Науковим інструментарієм системного аналізу є різні методи:
1) неформальні методи: метод сценаріїв, метод експертних оцінок ("Дельфі" та ін.), діагностичні методи;
2) графічні методи: метод "дерева цілей", матричні методи, сіткові методи;
3) кількісні методи: метод морфологічного аналізу, морфологічний метод, статистичні методи (статистичної екстраполяції та ін.);
4) методи моделювання: кібернетичні моделі (оптимізаційні, імітаційні, ігрові).
Крім того, у системному аналізі використовуються спеціальні методи: декомпозиції систем, діагностики, аналізу чутливості рішень, агрегування змінних і ін. Знаходить застосування також метод "чорного ящика", коли зміст об'єкта управління невідомий, але відомі вхідні і вихідні значення системи та закономірність зв'язку між ними. Користуючись методом "чорного ящика", орган управління (керівник) не вникає у діяльність підлеглих, а задає їм лише вихідні результати (аутпут) і забезпечує видачу їм на вході (інпут) усього того, що необхідно для одержання запроектованого результату. Втручання у діяльність підлеглих тут мінімальне, лише при появі відхилень від наміченої програми, а про роботу роблять висновок на основі вихідних результатів.
Процедура системного аналізу включає: 1) ідентифікацію предмета рішення як системи (ототожнення, розпізнавання) — вивчення внутрішньої побудови системи і її складників, зв'язку системи із зовнішнім середовищем, виявлення врешті-решт проблем і формування цілей (цілі); 2) макропідхід — вивчення предмета рішення як елемента більш широкої системи (метасистеми), аналіз його зв'язків із зовнішнім середовищем, виявлення цілей і зовнішніх характеристик системи; 3) мікропідхід — розгляд предмета рішення як самостійної системи з метою аналізу її внутрішньої структури і взаємозв'язків між складовими елементами; 4) моделювання систем — створення аналога досліджуваного об'єкта, який використовується тоді, коли безпосереднє вивчення досліджуваного об'єкта надто складне або вимагає великих затрат.
2. Особливості соціально-економічної системи
Складні і динамічні соціально-економічні системи становлять сучасні підприємства, об'єднання, консорціуми, концерни, асоціації тощо.
Фактори, що зумовлюють виникнення невизначеності в соціально-економічних системах, поділяють на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів належать нові економічні умови реалізації продукції, умови постачання і збуту, нові технічні або організаційні рішення науково-дослідних і проектних інститутів тощо. Внутрішніми факторами є реконструкція підприємств, впровадження нових систем організації та оплати праці, демографічні зміни у складі працівників, виникнення труднощів у зв'язку з порушенням трудової дисципліни, конфліктними ситуаціями, збоями в роботі техніки та ін.
Соціально-економічна система характеризується різними технічними, технологічними, організаційними, економічними потенціалами. Потенціал системи — це можливість нарощувати її ефективність. Потенційні можливості системи реалізуються через цілеспрямований управлінський вплив на систему для оптимізації відповідності її елементів, взаємозв'язку потенціалів різних типів систем і окремих процесів.
Характерними ознаками соціально-економічної системи є периферійність (розміщення її елементів у просторі), гнучкість, еластичність, надійність зв'язку (прямого і зворотного), ефективність, можливість розвитку у встановлених межах, імовірність (у більшості випадків) для зовнішніх збурень та ін.
Системи також характеризуються чутливістю, стійкістю і швидкістю реакції.
Кожне підприємство (об'єднання, організація тощо) складається з управляючої системи і системи, якою управляють.
Управляюча система (суб'єкт управління) — це сукупність органів управління і управлінських працівників з певними масштабами своєї діяльності, компетенцією і специфікою виконуваних функцій, а також сукупність методів управління, з допомогою яких здійснюється управлінський вплив. Вона завжди має кілька рівнів управління у порядку підпорядкованості (бригадир — начальник цеху — директор), а також може змінювати свій стан під впливом організуючих і дезорганізуючих факторів. Найбільш істотними змінними управляючої системи є функції, структура та інформація.
Управляюча система складається з комплексу взаємозв'язаних підсистем: прогнозування, техніко-економічного планування, оперативного управління, обліку і звітності, матеріально-технічного постачання і реалізації та ін. Підсистеми — це виділені за функціональними елементами або організаційними ознаками частини системи, які, у свою чергу, можна розглядати як самостійні локальні системи, якщо вони мають об'єкт, зовнішні входи і виходи, певний інформаційний запас і завдання, які слід розв'язати. Залежно від виконуваної ролі підсистеми управляючої системи поділяють на функціональні (планування і прогнозування, організація та оплата праці) і забезпечуючі (підсистеми економічної інформації і технічна).
Система, якою управляють (об'єкт управління), — це сукупність ресурсів і організаційно-економічних умов, що супроводжують відтворювальні процеси на підприємстві (в об'єднанні).
В економічному плані система, якою управляють, характеризується безперервним рухом грошової, виробничої і товарної форм виробничих засобів. Вона становить єдність систем (підсистем) нижчого порядку: технічної (сукупність засобів праці) і технологічної (сукупність економічних зв'язків між елементами системи).
3. Регулювання і самоуправління в менеджменті
В широкому розумінні під регулюванням розуміють різновид автоматичного управління, автоматичне підтримання сталості основних характеристик керованого об'єкта.
Регулювання виникає внаслідок того, що під впливом ряду збурювальних факторів в існуючу організацію процесу виробництва вносяться зміни. Змінюється матеріальна і фінансова забезпеченість, забезпеченість трудовими ресурсами, позначаються зміни в кон'юнктурі ринку, погодних умовах і ін.
Регулювання — це внесення корективів у характер діяльності об'єкта, включення в кожен даний момент такої програми управління, яка б забезпечувала протидію системи впливам, котрі відхиляють її від гомеостатичного стану. Шляхом регулювання забезпечується не тільки стабілізація керованого об'єкта, підтримання розвитку його у певних границях, але й створення умов для протікання процесів на основі саморегулювання, шляхом встановлення економічних, організаційних, правових та інших нормативів.
Під самоуправлінням слід розуміти автономне функціонування будь-якої організаційної системи (підсистеми), що наділяється правом прийняття рішень щодо внутрішніх проблем діяльності, і в якій зливаються дорадчі, виконавські і виконавчі функції.
До принципів самоуправління можна віднести:
— поєднання представницької і прямої безпосередньої демократії;
— поєднання державних і громадських начал в управлінні;
— поєднання централізованого управління і самостійності, автономії місць, самодіяльності колективів, ініціативи громадян.
Головною ланкою самоуправління вважаються Ради, народний контроль, залучення трудящих до розробки і прийняття рішень, розширення колегіальності в управлінні.
Як показує досвід деяких європейських країн з розвинутою ринковою економікою, умовою ефективного самоуправління є прагнення органів самоуправління до співпраці з адміністрацією підприємства, тобто прагнення бути не тільки опонентами, але й партнерами у вирішенні соціальних та економічних проблем. Самоуправління повинно бути організоване таким чином, щоб не затягувались строки прийняття управлінських рішень, своєчасно усувалися конфлікти. Реальне самоуправління передбачає високий рівень професіоналізму членів колективу, високий ступінь суспільної свідомості і організаційної культури.
4. Ієрархія, організаційна культура і ринок в менеджменті
Ієрархія (англ. Hierarchy) — це розташування частин, або елементів цілого, у порядку від вищого до нижчого.
Ієрархія характеризується рівнями, число яких тим більше, чим більша система. Якщо розглядати ієрархію управління, то тут можна виділити управління об'єднанням, підприємством, цехом (відділком) і т. д. За такої побудови система управління кожного рівня є об'єктом управління для більш високого рівня і суб'єктом управління для структур, які їй підпорядковані.
Ієрархія управління передбачає певну автономію управління на кожному рівні при прийнятті рішень щодо вибору стратегії, засобів і методів реалізації цілей, які встановлюються системою вищого рівня.
При прямій підлеглості управлінський вплив одного рівня поширюється лише на найближчий нижчий рівень. У цьому суть субординації — службової підлеглості молодшого за посадою працівника старшому, виконання правил службової дисципліни. Якщо ж розглядати непряму підлеглість, то тут управлінський вплив може поширюватись на відповідні функціональні підсистеми декількох нижчих рівнів.
В менеджменті з кожним роком зростає роль ринку (англ. Trade), оскільки перехід до ринкової економіки в Україні є ключовим питанням проголошених реформ.
У широко вживаному розумінні ринок (товарний, інвестиційний, валютний, цінних паперів, робочої сили та ін.) — це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну, взаємодія між продавцями і покупцями, що має характер бізнесової діяльності.
Ринок може розглядатися як механізм, який через ціни регулює і координує дію продавців і покупців, використовуючи їх прагнення до вигоди. Але значення ринку цим не обмежується. Ринок виконує важливу розподільчу функцію, встановлюючи необхідні пропорції у суспільному процесі відтворення, забезпечує гармонізацію її складових частин, стимулює економічне ведення господарства, постійну раціоналізацію всіх видів діяльності, здійснення ефективних змін і нововведень.