Смекни!
smekni.com

Вплив збудників захворювань вірусної етіології на реплікативну активність віл у хворих на віл-інфекцію (стр. 3 из 6)

Таблиця 1

Частота виявлення серологічних маркерів інфікування ВПГ1/2, ЦМВ та ВЕБ у ВІЛ-інфікованих осіб (в залежності від шляху інфікування ВІЛ)

Серологічні маркери Статевий шлях інфікування ВІЛ, n=160 Парентеральний шлях інфікування ВІЛ, n=265
Кількістьосіб, абс. Частотавиявлення маркера, М±m Кількістьосіб, абс. Частотавиявлення маркера, М±m
IgG до ВПГ1/2 122 76,25±3,36 199 75,09±2,66
IgМ до ВПГ1/2 6 3,75±1,50 12 4,53±1,28
IgG до ЦМВ 124 77,50±3,30 204 76,98±2,59
IgМ до ЦМВ 19 11,85±2,86 23 8,68±1,73
IgG до СА ВЕБ 158 98,75±0,88 265 100,0±0
IgМ до СА ВЕБ 9 5,63±1,82 2 0,75±0,53

інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом, більшість з яких є споживачами ін’єкційних наркотиків. Відповідно до результатів даної роботи, ця гіпотеза не підтвердилася: антитіла класу IgM з однаковою частотою виявлялися у осіб зі статевим та парентеральним шляхами інфікування ВІЛ.

Поширення гепатитів В і С у хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД. Поряд з інфекціями герпесвірусної природи, у ВІЛ-позитивних осіб з високою частотою виявлялись серологічні маркери гепатитів В і С, особливо мікст-гепатитів В+С. Так, у осіб в І клінічній стадії ВІЛ-інфекції (І група) частота виявлення серологічних маркерів моно-ВГС-інфекції становила 13,33±3,92%, моно-ВГВ-інфекції – 8,0±3,13%, мікст-інфекції ВГС+ВГВ – 53,33±5,76%. У осіб в ІІІ клінічній стадії ВІЛ-інфекції (ІІ група) ці показники становили 28,0±6,35%,8,0±3,84% та 48,0±7,1% відповідно. Тобто, 74,66% осіб з першої групи та 84,0% осіб з другої групи мали серологічні маркери інфекцій, спричинених ВГС та/або ВГВ.

Частота виявлення маркерів моно-ВГС-інфекції у осіб в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції, які отримували ВААРТ (ІІІ група), становила 24,0±2,47%, моно-ВГВ-інфекції – 11,33±1,83%, в той час як частка осіб, які мали серологічні маркери мікст-гепатитів В+С, складала 40,67±2,84%. Загальна кількість осіб, які мали антитіла до ВГС, серед ВІЛ-інфікованих пацієнтів, включених в ІІІ дослідну групу, становила 64,67±2,76%, частка осіб, які мали серологічні маркери ВГВ-інфекції, – 52,0±2,88%; в цілому 76% пацієнтів з цієї групи мали серологічні маркери гепатиту С та/або гепатиту В. Очевидно, інфікування вірусами гепатитів В і С відбувається до зараження ВІЛ, тому у осіб на різних клінічних стадіях ВІЛ-інфекції частота виявлення серологічних маркерів гепатитів В і С була майже однаковою.

Аналіз рівня розповсюдження серологічних маркерів гепатитів В і С серед ВІЛ-інфікованих осіб в залежності від шляху інфікування ВІЛ, дозволив встановити, що маркери гепатиту С та мікст-гепатиту В+С достовірно частіше виявлялися у споживачів ін’єкційних наркотиків, інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом. Так, частота виявлення серологічних маркерів моно-ВГС-інфекції у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом, становила 11,88±2,56%, мікст-інфекції ВГС+ВГВ – 8,13±2,16%, в той час, як у осіб, інфікованих ВІЛ парентеральним шляхом, ці показники становили 29,06±2,79% та 65,28±2,92% відповідно. Різниця між цими показниками була статистично достовірною (р<0,05).

Варто зауважити, що серологічні маркери моно-ВГВ-інфекції, навпаки, частіше виявлялися у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом (23,13± 3,33% та 2,64± 0,98% відповідно) (р<0,05). Це, імовірно, пов’язано з тим, що на відміну від вірусу гепатиту С, ВГВ ефективно передається статевим шляхом, оскільки цей збудник у досить високих концентраціях присутній в усіх біологічних рідинах – в крові, слині, спермі та ін.

Привертав увагу той факт, що у більшості ВІЛ-інфікованих осіб єдиним серологічним маркером ВГВ-інфекції були анти-НВс, так звані ізольовані антитіла. Інший серологічний маркер ВГВ-інфекції – HBsAg – в сироватці крові ВІЛ-інфікованих осіб виявлявся значно рідше. Загалом, він був присутній в 6,59±1,20% зразків сироватки крові (у 28 із 425 пацієнтів, включених у дослідження). В деяких дослідженнях показано, що присутність ізольованих антитіл до НВс-антигена ВГВ є ознакою латентної ВГВ-інфекції, яка характерна для ВІЛ/ВГВ-коінфікованих осіб та для осіб, хворих на мікст-гепатит В+С (Гураль, 2006).

При визначенні спектру антитіл класу IgG до різних антигенів вірусу гепатиту С, а саме до структурного (core) та неструктурних (NS3, NS4, NS5) білків, було виявлено, що у більшості серопозитивних пацієнтів в крові циркулює повний спектр антитіл класу IgG до антигенів ВГС, що часто корелює з активною реплікацією вірусу у інфікованих осіб. Частка осіб, у яких було виявлено антитіла до всіх антигенів ВГС, становила 61,58±3,53%.

На наступному етапі роботи було проведено дослідження частоти виявлення маркерів активної реплікації збудників гепатитів В та С у ВІЛ-інфікованих осіб, які мали серологічні маркери ВГС- та ВГВ-інфекції.

На основі аналізу даних щодо частоти виявлення ДНК ВГВ у ВІЛ-інфікованих осіб було встановлено, що при коінфекціях ВІЛ/ВГВ та ВІЛ/ВГС/ВГВ активна реплікація ВГВ реєструється дуже рідко – у осіб в І та ІІІ клінічних стадіях ВІЛ-інфекції, які не приймали антиретровірусних препаратів, ДНК ВГВ виявлялася в поодиноких випадках, а у ВІЛ-інфікованих осіб в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції, які приймають ВААРТ, вона взагалі не виявлялася. У пацієнтів, які не приймали АРВ-препаратів, це, очевидно, було пов’язано з наявністю коінфекцій ВІЛ та/або ВГС: серед ВІЛ-інфікованих осіб часто зустрічається латентна форма гепатиту В, при якій ДНК ВГВ в плазмі крові може не виявлятися, а взаємодія між ВГС та ВГВ при коінфекції розвивається, як правило, за типом інтерференції. В групі осіб, які отримували ВААРТ, відсутність активної реплікації ВГВ скоріше за все можна пояснити дією нуклеозидного інгібітора зворотної транскриптази ламівудину, який входить в схему ВААРТ більшості пацієнтів, включених в дослідження.

Необхідно підкреслити той факт, що у більшості ВІЛ-інфікованих споживачів ін’єкційних наркотиків було виявлено серологічні маркери мікст-гепатитів В+С. Незважаючи на те, що майже у всіх пацієнтів ВГВ перебував в латентній формі без ознак активної реплікації, згідно з даними літератури, у пацієнтів з мікст-гепатитами ступінь пошкодження печінки, ризик розвитку фіброзу та цирозу печінки набагато вищий, ніж у пацієнтів з моно-гепатитами.

Було встановлено, що на відміну від вірусу гепатиту В, активна реплікація ВГС виявлялася у більшості ВГС-серопозитивних осіб. Так, РНК ВГС була виявлена в 80,0±7,30% зразків плазми крові осіб І дослідної групи, які мали антитіла до ВГС, в 83,33±6,80% зразків плазми крові пацієнтів ІІ дослідної групи та 88,0±3,75% зразків плазми крові, отриманих від ВІЛ-інфікованих осіб, які знаходились в ІІІ-ІV стадії ВІЛ-інфекції та отримували АРВ-терапію (ІІІ група). При цьому, частота виявлення РНК ВГС не залежала від наявності серологічних маркерів інфекції ВГВ, хоча в деяких роботах було показано, що при мікст-інфекції ВГС+ВГВ обидва віруси можуть пригнічувати реплікацію один одного (Liu, 2006).

Вивчення субтипової структури популяції ВГС виявило домінування у ВІЛ-інфікованих осіб субтипів 1в та 3а ВГС. Були відмічені відмінності в субтиповій структурі популяції ВГС в залежності віл шляху інфікування ВІЛ: поряд з вищевказаними субтипами ВГС в у осіб, інфікованих ВІЛ статевим шляхом, достовірно частіше виявлявся субтип 1а ВГС, порівняно з пацієнтами, інфікованими ВІЛ парентеральним шляхом (28,0±8,97% та 8,89±2,95% відповідно). Значне поширення ВГС з субтипом 1в у ВІЛ-інфікованих осіб вказує на те, що терапія вірусного гепатиту С у них може бути ускладнена, у зв’язку із стійкістю вірусу з таким субтипом до препаратів інтерферону, які є основним класом препаратів, що використовуються для лікування цього захворювання.

Дослідження рівня реплікативної активності ВГС у ВІЛ/ВГС-коінфікованих пацієнтів, проведене на наступному етапі даної роботи, дало змогу встановити, що середній показник рівня вірусного навантаження ВГС у плазмі крові ВІЛ/ВГС-коінфікованих осіб, які отримували ВААРТ, був достовірно вищим, порівняно з відповідним середнім показником у пацієнтів, які не отримували такої терапії (р<0,05). Так, середній показник вмісту РНК ВГС в зразках плазми ВІЛ/ВГС-коінфікованих осіб, які не приймали антиретровірусних препаратів, становив 7,76х105±3,1х105 копій РНК ВГС/мл плазми. У пацієнтів, які отримують високоактивну антиретровірусну терапію, рівень вірусного навантаження ВГС становив 36,0х105±2,2х105 РНК-копій/мл плазми. Можна припустити, що високий рівень вірусного навантаження ВГС у пацієнтів, які отримують ВААРТ, пов'язаний з відновленням функцій імунної системи під впливом ВААРТ, що, в свою чергу, призводить до зростання мінливості ВГС, накопичення великої кількості квазівидів вірусу та, як наслідок, зростання його кількості в крові (Babik J.M., 2003).

Окрім зв’язку між показниками вірусного навантаження ВГС та прийомом ВААРТ, було встановлено зв’язок між генотиповою приналежністю ВГС та рівнем РНК ВГС в плазмі крові ВІЛ-позитивних осіб, які не отримують такої терапії. Так, у пацієнтів, які були інфіковані ВГС, що належить до субтипу 1в, середній показник концентрації РНК ВГС в плазмі був в 15 разів вище, ніж відповідний показник у осіб, у яких гепатит був спричинений ВГС інших субтипів (р<0,05). У пацієнтів в ІІІ-ІV клінічних стадіях ВІЛ-інфекції, які отримують ВААРТ, такої закономірності встановлено не було: у цих пацієнтів показники вірусного навантаження ВГС були високими незалежно від генотипу ВГС.