Лікарські знання передавалися з покоління в покоління. Є підстави вважати, що основною формою підготовки лікарів у Древньому Китаї були сімейні і так звані ремісничі школи (досвідчені лікарі набирали для підготовки учнів). Разом з тим висловлюється припущення, що при дворах імператорів створювалися медичні школи під керівництвом найбільш відомих лікарів.
В епоху Чжоу (11-3 ст. до н.е.) медики поділялися на п'ять категорій відповідно до кваліфікації. У результаті щорічних перевірок кращі лікарі одержували нагороди, на лікарів, які зневажали своїми обов'язками, накладалися стягнення. Частина лікарів перебувала під владою містики і марновірства і часто зверталася до гадання, магії. Не вважалося негожим афішувати свої пізнання в медицині. На воротах будинків таких лікарів були написані ієрогліфи, які стверджували, що ці знавці медицини здатні піднімати навіть мертвих. Але більшості лікарів, очевидно, була далека така самореклама.
Великий внесок у розвиток медицини вніс Цан Гун (267 – 215р. до н.е.). Він вів записи, у яких зазначені дата огляду, стан хворого, призначення і результати лікування. Це були перші «історії хвороби».
До видатного лікарям перших століть нашої ери відносяться хірург Хуа Те (141-203) і Чжан Чжунцзин (152-219) – автор трактату про інфекційні захворювання, у якому міститься 400 способів лікування і більш 100 порад по профілактиці заразних хвороб. Будучи багатобічним лікарем, він розробив методику штучного дихання, склав один з перших збірників рецептів, його роботи в області терапії не втратили значення й у наші дні.
Широкою популярністю користався Ван Шу-хе, автор класичної праці «Моцзин» («Книга про пульс», 280), що використовував у практичній діяльності, крім традиційних засобів китайської народної медицини, лікарську терапію.
Загальні положення медицини Древнього Китаю викладаються вже в трактаті «Чжоуські ритуали». У цьому творі медицина розділяється на внутрішні хвороби, хірургію, дієтику і ветеринарію. Очевидно, рано виділилося в самостійний розділ і навчання про очні хвороби, що були широко поширені. Відомо про існування спеціального храму, де хворими в надії на лікування приносилися в жертву зліпки у формі ока.
Китайським лікарям були відомі хвороби серця, психічні порушення, хвороби легень, заразні хвороби.
5. Медики Тибету, особливості їх підготовки
Про корінне населення Тибету достовірних зведень немає. Тибетська медицина як частина культури цієї країни випробувало вплив древньокитайської і особливо древнеіндійської медицини.
Згадування про тибетську медицину вперше зустрічається в літературних джерелах, які відносяться до 7 ст. н.е. Переведена із санскриту в 9 ст. праця Джу-джи (чотири доповіді) і донині є одним з основних джерел вивчення тибетської медицини.
Поняття про три початки, з яких складається все існуюче в природі (про газ, слиз і жовч), - наріжний камінь тибетської медицини. Ці елементи знаходяться в постійному русі. Гармонійне сполучення їх позначає фізіологічну норму, порушення – патологію. Їхнє співвідношення визначає темперамент і характерологічні особливості кожної людини. Представлення тибетських лікарів про будову та відправлення людського організму були дуже неточні. Морфологічні описи печінки, серця, легких і інших внутрішніх органів у Джу-джи грубо приблизні.
У задачі лікаря входило уміння «бачити, чути і досліджувати» хворого. При лікуванні будь-якої хвороби пропонувалися насамперед обережність і послідовність. Процес лікування порівнювався з підйомом сходинками: спочатку – порада про нешкідливий спосіб життя, нормальна (стерпна) дієта, потім – ліки, у кінці – ніж.
Очні і шкірні хвороби лікували особливі фахівці. Хірургії в системі медичних знань приділялося значне місце. Це галузь медицини, «...відкриваюча шлях до тіла хворого через шкіру, кров, зовні». Тибетські лікарі вміли пунктирувати живіт, ампутувати кінцівки. Лікар, який не володіє хірургією, це не «лікар, а богатир, позбавлений меча і панцира».
Особистість лікаря в древньому Тибету була оточена ореолом святості.
З історичних особистостей, тією чи іншою мірою причетних до тибетської медицини, джерела вказують на Бірозану. Син бідного тибетського селянина, він не був лікарем за професією. Подорожуючи по Індії для вивчення її мов, Бірозана в 820-830 р. н.е. перевів із санскриту знаменитий трактат по медицині Жду-джі та привіз його на батьківщину. Великою славою як митецькі лікарі користалися Ютогба Старший (народився на початку 9 ст.) і Ютогба Молодший (11-12 ст.), Доба-Опчишан (отримавший популярність близько 1010 р.). Збираючи в тибетських монастирях прочан, іноді до тисячі чоловік, вони прагнули впроваджувати медичні знання.
Систематичний курс навчання медицини в школах при монастирях продовжувався до 10-15 років, носив теоретичний характер і зводився до коментування найдавніших тибетських медичних джерел. Ідеалом учня вважався заучивший всю книгу Джу-джі, що містила в первісному (максимальному) варіанті до тисячі сторінок.
Список використаної літератури
1. Петровський Б.В. Медицина – Меланоз. – Москва, 1993.
2. Шамін А.Н. Історія медицини. Методичний посібник для заочного навчання. Частина перша. – М., 2002