Клінічно дискогенна шийна мієлопатія виявляється спінальною симптоматикою, що повільно прогресує. Часто виражені біль і корінцеві розлади чутливості. На перший план виступають незначний парез верхніх кінцівок змішаного типу і спастичний нижній парапарез. Порушення поверхневої чутливості, як правило, незначне, найхарактернішою ознакою є парестезія в ділянці кистей. Розлади глибокої чутливості непостійні. Остеофіти, спрямовані в міжхребцевий отвір, зумовлюють стиснення хребетної артерії і її симпатичного сплетення. Ця компресія може бути постійною або виникати періодично, під час зміни положення голови і шиї.Виникають симптоми вертебробазилярної недостатності: запаморочення, шум і дзвін у вухах, порушення координації, слабкість у кінцівках, короткочасна непритомність. Крім погіршення кровоплину в хребетних артеріях, подразнюється судинне симпатичне сплетення, внаслідок чого виникає спазм судин вертебробазилярної системи і розвивається ішемія в ділянках, що постачаються ними. Стиснення передньої спинномозкової або корінцевої артерії (остеофітом, зміщеним диском) супроводжується ішемією певних ділянок спинного мозку.
Патологія міжхребцевих дисків у грудному відділі хребетного стовпа трапляється рідко. Переважно уражуються нижні грудні диски. Біль від стиснення задніх корінців спинномозкових нервів може бути таким, як у разі міжреберної невралгії або патології внутрішніх органів. Так, корінцевий больовий синдром на рівні Т3 - Т4 може симулювати картину больового синдрому стенокардії. Відомі випадки, коли проводили операції у зв'язку з помилково діагностованими захворюваннями органів черевної порожнини. Частіше спостерігається клініка переднього стиснення спинного мозку, що нагадує клініку екстра-дуральних пухлйНііереднвої локалізації, за винятком того, що повна блокада підпавутинного простору в першомуразі буває рідко. Рівень стиснення встановлюється за допомогою мієлографії, магнітно-резонансної томографії. Лікування у разі больових форм патології дисків починають з консервативних методів: застосування лікарських засобів, фізіотерапевтичні процедури, лікувальна гімнастика, механічне розвантаження, мануальна терапія, голкотерапія, санаторно-курортне лікування.
Головним патогенетичним принципом лікування хворих з дискогенним радикулітом попереково-крижового відділу є декомпресія стиснутого корінця. її здійснюють як консервативним, так і хірургічним способами. Декомпресію корінця можна проводити за допомогою витягання за тазовий пояс на спеціальному ліжку. Перевагу віддають курсу витягання невеликими тягарями (2 — 6 кг) на кожну нижню кінцівку протягом 2 тиж. Тривалість витягання протягом доби визначається самопочуттям хворого. Збільшення болю в поперековій ділянці внаслідок скорочення м'язів спини є показанням для зменшення маси тягаря. Можна застосовувати підводне витягання в басейні вертикальним і горизонтальним способами. Після припинення болю всі види витягання відміняють, інакше подальше розкриття міжхребцевої щілини може призвести до повторного зміщення диска. Існують також інші способи, які грунтуються на тракції хребетного стовпа і комплексі згинально-обертальних рухів з механічними ударами по ньому для вправлення диска.
Принциповим є знеболювання, оскільки всі ці маніпуляції болісні, а захисне скорочення м'язів спини перешкоджає проведенню потрібного комплексу рухів. Найпоширенішим є місцеве знеболювання — введення анестезуючого засобу в зону уражених структур міжхреб-цевого диска, задньої поздовжньої зв'язки і фіброзного кільця.У разі зміщення диска тривалістю понад 6 міс. і зменшення висоти міжхребцевої щілини більше ніж на третину всі маніпуляції із закритого вправлення диска є малоефективними. У такому разі потрібно застосовувати оперативне лікування. Абсолютним показанням до операції є компресія кінського хвоста або спинного мозку. У всіх інших випадках показання є відносними. Операція доцільна також тоді, коли больовий синдром не знімається всіма видами консервативної і мануальної терапії.Існує кілька хірургічних способів видалення зміщеного диска: за допомогою ламінектомії, гемі- та інтерламінек-томії. Знеболювання загальне. Під час операції на боці ураження відтинають жовту зв'язку від краю дуг і від суглобових відростків, оголюють корінець і змішений під ним диск. Обережно гачком з диска зсувають корінець і через центр опуклості диска розтинають задню поздовжню зв'язку і капсулу диска. Після цього, як правило, в рану відразу випинається фіброзно-хряшова змінена тканина диска, яку легко видаляють. Потім кюреткою вишкрібають залишки його.
Радикальне видалення диска створює кращі умови для формування фіброзного анкілозу між хребцями. Невидалені частинки диска заважають утворенню анкілозу і можуть бути причиною рецидиву захворювання.Якщо диск зміщується серединно і його важко видалити екстраду-рально, рекомендують трансдуральний підхід. При цьому розтинають задню стінку термінального шлуночка, корінці кінського хвоста відводять у боки, над грижею диска розтинають передній листок шлуночка і диск видаляють.
За латерального зміщення диска частіше виконують ге-міламінектомію з видаленням однієї, рідше двох дуг тільки з одного боку із збереженням остистого відростка. В останні роки найбільшого поширення набула інтерламінектомія — видалення тільки жовтої зв'язки між дугами без розтину їх.Часто під час інтерла-мінектомії відтинають фрагменти дуг або накладають фрезовий отвір, після чого через розширений отвір, який утворився між двома суміжними дугами хребців, проникають у хребетний канал і видаляють диск, що випав.
У разі патології міжхребцевих дисків шийного відділу хребта спочатку обмежуються консервативним лікуванням: періодично проводять витягання хребта, іммобілізацію шийного відділу пластичними комірами, фізіотерапевтичні процедури, блокади, санаторно-курортне лікування. За тривалого больового синдрому і недостатності судин вертебробазилярної системи показане оперативне втручання через передній доступ (як з приводу травми хребетного стовпа).
Якщо в міжхребцевий отвір проникають остеофіти, стискаючи корінець, розширюють отвір, і в разі зміщення диска його видаляють.
За ушкодження хребетної артерії і її симпатичного сплетення проводять декомпресію артерії видаленням передньої і бічної стінок отвору поперекового відростка хребця, потім видаляють остеофіти.
Переважно операцію завершують іммобілізацією хребців шляхом переднього спондилодезу. У разі вираженої мієло-патії для декомпресії спинного мозку частіше проводять задню ламінектомію.У разі серединного зміщення диска в грудній ділянці хребетного стовпа застосовують трансдуральний підхід, латерального — як у разі зміщення у поперековому відділі.
В останні роки все більшого поширення набувають ма-лотравматичні пункційні лазерні та ендоскопічні методи видалення міжхребцевих дисків.
Пухлини і запальні захворювання спинного мозку.
Співвідношення пухлин спинного і головного мозку становить 1 : 9. Пухлини спинного мозку частіше розвиваються не з мозкової речовини, а з прилеглих тканин і, розростаючись, стискують ЇЇ. Вони трапляються майже однаково часто у чоловіків і жінок, переважно у віці 30 — 55 років. Існує певний зв'язок між віком хворого і структурно-біологічними властивостями пухлини. Так, у осіб середнього віку найчастіше розвивається невринома, рідше — менінгіома. У дітей таких пухлин майже не буває. Перше місце серед них займають ліпома, дермоїдні кісти, саркома, епендимома, ангіома. У осіб літнього віку виявляють переважно мінінгіому, рідше — невриному, інші пухлини практично не діагностують (крім метастазів раку).
Класифікація. У клінічній практиці до пухлин спинного мозку зараховують не тільки пухлини мозкової речовини та її елементів, а й пухлини, що походять з хребта і м'яких тканин хребетного каналу. Спільними для них є симптоматика, прогресуючий перебіг, компресійний синдром, блокада підпавутинного простору. Відповідно до загальновживаних класифікацій пухлини спинного мозку поділяють за гістогенезом, ступенем злоякісності і локалізацією. За гістогенезом розрізняють види пухлин, шо походять із тканин мозку — епендимома, астроцитома, із судин — ангіома, з оболонок — менінгіома, з корінців спинного мозку — невринома, із сполучнотканинних елементів — саркома, із жирової тканини — ліпома. За локалізацією виділяють пухлини шийного, грудного, поперекового відділів спинного мозку, ділянки мозкового конуса, кінського хвоста, а також екстра-, або епіду-ральні, та інтра-, або субдуральні. Найчастіше трапляються інтрадуральні пухлини.
Інтрадуральні пухлини ділять на внутрішньомозкові (інтрамедулярні), які виникають з клітинних елементів мозкової речовини (справжні пухлини спинного мозку), і позамозкові (екстрамедулярні), що походять з оболонок мозку, його корінців і прилеглих тканин.
Внутрішньомозкові пухлини порівняно з гліомою головного мозку трапляються значно рідше; часто виявляють астроцитому, олігодендрогліому, епендимому, медулобла-стому та ін. Перше місце за частотою посідає астроцитома, за нею — епендимома. Часто ці пухлини можуть проростати в ділянку кінського хвоста, тобто частково розташовуватися екстрамедулярно. Типовою локалізацією епендимоми є шийне, рідше поперекове потовщення. Часто епендимома розвивається як позамозкова пухлина в ділянці кінського хвоста, виходячи з клітин епендими термінальної нитки, і досягає великих розмірів, особливо у дітей. Значно рідше трапляються гетеротопічні пухлини — ліпома, дермоїдна кіста, холестеатома.
Позамозкові пухлини головним чином є доброякісними. Вони становлять більшу частину всіх новоутворень спинного мозку. Найчастіше розвиваються менінгіома та невринома. Менінгіома має вигляд вузла з широкою основою, спаяна з твердою оболонкою, стискає спинний мозок, утворюючи в ньому ложе. Іноді звапнюється (псамо-ма). Невринома має капсулу і досягає великих розмірів. Походить з корінців спинного мозку, частіше задніх. Локалізується переважно в грудному відділі і в ділянці кінського хвоста. Може рости й екстрадурально або одночасно екстра- та інтрадурально, набуваючи форми піщаного годинника. Крім менінгіоми і невриноми, інтрадурально локалізуються, хоча й рідко, судинні пухлини (гемангіома, лімфангіома).