Військовий комітет на рівні начальників генеральних штабів (НГШ) зазвичай збирається на засідання три рази в рік. Два з таких засідань Військового комітету проходять в Брюсселі, а одне проводиться на основі ротації в інших країнах НАТО.
Міжнародний військовий штаб (МВШ) очолюється генералом або адміралом, який відбирається Військовим комітетом з числа кандидатів, що висуваються державами-членами НАТО на пост начальника Міжнародного військового штабу (МВШ). Під його керівництвом МВШ відповідає за планерування і оцінку політики по військових питаннях і внесення відповідних рекомендацій на розгляд Військового комітету. Він також стежить за належною практичною реалізацією політики і вирішень Військового комітету.
Командна структура. До складу нової командної структури входять два військові командування стратегічного рівня. Перше — Об'єднане оперативне командування — Allied Command Operation (ACO), якому підпорядковані всі оперативні командування — розташовується в штабі Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО в Європі біля р. Монс і відповідає за оперативну діяльність. Об'єднане оперативне командування займається розробкою вимог відносно проведення короткострокових операцій. На оперативному рівні діють два постійні Об'єднані командування сил (JFCs) в Італії і Нідерландах, які формують сухопутні штаби Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (МООТС). Існує також менш чисельний, проте високоефективний об'єднаний штаб в Португалії (JHQ), що постійно діє, на базі якого можуть створюватися військово-морські штаби МООТС. На тактичному рівні з тринадцяти зберігаються шість штабів, покликаних здійснювати управління великими змішаними з'єднаннями.
Друге — командування ОВС НАТО по питаннях трансформації — Combined Joint Task Force (АСТ), створене замість штабу Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО на Атлантиці відповідає за функціональну реорганізацію Альянсу. Воно зосередить свою увагу на довгостроковому формуванні сил. Основна увага відводитиметься підвищенню взаємодії сил НАТО і поступовому скороченню трансатлантичного розриву в потенціалах за рахунок обміну останніми розробками і результатами досліджень у сфері нових концепцій ведення Військових дій. Командування НАТО по питаннях трансформації займатиметься розробками концепцій і доктрин, підготовкою і проведенням експериментів, визначенням вимог для озброєних сил в майбутньому, здійсненням контролю за військовою освітою і бойовою підготовкою, а також розробкою і оцінкою вимог відносно взаємодії підрозділів і їх реорганізації. Командування по питаннях трансформації стане засобом синхронізації в рамках національних програм і розвитку озброєних сил відносно створення ефективніших об'єднаних бойових структур і сприятиме підвищенню взаємодії, яка кінець кінцем може забезпечити надійне і гнучке виконання нових завдань при проведенні коаліційних дій відносно протистояння новим погрозам.
Мета НАТО, згідно офіційним документам альянсу, полягає в колективній обороні своїх держав-членів, що утворює основу для збереження світу і забезпечення безпеки в майбутньому, проте, після змін, подіям в Європі в дев'яності роки, НАТО вважає себе основою процесу розширення безпеки і стабільності в Європі в цілому.
Інструментом цього називаються: процес розширення членства в організації; надання нової форми військовим структурам НАТО для виконання нових функцій в області управління кризисними ситуаціями, сприяння міру і підтримка світу в європейсько-атлантичному регіоні; активніша участь європейських країн в справі забезпечення безпеки.
У 90-і роки НАТО встановило партнерські стосунки з багатьма країнами, що не входять в НАТО, з декларованою метою створення відкритішої Європи, де зведено до мінімуму недовір'я і відсутність взаєморозуміння.
Головною в цій справі є програма, партнерство ради світу, сприяюча розвитку співпраці між союзниками по НАТО і 26-у державами-партнерами, в рамках якої проводиться широкий круг заходів, пов'язаних із забезпеченням безпеки.
Порада атлантичного для євро партнерства (СЕАП), в яку входять 46 країн, включаючи держави член НАТО, утворює політичну основу ПРМ і є форумом для обговорення питань, пов'язаних з безпекою. Глави держав і урядів 46 країн провели сесію СЕАП на вищому рівні у Вашингтоні, наступного дня після зустрічі на вищому рівні НАТО.
Основні історичні причини розширення НАТО полягають в наступному: а) Криза ідентичності альянсу і загроза його єдності на початку 1990-х років. Поворот радянської зовнішньої політики на 180 градусів, розвиток системи угод по контролю над озброєннями, а потім і зникнення одне з полюсів біполярної системи привели до того, що вихідна місія НАТО, зафіксована у Вашингтонському договорі 1949 р., - колективний захист від зовнішньої загрози - перестала виправдовувати існування альянсу. НАТО все більше розглядалася як інструмент підтримки американської військової присутності в Європі, необхідність якої бралася під сумнів впливовими політичними силами у Франції, Німеччині, Італії і самих США . На початку 1990-х років зусилля перш за все Франції по формуванню західноєвропейської оборонної ідентичності на основі ЗЕС і німецького для франко військового корпусу, здавалося, створювали реальну альтернативу НАТО. Одночасно Париж і ряд інших столиць країн-членів НАТО наполягали на призначенні представника групи середземноморських країн командуючим південним флангом озброєних сил альянсу (замість американця). Нездатність адміністрації Дж.Буша запропонувати нову стратегію розвитку альянсу ослабляла її авторитет в Північноатлантичній пораді, в якій складалося несприятливе для Вашингтона і Лондона співвідношення сил. Створювалося враження, що НАТО як бюрократичний інститут і співтовариство військово-політичних еліт виявилася під загрозою тихого відмирання або розпаду на самостійні для поло одиниці. У цій обстановці нестабільність комуністичного для поста простору і прагнення проамерикански налагоджених урядів Центральної і Східної Європи по вступу до альянсу, давали прибічникам збереження військової присутності США в Європі і брюссельським чиновникам останню можливість виявитися такими, що зажадалися історією, а заразом змінити конфігурацію сил в альянсі в свою користь. Звідси алармистский заголовок однієї з полемічних статей З.Бжезінського: "Розширення або смерть.
б) Протиріччя по стратегічних питаннях зовнішньої політики усередині американського суспільства. Серед приватних проявів загальної кризи зовнішньополітичної і оборонної ідентичності західного світу, викликаного зникненням противника, наростання розбіжностей усередині американської еліти, було, мабуть, найбільш знаменним і багатим серйозними наслідками для всієї конструкції. При цьому найбільш стратегічна альтернатива статусу, що далеко йде, була пов'язана з підйомом неоизоляционистских настроїв в еліті і в суспільстві. Ізоляціонізм - украй полемічний термін, який ліберально-інтернаціоналістська преса в США незрідка використовує як ярлик для шельмування противників, тому багато громадських діячів, що схиляються по тих або інших питаннях до неоизоляционистской позиції, було вимушено оборонятися від докорів в ізоляціонізмі. У російській літературі це поняття позбавлене негативного публіцистичного заряду, що робить виправданим його розширювальне використання. Насправді, американський ізоляціонізм ні у минулому, ні в сьогоденні не був якоюсь утопічною програмою повної неучасті в міжнародній політиці. Неоїзоляционісти і близькі їм по духу сили виступали проти участі американських військ в яких-небудь операціях, особливо багатобічних, якщо вони не пов'язані безпосередньо із захистом національних інтересів, за зведення до необхідного мінімуму і в усякому разі нерозширення союзницьких зобов'язань, особливо в Європі і на Близькому Сході. Стосовно неоизоляционизму початку 1990-х років в основному слід говорити не про скільки-небудь чітко виражену ідеологію і програму дій (хоча принципові ізоляціоністи, такі, як сенатор Дж.Эшкрофт, експерти Інституту КАТО на чолі з Т.Г.Карпентером або відомим республіканським політиком П.Бьюкенен, виступали, разом з іншими силами, як опоненти розширення НАТО), а в першу чергу про широко поширеному в американському товаристві початку 1990-х років прагматичному настрої на мінімізацію військово-силового втручання за межами зони національних інтересів, на скорочення допомоги іноземним державам (перш за все Ізраїлю і проамериканським режимам на арабському світі), на зведення зовнішньої політики до реалізації чисто економічних інтересів. Саме цей настрій на зосередження національних ресурсів усередині країни відбився в ході президентських виборів 1992 р., коли підтриманий транснаціональною зовнішньополітичною елітою Дж.Буш спершу зазнав чутливих втрат в боротьбі з неоизоляционистами у власній партії, а потім і поступився президентством Білу Клінтону, що віддавав в своїй програмі пріоритет вирішенню внутрішніх економічних завдань перед міжнародною проблематикою. Подальший розвиток цих тенденцій, разом з прагненням значної частини конгресменів до скорочення зовнішньополітичних і оборонних витрат федерального бюджету, загрожував маргіналізацією значної частини зовнішньополітичної еліти США, етнічно, культурно і економічно зав'язаною на Європу, відмиранням ряду трансатлантичних інститутів, функціонально призначених для ведення "холодної війни". Бачивши, що адміністрація Клінтона вагається у виборі зовнішньополітичного курсу, прибічники збереження і зміцнення "трансатлантичної осі" вирішили щоб уникнути гіршого перейти в контрнаступ, спираючись на електоральну базу підтримки, обіцяну їм лідерами східноєвропейського етнічного лобі.