Держава, яка найкращим чином використовує переваги, пов’язані з розвитком домінуючої для даного періоду групи галузей, стає домінуючою
країною і головним експортером.
Цикли промислового розвитку і вибір галузевих пріоритетів починаються з кінця XVIII ст., коли розпочався нечуваний до цього розвиток текстильної промисловості на основі таких технічних новинок, як прядильна машина та ткацький станок.
Революція в галузях енергетики та транспорту пов'язувалась виключно з традиційними видами палива. В цей час винайшли паровий двигун, з'явилось залізничне сполучення. В першому циклі лідирувала Велика Британія, потім - Німеччина, США, Японія.
Виходячи з даних таблиці, слід визначити, що відбулося звужування періоду переходу від одної промислової хвилі до іншої. І ще одне, західні дослідники циклів промислової революції поставили знак питання (?) у визначенні країни-лідера нинішнього, п’ятого циклу. Але беручи до уваги реалії останніх років, слід визначити, що тепер формуються міждержавні угрупування, і лідерство, очевидно, перейде до якогось із союзів.
В північній півкулі Землі формується великий географічний пояс (США, Канада, Західна та Східна Європа, нові незалежні держави колишнього СССР та Японія). В цьому поясі закладаються основи майбутнього суспільства, відкритого для вільного обміну людьми, ідеями та товарами. Ця нова соціально-економічна система спирається на загальнолюдські цінності, на реальну цілісність світу і його регіонів, на об’єктивний характер дії економічних законів. Він має загальні орієнтири науково-технічного і духовного прогресу. В центрі цієї спільноти без сумніву буде Європа.
Безумовно, інтеграційні процеси в міжнародній економіці мають низку позитивних наслідків.
По-перше, є можливість вирішити проблеми торговельної політики. Інтеграційні об'єднання дають змогу створити більш стабільне і передбачуване середовище для взаємної торгівлі та взаємодії у рамках таких інституцій, як
Світова організація торгівлі.
По-друге, з'являються передумови використання переваг економіки масштабу. Це досягається завдяки розширенню ринку, зменшенню трансакційних витрат тощо.
По-третє, виникає обмін досвідом структурної перебудови економіки в трансформаційні періоди. Більш розвинені країни підключають своїх сусідів до здійснення глибоких економічних реформ.
По-четверте, стає можливою підтримка молодих галузей виробництва, оскільки інтеграційні об'єднання є водночас і широким регіональним ринком, на якому можуть знайти попит товари цих галузей.
Міжнародна економічна інтеграція суттєво відрізняється від звичайного економічного співробітництва країн тим, що на її основі:
формується міжнародний господарський комплекс з власною структурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються як усередині кожної країни, так і на між народному рівні;
зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;
основою інтеграційної діяльності є не лише зовнішньоторговельний обмін, а й взаємодія в галузі виробництва і науки на пільгових, порівняно з іншими країнами, умовах;
інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.
Основними передумовами міжнародної економічної інтеграції є такі:
соціально-економічна однорідність національних господарств, близькість рівнів їх економічного розвитку;
сучасна науково-технічна революція, яка спричинила якісні зміни в продуктивних силах;
спільність проблем соціально-економічного характеру, які стоять перед країнами, що інтегруються;
тривалий період взаємного економічного співробітництва групи країн;
географічна близькість країн, що інтегруються;
цілеспрямована політика держав, зацікавлених у розвитку інтеграційних процесів.
Процес інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для створення широкого економічного простору. Для цього країни укладають між собою інтеграційні угоди, сподіваючись при цьому на економічну вигоду. Іноді вони можуть переслідувати політичні та інші цілі.
Нині інтеграційні процеси носять переважно регіональних характер. Вони реалізуються через формування таких міжнародних регіональних інтеграційних угруповань як: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз.
Зона преференційної торгівлі є початковою стадією регіональної інтеграції, країни-учасниці якої скасовують між собою торговельні обмеження для певних видів товарів (часто її називають іще промисловою зоною вільної торгівлі, оскільки здебільшого йдеться про промислові товари). На цій стадії полегшуються умови для руху економічних ресурсів. Сьогодні на ній перебуває переважна більшість регіональних інтеграційних об'єднань світу.
Зона вільної торгівлі - основною її відмінністю є те, що кожна країна такого об'єднання продовжує проводити свою власну політику стосовно країн, що не є членами даного торговельного простору. А що стосується країн - учасниць такої інтеграції, то між ними не допускаються ніякі торговельні бар’єри. Найвідомішою зоною вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Вона була створена у 1960 р. на основі угоди семи західноєвропейських країн: Великої Британії, Австрії, Данії, Норвегії, Швеції, Швейцарії і Португалії. У зв’язку х більш високим рівнем інтеграції у Європейському Союзі сьогодні ЄАВТ втратила своє значення в цьому регіоні. Іншими відомими прикладами такої інтеграції, які нині успішно функціонують у світі, є Північно-Американські угода про вільну торгівлю (НАФТА), Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН).
Митний союз, як і попередня форма інтеграційного об'єднання, усуває бар’єри в торгівлі товарами серед країн - учасниць цього союзу. Але, крім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику стосовно тих країн, що не входять до митного союзу. Як правило, це проявляється при узгодженні мита, за допомогою якого імпорт країн, що не входять у митний союз, обкладається однаковим розміром мита на території країн митного союзу. Прикладами такої форми інтеграції можна назвати Європейське економічне співтовариство, яке пізніше переросло у Європейський Союз, та об'єднання країн Карибського басейну (CARICOM).
Спільний ринок не має торговельних бар’єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Така форма інтеграційного об'єднання передбачає на його території не лише вільний рух товарів і послуг, а й вільне переміщення капіталів, робочої сили і технологій. При такій формі інтеграції починається співробітництво країн-учасниць не лише безпосередньо у сфері виробництва, а й у правовій і податковій політиці та у сфері зайнятості. Прикладом успішного функціонування спільного ринку може бути Європейське економічне співтовариство (нині ЄС).
Економічний союз - це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає узгодження та гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політики країн-учасниць у економічній, соціально-культурній, військовій та екологічній сферах. Держави, що є членами економічного союзу, погоджують між собою грошово-кредитну, податкову політику та державні витрати. Крім того, учасники цієї інтеграції повинні використовувати на своїй території спільну валюту. Функціонування економічного союзу вимагає створення міжнаціональних керівних органів по управлінню такою формою інтеграційного об'єднання.
Сьогодні у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних угруповань. Найбільш розвиненим серед них є Європейський Союз (ЄС). До свого нинішнього рівня розвитку ЄС пройшов складний і тривалий період.
Свій початок західноєвропейська інтеграція бере з 1951 року, коли була підписана угода про утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) - зони преференційної торгівлі, до якої увійшли шість країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. У 1957 році вони підписали “римський договір" про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке хоча й було митним союзом, але мало також деякі риси спільного ринку. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981р. - Греція, а у 1986 р. - Португалія та Іспанія. На сесії ЄЕС у 1991 р. було підписано угоду між ЄЕС та Європейською асоціацією вільної торгівлі (заснована 1960 р. - нараховувала тоді сім країн) про створення Європейського економічного простору.
Згідно з Маастрихтським договором 1991 р. на базі ЄЕС було створено Європейський Союз, який набув чинності з 1 листопада 1993 р. Після приєднання у 1995 р. до ЄС ще чотирьох країн - Австрії, Норвегії, Швеції та Фінляндії кількість членів ЄС збільшилася до п’ятнадцяти. Упродовж усього часу свого існування ЄС виступає центром, що стимулює загальноєвропейський інтеграційний процес. З 1 травня 2004 р. ЄС поповнили ще 10 членів - Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр, Латвія, Литва і Естонія. Кандидатами на вступ до ЄС нині є Болгарія, Румунія, Сербія, Хорватія. Про своє бажання інтегруватися у ЄС заявили Україна і Туреччина. Але ці дві країни у найближчі 10 років можуть отримати лише статус асоційованих членів ЄС.
Отже, нині до складу ЄС входять 25 держав Західної, Північної та Центральної Європи. Загальна чисельність населення цього інтеграційного об'єднання перевищує 450 млн. На долю ЄС припадає більше 30% світового експорту, тоді як у США - 12, а у Японії - 9%.
Інтеграційні процеси у ЄС продовжують поглиблюватись. Завершено утворення єдиної валютної системи, що дало змогу 12 державам альянсу ввести в обіг з 1 січня 2002 р. на своїй території спільну валюту “євро", яка замінила національні валюти. Інші країни ЄС поки що продовжують використовувати в себе власну валюту - з різних причин. А саме - Велика Британія, Данія і Швеція на проведеному у себе референдумі з цього питання проголосували проти єдиної валюти, а 10 нових членів ЄС ще не готові на такий перехід через певні економічні причини: рівень інфляції та бюджетного дефіциту перевищує у них 2%, рівень безробіття складає у Польщі 19%, Словаччині - 16,6, Литві - 11,7, Латвії - 10,5%, тоді як до розширення ЄС у 2004 р. він дорівнював у середньому 8% серед п’ятнадцяти членів Співтовариства.