Смекни!
smekni.com

Інтеграція України до ЄС. Шляхи і перспективи розвитку (стр. 3 из 13)

Економічно-торговельні відносини з ЄС - це потенційний шанс, яким треба вміти скористатися, розрізняючи наявні можливості і виправдану обережність від невиправданого оптимізму і попу­лістських страхів.

Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забез­печення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини тощо. Європейська інтеграція також означає зміцнення національної без­пеки та безпеки громадян, адже вона виключає застосування сили як методу вирішення залагоджування супереч­ностей, сприяє стабільності у відно­синах з усіма сусідами. В цьому кон­тексті успішне просування України шляхом європейської інтеграції може наблизити до Європи і Росію, зміцнить українсько-російські взаємини, що відповідає національним інтересам обох країн.

Як повноправний учасник побудови об'єднаної Європи, а в майбутньому - член Європейського Союзу, Україна зможе впливати на вироблення відпо­відних рішень і, таким чином, на процеси, що відбуваються на євро­пейському континенті - перебуваючи осторонь, Україна не матиме ані еко­номічних, ані політичних ресурсів для такого впливу і може перетворитися радше на слабкий об'єкт, ніж активний суб'єкт європейської політики. Мож­ливою альтернативою європейській інтеграції є поступова маргіналізація України, її економічна недорозвинутість, політична нестабільність і поява нових загроз національній безпеці. Геополітична невизначеність зробить Україну надто вразливою для зов­нішнього тиску. Після початку роз­ширення Європейського Союзу на схід та внаслідок активної участі в ньому всіх без винятку західних сусідів України опинитися поза цим процесом озна­чатиме самоусунення від загальноєв­ропейських процесів і небезпеку ізо­ляції. В такому разі ціна неінтеграціі може виявитися набагато вищою від ціни інтеграції.

1.2. Нормативно-правова база відносин України з ЄС.

Фактично від початків унезалежнення Україна будувала свою зовнішню політику і - в ширшому розумінні - свою незалежність на "поверненні до Єв­ропи". Україна стала першою країною на теренах СНД, що уклала Угоду про партнерство і співробітництво з Євро­пейським Союзом (16 червня 1994 р.), де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. У 1994-1996 роках ЄС ухвалив Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) і План дій (6 грудня 1996 р.), які вис­ловлювали підтримку незалежності, територіальної цілісності, демокра­тичних політичних та економічних перетворень в Україні та її інтеграції до світової економіки, 1 березня 1998 року Угода про партнерство і співробітництво набула чинності, незабаром 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено "Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу", розраховану на період до 2007 року. Набуття Україною повноправного членс­тва в Європейському Союзі було про­голошено стратегічною метою, а отри­мання статусу асоційованого члена ЄС - головним зовнішньополітичним пріо­ритетом України у середньотерміновому вимірі. [18]

У 1998-1999 роках було сформовано інституційну базу співпраці згідно з Угодою про партнерство і співробіт­ництво (УПС) і проведено перші засі­дання Ради (8-9 червня 1998 р.) і Комітету (5 листопада1998 р.) з питань співробітництва між Україною та ЄС, відповідних підкомітетів, а також перше робоче засідання Комітету парламент­ського співробітництва (ЗО листопада - 1 грудня1998 р.). Регулярні консультації між Україною і "Трійкою"ЄС та саміти Україна -ЄС стали нормою двосто­ронніх взаємин, все це відображено у Таблиці 1.3.

Таблиця 1.3.

Розвиток стосунків Україна – ЄС :

базові стратегічні нормативно-організаційні документи.


На відмінувід інших центрально-східноєвропейськихкраїн, які мають з Європейським Союзом угодипроасоційоване членство, а більшість з них уже розпочали безпосередніперегово­ри про вступ до нього,в УПС прямо нейдеться про перспективи приєднання України до ЄС. Не визначено перс­пективи набуття Україною повноправ­ного членства в ЄвропейськомуСоюзі ів Спільній стратегії ЄС щодо України. ухваленій на Гельсінському саміті Євросоюзу 11 грудня 1999 року.Разомз тим у цьому документі Європейський Союз вперше визнав "європейські прагнення України" іпривітав її "проєвропейський вибір". Ухвалюючи Спільну стратегію щодо України, роз­раховану на чотирирічний термін, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайліпше від­повідає інтересамЄвропейського Союзу, було,зокрема, підкреслено, що повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво е передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи тадопоможе Україні утвердити свою європейську ідентичність.

Таким чином, незважаючи на те, що Спільнастратегія засвідчила політичну неготовність Європейського Союзу до розгляду на цьому етапі питанняпромайбутні перспективи України щодо членства в ЄС, вона запропонувалановісфери і можливостідля поглиблення співпраці, які, за умови їх відповідного використання, відкриютьУкраїні дверідо Європейського Союзу. [19]

Очевидно,що сучасні слабкієвроінтеграційні позиції України та її невід­повідність політичним і економічним критеріям для вступу до ЄС є зако­номірним результатом непослідовності і зволікання у здійсненні реформ- Роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної і Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Доміну­вання "декларативної" і брак "імплементаційно'і" культури в органах вико­навчоївлади, слабка інституційна і функціональна закріпленість пріори­тетностіполітики європейської інтег­рації у повсякденній діяльності Уряду, неефективні механізми міжвідомчої координації і моніторингу виконання ухвалених рішень, низький рівень фахової підготовки і знань державних службовців навіть вищої ланки того, що стосується європейськоїї інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угодипро партнерство і співробітництво та Стратегії інтеграції до ЄС.

Успіхи української дипломатії і заслужене визнання позитивної ролі України в підтриманні регіональної безпеки виявилися недостатніми, аби компенсуватибрак структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами і деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з другого, передовсім у сфері європеїзації українського законодавства, лише тяганиною парламентських процедур чи, тим паче , "неконструктивною опози­ційністю" Верховної Ради.

1.3. Гармонізація Українського законодавства з Європейським.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток полі­тичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС І сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах - членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачаєреформування її правовоїсистеми та поступове приведенняу відповідність із європейськими стан­дартами іохоплює приватне, митне, трудове,фінансове, податкове зако­нодавство, законодавство про інтелек­туальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічніправила і стандарти,транспорт, а також інші галузі, визначеніУгодою про партнерство та співробітництво. Важ­ливим чинником реформування правової системи України слід вважатиучасть України у конвенціях Ради Європи,які встановлюють спільнідля цієї організації та ЄС стандарти.

Етапами правової адаптації є ім­плементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод,приведення чинного законодавства Україниу відповідність із стандартами ЄС,створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідністьіз нормами ЄС. [25]

Євроінтеграція має стати першочерговим пріоритетом для всіх гілок і рівнів влади в Україні, Під цим кутомзорупослідовне здійснення адміністративної реформи має містити чітку реалізацію цієї пріоритетності і забезпечити відповідні зміни в структурі міністерств і відомств та механізмах міжвідомчої координації. Досвід іншихцентрально-і східноєвропейських країн свідчить, що доцільним є запровадження посади Спеціального уповноваженогоУряду з питань європейської інтеграції у ранзі міністра, наділеного необхідними повноваженнями з координаціїзусильусіх органів виконавчої влади щодо співпраці з ЄС.

Для більш плідної координації ді­яльності Уряду та Верховної Ради варто було б створити в парламенті спеціальний Комітет з питань євро­пейської інтеграції.Така новація логічно відбивала б стратегічність напряму європейської інтеграції,сприяла б більшій симетричності міжпарламент­ських контактів і ефективнішому пар­ламентському контролюза процесомєвропейської інтеграції, надто ж у напряму гармонізаціїзаконодавства України із законодавством ЄС. Комітет у закордонних справах такожмав би відстежувати питання європейської інтеграції,але це не було б його основною функцією.Такий розподілкомпетенції існуєпрактично в усіх парламентах країн-кандидатів на вступ до ЄС. Уцілому Верховна Рада, як інститут, що прямопредставляє гро­мадян України,могла б відігравати помітнішуроль у заохоченні кращого розуміння і підтримкисуспільствомпроцесу європейської інтеграції. [26]