При вивченні синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів у хворих на ГГВ із нормореактивним типом імунної відповіді (рис.7) виявлялися розбіжності середніх показників цитокінів у досліджуваних групах порівняно з контрольними рівнями(р<0,05).
При нормореактивному типі імунного реагування у хворих на ГГВ спостерігалося вірогідне підвищення концентрацій (в середньому у 5,2–7,7 раза) всіх досліджуваних цитокінів відповідно до тяжкості перебігу у розпалі ГГВ із тенденцією до вірогідного зниження їх рівнів у періоді реконвалесценції хвороби (р<0,05). Слід також відмітити, що отримані результати досліджень відзначалися статистичною достовірністю у групах порівняння із різним ступенем тяжкості, окрім показників ІЛ-6.
У хворих на ГГВ із дисоціативним типом імунологічного реагування була встановлена низька продукція регуляторного ІЛ-2 та протизапальних ІЛ-4 і ІЛ-10, тоді як рівні прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6) підвищувалися пропорційно до ступеня тяжкості хвороби (рис.8). У періоді розпалу при порівнянні середніх показників ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6 у хворих із дисоціативним та нормореактивним типами імунного реагування статистичної різниці не відмічалося (р>0,05), але їх показники значно перевищували відповідні рівні контрольної групи (р<0,05).
Синтез ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10 у пацієнтів із дисоціативним типом імунної відповіді у періоді розпалу ГГВ (рис.8А) теж підвищувався, але порівняно з відповідними даними у хворих із нормореактивним типом реагування їх концентрація була досить низькою.Так, рівень ІЛ-2 у зазначений період у хворих з середньотяжким та з тяжким перебігом хвороби в середньому у 2,7 і 3,3 раза перевищував показники контрольної групи, в той час як у хворих із нормореактивним типом рівень ІЛ-2 перевищував такий у групі контролю у 7,7 і 8,9 раза відповідно (р<0,05).
Концентрація ІЛ-4 у пацієнтів із дисоціативним типом з середньотяжким перебігом ГГВ підвищувалася у 2,7 раза порівняно з групою контролю, тоді як у хворих із нормореактивним типом – у 5,3 раза. У хворих з тяжким перебігом у розпалі ГГВ середні показники ІЛ-4 у 3,3 раза були вищими за відповідні в контрольній групі, тоді як у хворих із нормореактивним типом – у 6,6 раза (р<0,05).
Подібною динамікою характеризувався інший протизапальний цитокін – ІЛ-10. Його рівень у хворих із дисоціативним типом з середньотяжким перебігом ГГВ перевищував контрольні показники у 3,5 раза, з тяжким перебігом – у 4 рази (р<0,05). Досить сказати, що у хворих із нормореактивним типом імунного реагування показники ІЛ-10 були значно вищими і в середньому у 5,7 і 7,4 раза перевищували контрольні рівні (р<0,05). У періоді реконвалесценції ГГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування динаміка прозапальних цитокінів була такою ж, як у хворих із нормореактивним типом, що підтверджувалося вірогідним зниженням показників досліджуваних цитокінів відносно періоду розпалу хвороби (рис.8В). Рівні ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6 продовжували перевищувати такі як в контрольній групі у середньому у 3–6 разів (р<0,05), тоді як в групі із нормореактивним типом імунного реагування – у 1,3–1,6 раза відповідно (р>0,05). У зазначений період у хворих із дисоціативним типом імунного реагування встановлено незначне зниження рівнів ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10, порівняно з періодом розпалу захворювання (р>0,05), але їх концентрації продовжували перевищувати відповідні показники групи контролю (р<0,05). Крім того, середні рівні ІЛ-2 та ІЛ-4 у хворих з середньотяжким та тяжким перебігом були вірогідно нижчими за відповідні у хворих із нормореактивним типом (в середньому у 2–2,5 раза) (р<0,05), на відміну від концентрацій ІЛ-10 (р>0,05).
Динаміка синтезу основних досліджуваних цитокінів у хворих на ГГВ при гіперреактивному типі імунологічного реагування представлена на рис.9.Як видно з наведених результатів дослідження при гіперреактивному типі імунологічного реагування у хворих у періоді розпалу ГГВ виявлено достовірно високі рівні прозапальних та протизапальних цитокінів порівняно із нормореактивним типом (в середньому, у 1,5–2 рази) та групою контролю (в середньому у 8–10 разів) (р<0,05). В подальшому, у періоді реконвалесценції хвороби середні показники досліджуваних цитокінів мали тенденцію до вірогідного зниження, але все ще продовжували перевищувати рівні не тільки групи контролю, а і групи із нормореактивним типом імунного реагування. Слід відмітити, що показники відзначалися статистичною вірогідністю як у групах порівняння залежно від тяжкості перебігу (р<0,05), так і порівняно з показниками при нормореактивному типі (р<0,05) та контрольною групою (р<0,05).
У хворих на ГГВ як і у хворих на ХГВ із встановленим гіпореактивним типом імунологічного реагування синтез прозапальних та протизапальних цитокінів був низьким (рівні ІЛ-1β визначалися від 25,32 до 72,19 пкг/мл; ФНП-α – від 32,5 до 67,2 пкг/мл; ІЛ-6 – від 16,1 до 27,3 пкг/мл; ІЛ-2 – від 35,12 до 81,1 пкг/мл; ІЛ-4 – від 25,3 до 96,45 пкг/мл; ІЛ-10 – від 36,34 до 99,1 пкг/мл), показники коливались у межах значень контрольної групи і не відзначалися статистичною вірогідністю (р>0,05).
Аналізуючи динаміку цитокінового профілю у 54 хворих на ХГВ нами було виявлено різноспрямовані зміни синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів, що дало підставу виділити два типи імунологічного реагування організму: І – дисоціативний (низькі показники прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2 на фоні помірних значень протизапальних цитокінів) та ІІ – гіпореактивний (низькі концентрації як прозапальних, так і протизапальних цитокінів). Відповідно до типу імунологічного реагування виділялись окремі групи хворих із різною активністю хвороби. Серед хворих із дисоціативним типом імунної відповіді мінімальна активність ХГВ була у 51,9%, слабковиражена – у 16,7%. У хворих із гіпореактивним типом реагування мінімальна активність ХГВ спостерігалася у 25,9% пацієнтів, слабковиражена – у 5,5% хворих (р<0,05).
При загостренні ХГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування (рис.10А) спостерігалася низька продукція прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2, тоді як рівні протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10 вірогідно підвищувалися відповідно до активності процесу. Так, при мінімальній активності рівень ІЛ-4 перевищував у 5,7 раза, а ІЛ-10 – у 6 разів середні показники контрольної групи (р<0,05).У хворих з слабковираженою активністю рівень ІЛ-4 перевищував у 6,5, ІЛ-10 – у 7,5 раза контрольні показники(р<0,05). Показники ІЛ-1β, ФНП-α, ІЛ-6 та ІЛ-2 у хворих із дисоціативним типом реагування при загостренні ХГВ також підвищувалися в середньому у 1,5–2 рази,дещо перевищуючи показники контрольної групи (р>0,05). У періоді ремісії ХГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування (рис.10В) відмічена тенденція до незначного зниження, відносно періоду загострення, як прозапальних (р>0,05), так і протизапальних цитокінів (р>0,05) і їх показники продовжували перевищувати відповідні рівні групи контролю.
Таким чином, при дисоціативному типі імунологічного реагування у хворих на ГГВ та ХГВ динаміка цитокінового профілю була різною: у пацієнтів на ГГВ було виявлено низькі концентрації регуляторного ІЛ-2, протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10 на фоні підвищених рівнів прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6); у хворих на ХГВ встановлено низькі рівні прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2 на фоні підвищених показників протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10.
Досліджуючи вплив встановлених типів імунологічного реагування на клінічний перебіг ГГВ та ХГВ виявлено відмінності між тривалістю клінічних проявів хвороби залежно від типу імунної відповіді організму. При нормореактивному типі імунологічного реагування у хворих на ГГВ відзначалася менша тривалість основних клінічних симптомів на відміну від дисоціативного та гіперреактивного типів. Зокрема, загальна слабкість у хворих із нормореактивним типом імунного реагування складала 5,2±0,3 дня, при дисоціативному – 10,7±1,2 дня, при гіперреактивному – 13,5±0,9 дня відповідно (р<0,05). Тривалість диспепсичних проявів захворювання у вигляді зниження апетиту у хворих із нормореактивним типом складала 4,8±0,5 дня, тоді як при дисоціативному – 9,2±1,1 дня та гіперреактивному – 11,7±0,6 дня відповідно (р<0,05); нудота – 2,9±0,1, 4,2±0,8 та 4,9±0,5 дня відповідно (р>0,05). При гіперреактивному типі імунного реагування довше зберігалися скарги на відчуття важкості в епігастральній ділянці та правому підребер'ї – 19,8±1,0 день, тоді як при дисоціативному та нормореактивному типах – 15,6±1,4 та 12,1±0,8 дня відповідно (р<0,05).
Період жовтяниці був вірогідно коротший у хворих із нормореактивним типом імунного реагування, порівняно із відповідним у хворих із дисоціативним та гіперреактивним типами (р<0,05). Важливо відзначити, що середня тривалість гепатомегалії у хворих на ГГВ із дисоціативним типом була достовірно коротшою (41,4±2,3 дня) порівняно з гіперреактивним типом (48,2±2,1 дня), але дещо довшою у порівнянні з нормореактивним типом імунного реагування (34,6±2,0 дні) (р<0,05).
Строки стаціонарного лікування у хворих з нормореактивним типом складали в середньому 30,6±0,9 дня, у хворих із дисоціативним та гіперреактивним типами тривалість стаціонарного лікування перевищувала такі відповідно у 1,4 і 1,2 раза.
При порівнянні окремих біохімічних показників у хворих на ГГВ із різними типами імунного реагування встановлено, що середні рівні загального білірубіну та АлАТ у хворих із гіперреактивним типом були вищими порівняно з відповідними показниками при дисоціативному (в середньому у 1,2 раза) та нормореактивному (в середньому у 1,5 раза) типах.
Отже, проведений аналіз основних клінічних симптомів та біохімічних показників у хворих на ГГВ із різними типами імунологічного реагування показав, що у пацієнтів із нормореактивним типом імунної відповіді значно менша тривалість інтоксикаційного, астеновегетативного та диспепсичного синдромів, жовтяничного періоду та, відповідно, термінів стаціонарного перебування порівняно з відповідними показниками при дисоціативному та особливо при гіперреактивному типах імунологічного реагування.