регистрация / вход

Історія розвитку фізіології

РЕФЕРАТ на тему: “Історія розвитку фізіології” ПЛАН Вступ 1. Виникнення фізіології як науки, основні стадії розвитку 2. Особливості розвитку фізіології в Україні та Росії

РЕФЕРАТ

на тему:

“Історія розвитку фізіології”


ПЛАН

Вступ

1. Виникнення фізіології як науки, основні стадії розвитку

2. Особливості розвитку фізіології в Україні та Росії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Фізіологія — наука про функції і процеси життєдіяльності організму загалом, його органів, тканин, клітин тощо. Назва науки походить від грецького physis — природа.

Поряд із загальною фізіологією існують її окремі розділи. До них відносять фізіологію різних систем органів (кровообігу, травлення, виділення та ін.), а також дитячу, праці, спорту тощо.

Розвиток фізіології здебільшого визначався досягненнями анатомії та інших природничих наук. Перші відомості про функції організму викладено в працях Гіппократа (460— 377 рр. до н.е.).

1. Виникнення фізіології як науки, основні стадії розвитку

Виникнення фізіології як науки пов'язане з працями Уїльяма Гарвея, який відкрив замкнений кровообіг (1628 р.). Важливе значення для подальшого розвитку фізіо­логії на матеріалістичній основі мало відкриття «про відобра­жену діяльність організму», зроблене в XVII ст. французьким ученим Р. Декортом (1596—1650рр.).

Інтенсивний науковий розвиток фізіології почався в XIX ст. До того його гальмували панівні метафізичні концепції про абсолютну незмінність природи, наявність в організмі якоїсь нематеріальної життєвої сили, що спрямовує біологічні процеси. Вчені розглядали природні явища та поведінку живих істот ізольовано одне від одного, не в динаміці, а в стані спокою.

Наступ на ідеалістичні концепції метафізики був розпоча­тий у XVIII ст. Цьому сприяли відкриття кінця XVII, XVIII і першої половини XIX ст., які стали природничонауковим обґрунтуванням діалектико-матеріалістичного погляду на природу, утвердили в ній ідею загального зв'язку і розвитку. До таких відкриттів належать закон про збереження і перетворення енергії, атомно-молекулярна теорія будови тіл, сформульовані М.В. Ломоносовим у 1748 р., клітинна теорія, розроблена Т. Шванном у 1839 р., еволюційне вчення про розвиток живої природи Ч. Дарвіна, опубліковане в 1859р., яке розв'язало також питання про походження людини.

Значний внесок у розвиток фізіології в XIX ст. зробили вчені різних країн: у Франції — К. Бернар (1813—1877 рр.), Німеччині — Е. Дюбуа-Реймон (1818—1878 рр.), Англії — Ч. Шеррінгтон (1885—1949 рр.), США — В. Кеннон (1871—1945рр.) та ін.

2. Особливості розвитку фізіології в Україні та Росії

У першій половині XVIII ст. розпочався розвиток фізіоло­гії в Україні та Росії. У 1725 р. в Петербурзькій академії наук було засновано кафедру анатомії і фізіології, а в 1776 р. в Московсь­кому університеті відкрито самостійну кафедру фізіології.

Перший російський підручник «Фізіологія, видана для ке­рівництва своїх слухачів» написав професор Московського уні­верситету О.М. Філомафітський (1807—1849рр.). У 1848 р. він опублікував «Трактат про переливання крові (як єдиний засіб у багатьох випадках врятувати згасле життя), складений в історичному, фізіологічному і хірургічному відношеннях».

Батьком російської фізіології називають І.М. Сєченова (1829—1905 рр.). У своїй праці «Рефлекси головного мозку» (1863 р.) І.М. Сєченов сформулював матеріалістичне уявлен­ня про діяльність головного мозку, яка відбувається за прин­ципом рефлексу і підлягає не лише спостереженню, а й вив­ченню. Учений відкрив також явища центрального гальму­вання і сумації збудження в нервових центрах. Висунуті ним ідеї дістали подальший розвиток у працях його учнів і послі­довників І.П. Павлова (1849—1936рр.), О.О. Ухтомського (1875—1942 рр.), М.Є. Введенського (1852—1922 рр.) та ін.

Величезний вплив на розвиток вітчизняної та світової фізіології зробили дослідження І.П. Павлова та його школи. І.П. Павлов є творцем нового аналітично-синтетичного напрямку у фізіології, який базується на трьох засадах: 1) організм — єдине ціле; 2) єдність організму і середови­ща; 3) принцип нервізму. Вершиною творчості І.П. Павлова є його вчення про сигнальні системи кори великого мозку. У його працях півкулі великого мозку характеризуються як орган тимчасових зв'язків, який забезпечує досконале прис­тосування організму до змін умов навколишнього середо­вища. Розкриваються закономірності руху нервових проце­сів у корі великого мозку (іррадіація, концентрація, індук­ція), встановлюються зв'язки між корою і підкірковими утвореннями. І.П. Павлов створив класифікацію типів пси­хічної (вищої нервової) діяльності.

Вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, кро­вообіг, травлення та ін., його ідеї і методи, аналітико-синтетичний підхід до вивчення фізіологічних явищ в цілому організмі визначили подальший розвиток фізіології XX ст.

За великі заслуги в розвитку фізіологічної науки І.П. Павлов у 1904 р. одержав Міжнародну Нобелівську премію (най­вищу і найпрестижнішу премію того часу). У 1935 р. Міжна­родний фізіологічний конгрес присвоїв І.П. Павлову звання «старійшини фізіологів світу».

Розвиток фізіології в XX ст. характеризується великими успіхами. Розроблено вчення про автономну нервову сис­тему, вивчено багато різних процесів життєдіяльності, вста­новлено закономірності регуляції функцій внутрішніх орга­нів, відкрито пристінкове (мембранне) травлення та ін. Ве­лика заслуга в цьому належить учням І.П. Павлова видат­ним ученим Л.А. Орбелі, К.М. Викову, В.М. Черніговському, П.К. Анохіну та ін.

Розвиток фізіології в Україні розпочався переважно в другій половині ХІІІ ст. у зв'язку з відкриттям медичних факультетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі. Найбільший внесок в розвиток фізіології зробили вчені Київського, Хар­ківського, Львівського університетів та інститутів.

У Львівському університеті, який перший раз відкрився у 1784р., в 1885 р. кафедру фізіології очолив А. Бек (1863— 1942 рр.). Дослідженнями електричних явищ в центральній нервовій системі були одержані нові дані по локалізації центрів окремих функцій в корі півкуль великого мозку, об­ґрунтовані деякі питання електроенцефалографії.

У післявоєнні роки на кафедрі фізіології людини і тва­рин Львівського університету працювали Г.М. Никифоровський (1879—1982рр.), І.В. Шостаковська (з 1960 до 1991 р. завідувала кафедрою) та ін. їхні дослідження при­свячені порівняльній фізіології вищої нервової діяльності, фармакології умовних рефлексів, вивченню механізмів ре­гуляції діяльності травних залоз тощо.

До провідних дослідників з фізіології, які працювали у Харкові, слід віднести: Щелкова (1833—1909 рр.) і його учнів (М.Ф. Білецького (1851—1882 рр.), 5.Я Даншевського (1852—1939рр.) та ін.). В.Я. Данилевському належать важливі фізіологічні дослідження з різних розділів фізіоло­гії. Він організував і очолив Харківський органо-теоретичний інститут, в якому працював до кінця свого життя (тепер Український науково-дослідний інститут експерименталь­ної ендокринології). Дослідженнями фізіології нервової системи він встановив наявність у головному мозку центрів, які регулюють діяльність внутрішніх органів; вперше за­реєстрував електричні явища головного мозку собаки.

Вивчаючи дію на організм електричного струму та електро­магнітних полів, В.Я. Данилевський виявив наявність біостру­мів в головному мозку. Наукові інтереси вченого були багато­гранними. Він приділяв увагу питанням ендокринології, гіпно­зу, вивченню теплотворної властивості харчових речовин тощо.

Вихованець Харківського університету, видатний вчений-біолог. Мечніков (1845—1916 рр.) деякий час (протя­гом 10 років) працював у Новоросійському університеті в Одесі, у 1883 р. на VII з'їзді дослідників природи і лікарів доповів свою гіпотезу про захисну роль фагоцитів, яка через деякий час була визнана вченням про фагоцитоз.

І.І. Мечникову була присуджена Нобелівська премія (ра­зом з П. Ерліхом, який захищав і обґрунтовував теорію імунітету).

В.Ю. Чаговець (1873—1941 рр.), вивчаючи природу біо­електричних явищ, за рік до закінчення Військово-медичної академії (у 1896 р.) обґрунтував основні принципи іонної теорії збудження. Працюючи в лабораторії І.П. Павлова, захистив ди­сертацію (1903 р.) на тему: «Нарис електричних явищ на живих тканинах з погляду найновіших фізико-хімічних теорій». 31910 року В.Ю. Чаговець — завідувач кафедри фізіології Київського університету (пізніше Київського медичного інституту). Запро­понована ним перша теорія виникнення біопотенціалів від змі­ни концентрації іонів мала велике значення для подальшого розвитку досліджень в електрофізіології.

Вивчаючи механізм подразнювальної дії електричного струму на живі тканини, В.Ю. Чаговець показав, що збуджен­ня їх відбувається внаслідок поляризації поверхневих мемб­ран. Ця теорія в електрофізіології стала загальновизнаною.

Після В.Ю. Чаговця кафедру в Київському університеті очолив А.І. Ємченко (1893—1964рр.). Він і його співробіт­ники (В.П. Глаголєв, В.О. Цибенко. П.Д. Харченко) вивчали умовно-рефлекторну діяльність тварин, проблеми сенсорної фізіології, регуляторні впливи гіпоталамуса на серцево-ГУЛИННУ та лімфатичну системи.

ГФ.Фольборт (1885—1960рр.), академік АН УРСР, учень і близький співробітник І.П. Павлова. З 1926 по 1945 р. завідувач кафедри Харківського медичного інститу­ту а з 1946 по 1960 р. — кафедри нормальної фізіології Ки­ївського медичного інституту та відділом вищої нервової діяльності і трофічних функцій Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР.

Основні праці Г.Ф. Фольборта стосуються проблем вищої нервової діяльності, травлення, фізіології стомлення і віднов­лення. Він дав науковий аналіз секреції і надходження в тонку кишку жовчі, відкрив новий спосіб одержання секретину, дос­лідив дію овочевих соків і деяких інших речовин на шлункову секрецію. Встановлені ним основні закономірності процесів виснаження і відновлення дозволили теоретично обґрунтувати раціональні режими діяльності різних систем організму.

П.Г. Богач (1918—1881 рр.) очолював Інститут фізіології Київського університету. Разом зі своїми співробітниками (А.Ф. Косенко, С.Д. Гройсман, Г.М. Чайченко, П.С. Лященко) він зосередив свої дослідження на вивченні ролі різних структур головного мозку в регуляції вегетативних функції травного каналу, біофізики м'язового скорочення.

Великий внесок у розвиток найважливіших проблем нормальної та патологічної фізіології, геронтології, ендо­кринології, онкології та ін., зробив видатний вчений О.О. Богомолець (1881—1946), президент АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці.

У 1921 р. він написав перший вітчизняний підручник з патологічної фізіології. У 1931 р. в Києві організував і очо­лив Інститут експериментальної біології і патології та Інс­титут клінічної фізіології АН УРСР, створив одну з про­відних наукових шкіл українських патофізіологів, розробив метод впливу на сполучну тканину, за допомогою запро­понованої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), яка широко використовується не лише в нашій країні, а й за її межами. Виконані під його керівництвом наукові дослідження по консервації крові відіграли важливу роль в організації служби крові. О.О. Богомолець багато уваги приділив розвиткові вікової фізіології, проблемі боротьби за нормальне довголіття і продовження життя.

У свій час в Інституті фізіології АН УРСР (тепер Інсти­тут фізіології ім. О.О. Богомольця НАН України) працюва­ло багато визначних дослідників, які дещо пізніше очолили створені нові наукові заклади і плідно працювали в них.

Р.Є. Кавецький (1899—1978рр.) — український патофізіолог-онколог, академік АН УРСР. У 1960—1978 рр. — ди­ректор Київського науково-дослідного інституту експеримен­тальної та клінічної онкології МОЗ УРСР (з 1971 р. — Інститут проблем онкології АН УРСР, з 1978 р., імені Р.Є. Кавецього). Праці Р.Є. Кавецького присвячені питанням експе­риментальної і теоретичної онкології, патофізіології. Йому належить пріоритет у створенні концепції про взаємодію пухлини й організму та про фактори антиканцерогенезу.

В.П. Комісаренко — завідувач лабораторії ендокринних функцій Інституту їм. О.О. Богомольця АН УРСР. З 1965 р. — директор організованого ним Київського науково-дослідного інституту ендокринології та обміну речовин. Праці В.П. Комісаренка присвячені дії гормонів на організм. Він запропону­вав гормональні препарати: кортикотонін, спленін тощо.

У 1966р. Інститут фізіології ім. О.О. Богомольця АН УРСР (тепер Інститут НАН України) очолив П.Г. Костюк, академік НАН України, АН СРСР, який раніше працював під керівництвом відомого Київського електрофізіолога Д.С. Воронцова (1886—1965 рр.).

П.Г. Костюк разом із співробітниками інституту (П.М. Сєрков, В.І. Скок, М.Ф. Шуба та ін.) проводить фун­даментальні дослідження клітинних механізмів діяльності нервової системи.

Висновок

Розвиток фізіології здебільшого визначався досягненнями анатомії та інших природничих наук. Перші відомості про функції організму викладено в працях Гіппократа (460— 377 рр. до н.е.).

Виникнення фізіології як науки пов'язане з працями Уїльяма Гарвея, який відкрив замкнений кровообіг (1628 р.). Інтенсивний науковий розвиток фізіології почався в XIX ст. Значний внесок у розвиток фізіології в XIX ст. зробили вчені різних країн: у Франції — К. Бернар (1813—1877 рр.), Німеччині — Е. Дюбуа-Реймон (1818—1878 рр.), Англії — Ч. Шеррінгтон (1885—1949 рр.), США — В. Кеннон (1871—1945рр.) та ін.

Величезний вплив на розвиток вітчизняної та світової фізіології зробили дослідження І.П. Павлова та його школи. Вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, кро­вообіг, травлення та ін., його ідеї і методи, аналітико-синтетичний підхід до вивчення фізіологічних явищ в цілому організмі визначили подальший розвиток фізіології XX ст.

Розвиток фізіології в Україні розпочався переважно в другій половині ХІІІ ст. у зв'язку з відкриттям медичних факультетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі. Найбільший внесок в розвиток фізіології зробили вчені Київського, Хар­ківського, Львівського університетів та інститутів.

За останній час вітчизняними фізіологами досягнуто знач­них успіхів завдяки запровадженню мікроелектродної техніки. Вимірювання внутрішньоклітинних потенціалів дозволило «заглянути» в світ нейронних процесів, особливо в механізм синаптичної передачі, тобто передачі збудження з однієї нер­вової клітини на другу, з чутливої клітини на нервову.

Список використаної літератури

1. Клінічна анатомія і фізіологія / За ред. Л.І.Старушенко. – М., 2000.

2. Логинов А. В. Физиология с основами анатомии человека.- М., 1998.

3. Основы физиологии человека. Уч. для вуз., в 3-х томах / Под ред. акад. РАМН Б. И. Ткаченко.- СПб., 1994.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий