Смекни!
smekni.com

Гуманітарна діяльність Організації Об’єднаних Націй (стр. 4 из 7)

Разом з тим формування багатополярної моделі світоустрою виводить на міжнародну арену ряд нових учасників, у першу чергу регіональні організації й військові блоки. Крім традиційно залученої в миротворчу діяльність ООН, такі структури, як ОБСЄ, НАТО, СНД, Західноєвропейський союз (ЗЄС) і Європейський Союз включають до порядку денного здійснення й санкціонування операцій по підтримці й установленню миру в "гарячих точках".

Останнім часом все частіше й частіше згадується поняття «гуманітарна інтервенція» або «гуманітарна війна», явище, до речі кажучи, у світовому політичному процесі аж ніяк не нове, просто раніше воно розглядалося через дещо іншу призму.

Вважається, що цей парадоксальний термін з'явився наприкінці двадцятого століття. Його парадоксальність вкладається в тому, що війна незмінно несе за собою загибель людей. Оскільки сам термін з'явився тільки у двадцятому столітті, так само необхідно розібратися, чи є гуманітарна інтервенція породженням минулого століття, як вважає ряд дослідників8 або це явище виникало у світовій історії й раніше.

Ряд фахівців,вважають, що вперше в більш-менш цілісному виді концепція «гуманітарної інтервенції» була озвучена прем'єр-міністром Великобританії Тоні Блером в Чикаго в переддень ювілейного Вашингтонського саміту НАТО. В основу концепції була покладена теза про те, що гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися чисто внутрішньою справою тієї або іншої держави й що, міжнародне співтовариство не тільки «вправі», але навіть зобов'язане «рішуче вмішатися» у подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці найчастіше у внутрішні справи суверенних держав) «для їхнього оперативного виправлення». У наявності, таким чином, зв'язок між «гуманітарною інтервенцією» і ще однією концепцією «обмеженого суверенітету», яка активно просувається рядом країн Заходу, що також припускає можливість зовнішнього, у тому числі силового, втручання у внутрішні справи держав під гуманітарними приводами й відкидається широким колом держав [8, 43].

Інші дослідники приписують «відкриття» цього терміна професору міжнародного права Паризького університету Маріо Беттаті й французькому політику Бернарану Кушнеру, одному із засновників широко відомої нині організації «Лікарі без границь». За даною версією термін з'явився наприкінці 1980 - х років. Так, зокрема, визначалися операції в Гаїті, Боснії й Герцеговині, Сомалі й інших місцях. З тих пір це словосполучення міцно ввійшло в політичний лексикон. Спочатку здавалося, що така стратегія займе чільне місце в ситуації, яка виникла у світовому співтоваристві по закінченні «холодної війни». Однак зараз, після ряду випадків, таких як операція НАТО в Косово в 1999 році й особливо військове вторгнення Сполучених Штатів в Ірак в 2003-му, можливість здійснення подібних дій виглядає усе більш проблематичною [8, 49].

У наш час у середовищі аналітиків зустрічаються найсуперечливіші думки. Багато експертів переконані, що раннє й рішуче військове втручання може стати ефективним стримуючим засобом для подальших убивств. Інші думають, що максимум того, що може дати гуманітарна інтервенція - це припинення кровопролиття, якого може бути достатньо для початку мирних переговорів і для надання різних форм допомоги. Тобто вона дозволяє виграти час й, в ідеальному випадку, врятувати багато життів, однак не вирішує проблем, які лежать в основі конфлікту.

Це явище саме по собі вже далеко не нове. Практично всі континентальні війни велися винятково для «блага» нецивілізованих тубільців. Та й двадцяте століття в цьому плані не далеко пішло. Війна у В'єтнамі, впровадження демократії в Іраку, бомбування Югославії. Все це відбувалося під гаслами захисту, але на практиці все було та й зараз залишається, набагато простіше. Збагачення. Державне, якоїсь групи або просто особисте. І, зрозуміло, його наступний «захист». Найбільше чітко, з усією властивою йому прямотою виразив сутність «гуманітарних війн» Уінстон Черчілль, сказавши в 1914 році наступне: «Ми зосередили у своїх руках непропорційно величезну частку світових багатств і торгівлі. Ми повністю задовольнили свої територіальні претензії, і коли ми вимагаємо, щоб нас залишили в спокої й не заважали насолоджуватися своєю великою й розкішною власністю, в основному набутою за допомогою насильства й за допомогою сили, то іншим подібна вимога часто здається менш обґрунтованою, ніж нам самим» [8, 49]. Так само можна згадати гасла, під якими порівняно недавно західні країни здійснювали «гуманітарні бомбардування» югославських міст і сел. «Ми боремося за мир, у якому диктатори більше не зможуть піддавати свої народи страшним катуванням для того, щоб утримати владу над ними Ми вступаємо в нове тисячоріччя, у якому диктатори будуть знати, що їм не вдасться вийти сухими з води, після придушення власного народу» [8, 49] . А от ще: «Криза в Косово показує... нову готовність Америки робити те, що їй здається правильним, - незважаючи на міжнародне право» [8, 50]. Аналогічні точки зору належали Тоні Блеру, Біллу Клінтону й Джорджу Бушу.

Тема «гуманітарної інтервенції», не в останню чергу з обліком гострих суперечок, що ведуться навколо неї, так само висунулася в число центральних на 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася 14 вересня 1999 у Нью-Йорку. Підсумовуючи, можна виділити два відмінних підходи до права на «гуманітарну інтервенцію». Одні держави (у першу чергу члени НАТО й ряд прагнучих вступити в альянс країни) прямо допускають можливість втручання у внутрішні конфлікти під приводом «гуманітарних катастроф» без санкції з боку Ради Безпеки ООН. Головне для них - «притушити» кризу, не піклуючись особливо про регіональні й міжнародні наслідки своїх дій. У позиції іншої, набагато більше численної групи країн, упор робиться на непорушність закріплених в Уставі ООН принципів - зокрема, на виняткові прерогативи Ради Безпеки ООН по санкціонуванню засобів примуса, включаючи й військову силу.

Багато держав, у першу чергу тих, які розвиваються й не приєдналися, спочатку недостатньо енергійно відреагували на цю доктрину, а зараз вони помітно активізувалися, тому що почали розуміти, що при певних обставинах кожна з них може стати її жертвою.

Компромісну розв'язку спробував запропонувати в ході сесії Генасамблеї генеральний секретар ООН Кофі Аннан. Визнавши, що «втручання регіональної організації без мандату ООН у Косово стало трагедією, кинуло виклик всій післявоєнній системі міжнародної безпеки», він у той же час акцентував складність застосування принципів Уставу ООН у ситуаціях, коли устояне розуміння національного суверенітету більше не відповідає прагненню народів до знаходження фундаментальних прав.

У цій сфері компроміс не завжди може стати ефективною формулою погоджених міжнародних дій.

Найважливіший, у контексті міжнародного права, принцип невтручання у внутрішні справи держав еволюціонує в напрямку більшої відкритості. Права людини перестали бути винятково внутрішньою справою держав. І багато держав, безумовно, засуджують масові й грубі порушення прав людини й міжнародного гуманітарного права, ким би й де б вони не відбувалися. Міжнародне суспільство повинне реагувати на гострі гуманітарні ситуації й кризи. Це його прямий обов'язок, закріплений в Уставі ООН. Інша справа, що пошук конкретних форм такого реагування повинен вестися колективно, на міцному фундаменті міжнародного права.

Устав ООН і відповідні міжнародно-правові механізми передбачають широкий спектр можливостей реагування світового співтовариства на такі нетерпимі ситуації - від превентивної дипломатії, переговорів, примирення, посередництва до санкцій, і в крайньому випадку - використання сили.

Останній приклад ефективного застосування сили за рішенням Ради Безпеки, який запобіг гуманітарній катастрофі, - направлення багатонаціональних сил у Східний Тимор у вересні 1999 року. Як і схожа багатонаціональна операція в Албанії двома роками раніше, ця операція проводилася в чіткій відповідності з Уставом ООН і принципами миротворчості, із санкції Ради Безпеки ООН і під її «наглядом», що і обумовило їхній успіх.

У цілому все більша кількість традиційних внутрішніх питань передається, умовно говорячи, в «міжнародну компетенцію». Цей процес - не заперечення, а прояв суверенітету. Принцип суверенної рівності дає державам можливість домовлятися, тому що робити це можна тільки на рівних позиціях. Ставити під питання цей принцип значить ставити під питання саме міжнародне право - результат домовленостей між державами.

Не викликає сумнівів, що гуманітарні кризи з неминучістю є дестабілізуючими і ескалаційними ситуаціями. Самі по собі вони надзвичайно вибухонебезпечні. Людський і політичний ефекти цих вибухів - величезна кількість жертв і біженців, насильство, яке перехиляється через кордони, поява екстремістських груп - настільки катастрофічні, що їх не можна ігнорувати. У зв'язку із цим прихильників гуманітарної інтервенції деякі розглядають як людей, які прагнуть запобігти погіршенню ситуації й готових погодитися з її ризиками.

Так само можна спробувати погодитися із твердженням, що гуманітарна інтервенція є шляхетний принцип, що, однак, може бути легко підданий перекручуванням. Подібно іншим аналогічним принципам, таким як «демократія» (під якою часто розуміють вибори без вільного вибору) або «самовизначення» (що може означати розпад існуючої мультикультурної держави з переходом до домінування однієї етнічної або релігійної групи), вона може служити прикриттям для відсутності толерантності й навіть агресивності. Наприклад, в 1939 році нацисти використали досить схожі аргументи для виправдання свого вторгнення в Чехословаччину, стверджуючи, що війна була виправданою, як відповідь на зазіхання на життя й свободу німецьких громадян з боку «нестерпного терористичного режиму», і що німецькі збройні сили покликані «роззброїти банди терористів і покриваючі їхні війська Чехословаччини» [5, 64-66].