регистрация / вход

Гарвей У. засновник вчення про кровообіг

РЕФЕРАТ на тему: Гарвей У. – засновник вчення про кровообіг П л а н : Вступ Передові діячі перехідного періоду Людина в центрі уваги епохи Відродження Пауданська школа медицини

РЕФЕРАТ

на тему:

ГарвейУ. – засновник вчення про кровообіг

П л а н :

1. Вступ

2. Передові діячі перехідного періоду

3. Людина в центрі уваги епохи Відродження

4. Пауданська школа медицини

5. Навчання Гарвея

6. Опис роботи серця

7. Висновок

У надрах феодалізму в цехових об'єднаннях купців та ре­місників поступово складався і зростав новий клас—буржуазія, для якого феодальний лад з його обмеженнями, пануванням в усіх галузях життя богослов'я і сухої схоластики в школах був тяжкими путами. Нові епохальні географічні відкриття, такі, як відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.), мор­ського шляху до Індії Васко да Гамою (1498 р.), потреба в роз­витку й обслуговуванні нових видів добувної і обробної промис­ловості, ставили перед наукою і технікою все нові завдання.

Боротьба з феодалізмом, засиллям церкви відбувалася в різ­них країнах по-різному і в різні часи. Вихідним моментом усіх цих процесів був розвиток продуктивних сил. Найсприятливіші умови для переходу від феодалізму до капіталізму створилися в країнах Західної Європи. Ці держави не зазнали в минулому численних нападів, які спустошили країни Азії, Східної Європи, були розташовані близько до морських шляхів світової торгів­лі. Народи Русі захистили Захід від кочівників. Ці історичні обставини сприяли успішному розвиткові в Західній Європі ре­месел, зростанню міст і торгівлі. Зростання торговельних і про­мислових центрів супроводилось класовими конфліктами, селян­ськими війнами, повстаннями ремісників, які протягом XV— XVII ст. розхитували в цих країнах феодальний лад. Оскільки в середні віки єдиною ідеологією була релігія, то всі ці соціаль­ні рухи, спрямовані проти паралізуючого впливу церкви, оціню­вались як єресь.

Передові діячі перехідного періоду, борючись проти всесиль­ної офіційної церкви і схоластики, використали культурну спад­щину античної давнини, особливо античної Греції. Звідси — тер­мін Відродження (Ренесанс по-італійському II Кіпазсітепіо) — досить неточне позначення, що збереглося в науковій літерату­рі до наших днів. Насправді культура пізнього середньовіччя, що різко відрізнялася за історичними умовами свого виникнен­ня й формування від умов античного світу, ніяк не могла бути простим відтворенням античності. Однак діячі епохи були щиро впевнені, що переживають і здійснюють відродження. В галузі медицини Західна Європа прийняла крім спадщини античної ме­дицини також спадщину передової медицини народів Сходу, що стало відомим у Європі завдяки діяльності арабістів, перекла­дачів з арабської мови на латинську (Герарда Кремонського, Костянтина Африканського та ін.). Енгельс писав: «Це був най­більший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила ти­танів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багато­сторонності і вченості... Але що особливо характерне для них, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущі інтересів сво­го часу, беруть жваву участь у практичній боротьбі... Кабінетні вчені були тоді винятком...»

Культура пізнього середньовіччя — епохи Відродження — в центр уваги ставила людину. В цьому полягала основна від­мінність Studiahumana —тодішнього гуманізму від StudiaDivina — богослов'я. Положення відродженої античної філософії «пізнай самого себе» (gnotiseauton) тлумачилося як пізнання передусім фізичної природи людини. Анатомією займалися не тільки лікарі, а й люди, за родом діяльності далекі від медици­ни. Таким був геніальний художник Леонардо да Вінчі (1452— 1519), цей універсальний розум епохи: мислитель, технік, ана­том, видатний маляр. Леонардо да Вінчі разом з лікарем Торре з Павії протягом десятків років анатомував трупи і зробив ба­гато точних анатомічних зарисовок. На жаль, його анатомічні трактати стали широковідомі лише через 150 років після смерті автора і тому не мали впливу на прогрес анатомічної науки.

В Падуанському університеті було здійснено видатні дослі­дження з анатомії і фізіології людини. Ці дисципліни в ті часи ще не були відокремлені.

Протягом багатьох сторіч після Галена фактично нічого но­вого в анатомії не було відкрито. Церква суворо заборонялапрофесорам-ченцям, які здебільшого були викладачами анато­мії, робити розтини людських трупів; перші легальні розтини для навчання в університетах (найчастіше один раз на рік) по­чали робити більш як через тисячу років після Галена (XIII ст.). В підручнику анатомії, складеному професором Мондіно де Люцці в Болоньї, яким користувались в університе­тах протягом 200 років, анатомія подавалася за Галеном; лише в 1520 р. Олександр Ахіліні в новому виданні праці Мондіно описав клубово-сліпокишковий клапан та в слуховому апараті молоточок з коваделком. В 1529 р. Бенердіно де Карпі в новому виданні Мондіно висловив сумнів щодо можливості безпосеред­нього переходу крові з одного шлуночка серця в другий, як учив Гален.

Уїльям Гарвей (1578—1657) народився в Фолькстоні в Анг­лії, вивчав медицину в Кембріджі, закінчив медичну освіту в Падуанському університеті. Під керівництвом свого вчителя Фабріція, який описав венозні клапани і вивчав розвиток курчати в яйці, Гарвей почав досліджувати кровообіг. Повернувшись в Англію, він працював у Лондоні в госпіталі св. Варфоломея, викладав анатомію, хірургію, пізніше був двірським королівським медиком. Свої висновки про кровообіг Гарвей зро­бив лише після багатолітніх сумлінних досліджень. Уже в 1605 р. в доповіді колегії лікарів у Лондоні він виклав основи свого розуміння кровообігу в організмі, але ще протягом 23 ро­ків усіма доступними йому засобами перевіряв свої положення і лише в 1628 р. опублікував свою працю «Ехегсіtatіо аnаtоmіса dе mоtu согdіs еtsаnguinis іn аnіmаlіbus» («Анатомічні дослі­дження руху серця і крові у тварин»).

Гарвей описує роботу серця як м'язового насоса з клапанами. Висновки про кровообіг він сформулював так:«0тже, кров тече по артеріях з центра на периферію, а по венах від перифе­рії до центра у великій кількості. Ця кількість крові більша від того, що могла б дати їжа, а також від того, що потрібно для живлення тіла. Отже, треба зробити висновок, що у тварин кров перебуває в коловому і постійному русі. І, звичайно, рух серця і діяльність, що виявляється як пульс,— одне й те саме».

Одночасно Гарвей пояснив справжнє значення систоли й ді­астоли, які до того розуміли неправильно (зокрема, Гален). Тіс­но пов'язаний у науковій праці зі своїм співвітчизником Ф. Бе­коном і поділяючи його погляди на роль досліду у вивченні при­роди, Гарвей писав: «...анатоми повинні вчитися і вчити не по книгах, а препаруванням, не за догматами ученості, а у май­стерні природи». І. П. Павлов підкреслював, що Гарвей відкрив одну з найважливіших функцій природи і тим самим заклав основи нової галузі людського знання — фізіології тварин. Ен­гельс у «Діалектиці природи» твердить, що Гарвей завдяки від­криттю кровообігу робить науку з фізіології (людини, а також тварин).

Гарвей ще не мав можливості користуватися мікроскопом і тому не міг простежити переходу крові з артерій у вени, він не знав про існування капілярів, які були описані лише через 4 ро­ки після його смерті професором Болонського університету Марчелло Мальпігі. Праця Гарвея, незважаючи на її виняткову на­укову обґрунтованість, що було рідкісним явищем для .медичних книг тих часів, стала об'єктом злісної критики в Англії і Фран­ції. Консерватори, противники Гарвея, проголосили: «MallemcumGalenoerare, quamcumHarveiocirculare (Воліємо краще помилятися з Галеном, ніж визнавати циркуляцію (крові) за Гарвеєм). Не раз були спроби взагалі заперечувати відкриття кровообігу Гарвеєм. Приписували його римському професорові Андрію Цезальпіно та Джордано Бруно, якого спалила інквізи­ція. У працях цих учених справді є згадка про коловий рух кро­ві в організмі, але без будь-яких обґрунтувань, на які така ба­гата епохальна для науки праця Уїльяма Гарвея. Академія на­ук СРСР видала в 1948 р. цю працю Гарвея російською мовою.

Андрій Цезальпіно (1519—1603) не вивчав праць Коломбо і Сервета, але. описав мале коло кровообігу і висловив думку про можливість великого кола кровообігу, але нечітко (1569 р.). В Італії Цезальпіно поставлено пам'ятник як творцеві вчення про кровообіг.

Уїльяму Гарвею належить також видатна праця під назвою «De generatione anivalium («Дослідження розвитку тварин»).

У цій праці, якій Гарвей віддав понад 20 років життя, на підставі численних спостережень, які він робив неозброєним оком, Гарвей спростував уявлення, що збереглося від глибокої давнини, про самозародження тварин (generatioaequivocu) з мулу, грязі, піску тощо і висловив сміливу для тих часів думку, що всі тварини походять з яйця — «omniaexovo». У своєму ем­бріональному періоді вони проходять різні ступені розвитку — від найпростіших до складних. «Кожна тварина,— писав він,— під час формування проходить різні ступені, стаючи по черзі то • яйцем, то черв'яком, то зародком, наближаючись у кожній на­ступній фазі до досконалості, довершеності». Як бачимо, біоге­нетичний закон, сформульований у XIX ст. Геккелем і Мюллером, за яким тварини в своєму онтогенезі повторюють філоге­нез, у загальних рисах було висловлено ще Гарвеєм.

Висновок:

Незважаючи на всі ці відкриття в галузях анатомії і фізіо­логії, які були підтверджені секціями на трупах і живих твари­нах, віра в безпомилковість античних учених була настільки ве­лика, що навіть безпосереднє спостереження фактів, якщо вони суперечили положенням цих визначних авторитетів, багатьма професорами університетів не бралось до уваги. Галілео Галілей (1564—1642), який був професором Падуанського університету, у своїй праці «Діалог про дві найголовніші системи світу» роз­повідає про одного такого професора-схоласта, який, будучи присутнім на секції анатомом тварини і побачивши, що нерви виходять з мозку, а не з серця, як про це пише Арістотель, із запалом вимовив: «Ви мені показали це так ясно й відчутно, що якби текст Арістотеля не говорив протилежне,— а там пря­мо сказано, що нерви зосереджуються в серці,— то слід було б визнати це за істину».

Л і т е р а т у р а :

1. Верхратський С.А., Заблудовський П.Ю.,- Історія медицини. К. 1991

2. Верхратський С.А., - Історія медицини. М. 1983

3. Мулановський М.П., - Історія Медицини. М. 1969

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий