К. Економічна теорія та реалізація її положень в механізмах розвитку АПК // Економічна теорія. – 2005. – № 2.

5. Економічна енциклопедія. – У 3-ох т. / Редкол. : відп. ред. С.В. Мочерний та ін. – К.: Вид. центр «Академія», 2002. – Т. 3.

6. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/.

7. Катеринець С. Роль государственной поддержки в аграрном секторе Украины // Економіст. – 2008. – № 9.

8. Кваша С.М. Вплив світової фінансової кризи на розвиток аграрного сектору вітчизняної економіки // Економіка АПК. – 2009. – № 5.

9. Міністерство аграрної політики України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.minagro.gov.ua.

10. Мороз О.О. Історичні форми концептуальних засад теорії аграрного реформування в Україні // Вісник Вінницького політехнічного інституту. – 2004. – № 3.

11. Мороз О.О. Глобальні тенденції аграрного ринку у ХХІ столітті // Вісник Вінницького політехнічного інституту. – 2004. – № 1.

12. Могильний О. Реалії і парадокси аграрної політики // Економіка України. – 2008. – № 12.

13. Німко В., Бідюк С. Проблемні питання сучасного трактування аграрних відносин. // Економічний аналіз. – 2008. – № 2 (18).

14. Олійник Т. Тенденции, факторы и перспективы развития хозяйств разных категорий в аграрном секторе экономики Украины // Економіка України. – 2008. – № 7.

15. Палій Н. Регулювання земельних відносин по-новому. // Legal monitor. – 2009. – № 2.[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.lp.ua/img_UKR/legalmon/legalmonitor_n2.pdf.

16. Песцова О.С. Реформування земельних відносин – передумова становлення земельного ринку в Україні // Вісник ХТУСГ: Економічні науки. Вип. 71. Харків: ХНТУСГ. – 2008.

17. Песцова О.С. Проблеми встановлення ціни земель сільськогосподарського призначення та шляхи її вирішення в сучасних економічних умовах праць. Випуск 16. Том 3 / за ред.. М.І. Бахмата. – Кам’янець-Подільський, 2008.

18. Потриваєва Н.В. Фінансова підтримка – один з механізмів державного регулювання економікою. // Вісник аграрної науки Причорномор’я. – 2006. – Вип. 2.

19. Приліпко М.О. Глобальні імперативи поглиблення ринкових реформ в Україні. // Ефективна економіка. – 2010. – № 4. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=182.

20. Руженський М.М. Державне регулювання земельних відносин у транзитивному суспільстві. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерація профспілок України. – 2010. – № 3.

21. Саблук П. Стан і перспективи розвитку агропромислового комплексу України // Економіка України. – 2008. – № 12.

22. Савчин О.Я. Вартість землі та методичні підходи її оцінювання. // Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.3.

23. Савчин О.Я. Попит на землю та його значення у встановленні ринкової ціни земілі. // Наковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.3

24. Сільське господарство України. Статистичний збірник 2008 рік. Київ, Держкомстат, 2009.

25. Тарабрін О.Є. Особливості державної підтримки аграрного сектора в Україні. // Електронне фахове видання Історія науки і біографістика. – 2007. № 1. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/inb/2007-1/07toeasu.pdf.

26. Ткаченко В.Г. Аграрная реформа в Украине, проблемы, перспективы завершения. Под общ. Ред. Ткаченко В.Г. Луганск, «Книжковий світ». 2006.

27. Фирсов Э. Об экономических основах агарной политики в условиях рыночных отношений // Економіст. – 2008. – № 9.

28. Шебаніна О. Економічні інтереси найманих працівників аграрного сектору // Економіка України. – 2007. – № 12.

29. Шмідт Р.М. Врегулювання та розвиток земельних відносин в Україні // Економіка АПК. – 2009. – № 3.

30. Шупик І.І. Внесок жіночого фермерства у розв’язання проблеми зайнятості // Вісник ПДАА. – 2005. – № 4.

31. Шупик І.І. Державні цілі аграрного розвитку та стан їх реалізації // Вісник Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка: економічні науки. Вип. 70. – Харків і ХНТУСГ.2008.

32. Шустікова Н.О. Умови розвитку ринку землі. // Аграрний вісник Причорномор’я. – 2009. – Вип. 51.