регистрация / вход

Міжнародне становище країн Азії та Африки в повоєнні роки

Японська аргесія китайського узбережжя та корейського півостріву. Азіатськи та африканські володіння Великобританії. Воєнні дії на Близькому Сході. Плани німецько-італійського командування по оволодінню Північною Африкою. Атомне бомбардування Японії.

Міжнародне становище країн Азії та Африки в повоєнні роки


План

1. Азія та Африка у планах агресора

2.Воєнні дії на Близькому Сході

З.Африка уроки Другої світової війни

4. Атомне бомбардування Японії

5.Наслідки війни

1. Азія та Африка у планах агресора

Після Першої світової війни багато країн Азії та Африки не мали своєї незалежності. Більшість їх була колоніями у провідних європейськихкраїн.

Наприкінці XIXст. у Китаї посилилася експансія американського, японського та німецького капіталів, країну було поділено на сфери впливу багатьох держав.

Китай був найбагатшою на сировинні ресурси країною Східної Азії, що тривожило сусідню Японію. Колишні володіння Німеччини Китаєм було передано Японії.

По відношенні до правління Чан Кай-ші японці проводили політику шантажу, тиску, щоб підкорити його до капітуляції.

До кінця 1931 р. японці зайняли більшу частину Манджурії. 1 березня 1932 р. була проголошена держава Маньчжоу-Го, яка оголосила про тісний військовий союз із Японією.

У 1933 р. японці продовжували свою агресію у Китаї. Упродовж січня було захоплено важливий гірський перевал Шаньхай-гуань, а в березні - частину провінції Жехе та внутрішню Монголію. 31 травня 1933 р. Гоміньдан підписав з Японією угоду про створення демілітаризованої зони у провінції Хебей. Японія отримала низку привілеїв у Північному Китаї.

На початку 1938 р. японці розпочали блокаду китайського узбережжя. Японські кораблі захопили найбільш промислово розвинені приморські райони, гирла головних рік та найважливіші шляхи. Вітчутним ударом для Китайського уряду була втрата соляних озер у Шаньсі.

Через відсутність на японських островах природніх ресурсів Токіо активно освоював корейський півострів. Японський уряд стимулював переселення до Кореї японських колоністів. Колоністи отримували конфісковані в корейців кращі землі півострова, пільги.

Корейцям насильницькими методами нав’язували японську мову та культуру.

Найбільшою колонією між країнами Азії була Індія. Протягом міжвоєнного періоду британцям вдалося втримати панування над Індією, але Лондону довелося піти на значні поступки.

У 1935 р. англійський уряд затвердив акт про управління Індією, який у народі отримав назву „рабської конституції „. За задумом укладачів „ нова конституція „ покликана була зміцнити союз англійських колоністів з індійською аристократією у боротьбі проти національно-визвольного руху народів Індії. На початку 1918 р. англійці розпочали окупацію всієї території Ірану

У серпні 1918 р. у Тегерані було створено англо-фінське управління на чолі з Восуг-Ед-Доуле, яке відмовилося прийняти першого радянського дипломатичного представника, який прибув до Ірану.

Без відома міджеліса Восуг-Ед-Доуле підписав 9 квітня 1919 р. англо-іранський договір, який віддавав під контроль англійських радників іранські фінанси та інші області суспільно-економічного життя Ірану. Англійці негайно приступили до його виконання. Була підписана англо-іранська митна конвенція, яка встановлювала низькі тарифи для англійських товарів і високі - для товарів Радянського Союзу.

Англія все більше розширювала зону окупації у Турції. Греція, якій спонукала Англія, 15 травня 1919 р. висадила війська в Ізмирі, сподіваючись захопити Західну Анатолію. Франція значно розширила окупаційні території на Південному Сході Турції.

У Африці на час закінчення Другої Світової війни лише дві країни- Ліберія та Ефіопія- були незалежними державами. Решта Африканського континенту перебувала в колоніальній залежності від Великобританії, Франції, Бельгії, Іспанії, Італії.

Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Вона застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління.

Фрацузькі колоніальні володіння були порівняно бідними на природні ресурси. Французи застосовували у своїх колоніях систему прямого правління, безпосередньо втручаючись в місцеві справи.

Економічні проблеми спонукали Б. Муссоліні до колоніальних завоювань в Африці. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Ефіопії - єдиної на континенті незалежної держави.

2 жовтня 1935р. Б. Муссоліні розпочав війну проти Ефіопії. Ефіопія капітулювала.

2. Воєнні дії на Близькому Сході

Введення на початку 1919 р. до Туреччини та у протоки Босфор і Дардонелли британських військ, грецька окупація Ізміра спричинили наростання націоналістичних настроїв серед турок.

Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кешаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на турецькій території висадилися грецькі та італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці - Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту.

Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайжану, ліквідували їхню державну незалежність. Наступного року кеаломійські війська завдали поразки грецькій армії та відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалено, а багато греків-християн, що мешкали в ньому , були вирізані. У результаті з підписанням Лозанського договору війна припинилася ; міжнародним співтовариством було визнано незалежність Туреччини.

Туреччина чітко не визначилась в орієнтації між ворогуючими сторонами майбутнього світового конфлікту. Туреччина залишалася осторонь подій світової війни. Після перелому уході бойових дій Другої світової війни Туреччина вирішила укласти союз із країнами антигітлерівської коаліції. Однак турецьке керівництво ухилялося від безпосередньої участі у війні, обмежившись розривом дипломатичних стосунків із Німеччиною. Туреччина оголосила війну Німеччині та Японії лише 23 лютого 1945 р.

Історія Палестини була досить драматичною. Вона заселялася переважно арабами. Палестина потрапила під владу Османської імперії.

У 1915 р. правитель Мекки Хусейн Ібн Алі домовився з Британією про підтримку нею повстання проти Туреччини. Британський верховний комісар в Єгипті запевнив арабів, що таку підтримку Англія їм надасть.

Арабське повстання розпочалося у червні 1916 р. Лінія арабо-турецького фронту протяглася від Дамаска до Медини. Повстанці відволікли турецькі сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії та Палестини. Із захопленням ними 1918 р. Дамаска, турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край.

Піcля оголошення 28 лютого 1919 р. еміром Амонули-Ханом незалежності Афганістану, Лондон почав стягувати до афгано-індійського кордону значні військові сили, якізагалом склали 340 тис. Солдатів та офіцерів. Шукаючи союзників у антибританській боротьбі Аманула- хан вислав дипломатичну місію до Москви. 27 березня 1919 р. більшовики де-факто визнали незалежність Афганістану й послали Амулі-хану вантаж зі зброєю. Натомість афганці перестали підтримувати Бухару, яка зазнала радянської агресії.

Бої на афгано-індійському кордоні почалися 3 травня 1919 р. у районі Хайберської ущелини. Афганська армія налічувала від 40 до 60 тис. Бійців.

На першому етапі війни перевага була на боці численніших британців. Ситуація почала змінюватися після того, як 26 травня, очолені афганським міністром оборони Мохаммедом Надір-ханом, підрозділи перейшли у контратаку й прорвалися на індійську територію. Афганці взяли в облогу м. Тхал, а у Візірістані почалося мусульманське повстання на їх підтримку . Угоду про припинення війни було підписано 3 червня 1919 р.

З.Африка у роки Другої світової війни

Італія напала на Ефіопію. Африка напружено слідкувала за цією боротьбою. У Ефіопії вбачали перш за все єдину на всьому континенті країну, яка встояла перед колонізаторами, символ того, що африканці можуть існувати без іноземної опіки.

У Південно-Африканському союзі, Єгипті та ряді інших країн з'явилося багато добровольців, які прагнули змагатися на стороні Ефіопії.

На південь від Сахари бойові дії в другій світовій війні відбувалися тільки на території Ефіопії, Італії, Сомалі та Ерітрії.

У 1941 р. англійські війська зайняли території цих країн.

В інших країнах Тропічної та Південної Африки бойових дій не велося. Проте африканці змагалися у Північній Африці.

Домігшись успіхів у Північній Африці 1941 р., німецько-італійське командування прагнуло здійснити свої стратегічні плани: розгромити британські війська, увійти до Єгипту, захопити Александрію, Каїр та Суецький канал і таким чином оволодіти всією Північною Африкою.

Німецько-італійськими військами у Північній Африці командував генерал-фельдмаршал Е. Роммель. У червні 1942 р. німецько-італійське командування здійснило наступальну операцію під кодовим найменуванням „Тезей„ метою якої було оволодіння Тобруком і вихід на єгипетський кордон. Після кровопролитних боїв 19 червня 1942 р. Тобрук було взято в облогу, і вже наступного дня німецькі танкові частини за підтримки авіації розпочали його штурм. 21 червня гарнізон капітулював, до полону потрапило 33 тис. Англійських солдатів та офіцерів.

Англійці закріпилися на заздалегіть підготовлених оборонних рубежах біля Ель-Аламейна. Роммель готувався до проведення операції „ Аїда „. Під серпень британські війська посилилися. В їхньому розпорядженні вже було 935 танків, в тому числі 200 одиниць типу „ Грант „що називалися„ останньою єгипетською надією „.

Хоча армія і зазнала поразки у Північній Африці, їй вдалося знекровити противника й затримати його просування. Англо-американське керівництво дістало змогу зміцнити позицію в цьому регіоні, накопичити сили і підготуватися до рішучого наступу восени 1942 р. У жовтні-листопад і англійці здобули перемогу під Ель-Аламейном, англо-американські війська, висадившись в Алжирі й Марокко, розпочали наступ на Туніс, що став початком вигнання німецько-італійських військ з півночі Африканського континенту.

В 1944 р. у Бразавілі зібрались представникивсіх африканських володінь Франції. На цій конференції було обіцяно, що після війни в колоніях будуть створені представницькі органи і проведена загальна демократизація. Але правління Франції не спішило цього виконувати.

Політика метрополій по відношенні до участі африканців у війні була двосторонньою. Вони хотіли використати людські ресурси Африки як можна повніше, але страх допустити африканців до сучасних видів зброї послаблював ефективність їх участі у війні.

У широких колах населення із закінченням війни пов"язувалинадії на пом"ягшення колоніальних режимів та покращення життя.

Економічні та політичні зрушення, які відбулися в африканських країнах у ході Другої світової війни, призвели до загострення суперечностей між народами Африки та колонізаторами і створення передумов антиколоніальної боротьби у післявоєнні роки.

4. Атомне бомбардування Японії

У жовтні 1941 р. прем’єр-міністром Японії став генерал Хідекі Тодзіо. Було остаточно визначено плани військових завоювань. США та Англія погрожували Японії припинити з нею торгівлю, намагаючись за допомогою тиску і дипломатичних переговорів змусити її відмовитися від своїх планів. З метою виграти час і підготувати напад на американські військово-морські бази, кабінет Тодзіо направив у США спеціальну комісію для переговорів про врегулювання спірних питань японо-американських відносин. В Токіо 5 листопада було прийнято рішення про початок війни.

7 грудня 1941 р. з японських авіаносців злетіли літаки і разом з підводними човнами здійснили несподіваний напад на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах. 8 грудня США оголосили війну Японії.

Майже водночас з нападом на Перл-Харбор японські війська завдали сильного удару по англійській далекосхідній ескадрі в районі Сінгапура, потопили кілька англійських військових кораблів.

Успіхи японців були вражаючими. Британці та американці зазнавали поразки за поразкою.

Початок перелому в ході кампанії на Тихому океані стали морські битви 4-8 травня 1942 р. У серпні 1942 р. на фронтах встановилося затишшя.

У липні 1943 р. затишшя на тихоокеанському театрі бойових дій закінчилося. США розгорнули масове виробництво військової техніки.

Спорудивши на Маріанських островах військово-повітряні бази, США розпочали регулярні авіанальоти на японські острови.

Незважаючи на регулярні бомбардування японських територій з авіабаз опір імператорської армії не зменшувався. Командування американського ВПС прийняло рішення вдатися до бомбардування цивільного японського населення. 9 березня 1945 р. 333 важкі бомбардувальники здійснили наліт на Токіо. Результати були жахливими.

Навесні 1945 р. серед японських лідерів ще жевріла надія на укладання почесного миру із США за посередництвом СРСР. Однак 5 квітня 1945 р. Москва розірвала угоду про ненапад з Японією. Останній етап війни розпочався після того, як 8 серпня 1945 р. війну Японії оголосив СРСР. 10 серпня війну Японії оголосила Монголія.

Сильного психологічного удару японському керівництву завдало застосування американцями принципово нового виду зброї. 6 і 9 серпня 1945 р. американська авіація скинула на японські міста Хіросіму та Нагасакі дві атомні бомби. У Хіросімі з 306 тис. Понад 90 тис. Загинуло одразу, аще десятки тисяч померли пізніше від опіків та радіоактивного опромінення. Втрати серед мешканців

Нагасакі були меншими, завдяки горбистому рел"єфу місцевості, який частково погасив вибухову хвилю й врятував багатьох людей від теплового випромінювання. У обох містах понад 400 тис. японців стало жертвами променевої хвороби. У багатьох сім"ях ще протягом десятків років по війні народжувалися діти-каліки.

Японія вже не мала сил зупинити радянський наступ. Зважаючи на безнадійну ситуацію, 14 серпня 1945 р. Японія оголосила про капітуляцію.

5. Наслідки війни

СРСР беручи участь у війні з Японією, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході. Активне політичне і військово-технічне втручання СРСР у громадянську війну в Китаї (1945-1949 ) призвело до того, що китайські комуністи здобули перемогу над Гоміньданом. З 1945 р. радянські війська перебували у Північній Кореї, де сприяли зміцненню влади Кім Ір Сена - лідера корейських комуністів.

Характерною ознакою другої половини XXст. cтав крах колоніалізму. У роки Другої світової війни та в повоєнний час загострилася криза колоніальної системи та посилився національно-визвольний рух. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити: послаблення у роки війни Великої Британії, Франції, Нідерландів, Бельгії; нищівну поразку Японії.

Процес деколонізації можна умовно розділити на три етапи. Перший (1945-сер. 50-х), коли незалежність дістали найбільші країни Азії - Індія, Індонезія, Бірма; японські війська були виведені з Кореї, Китаю. Франція прагнула силою утримати свої позиції у колоніях.

Другий етап (сер.50-х -сер.бО-х) став періодом визволення значної частини Африканського континенту.

Третій етап (1975-1990 рр.) практично завершив крах колоніалізму.

Розпад колоніальної системи розпочався ще під час війни. 1943 р. суверенними державами стали Сирія і Ліван, однак тільки 1946 р. їхню територію залишили англійські та французькі війська.

Після розгрому японців у Південно-Східній Азії активізувався визвольний рух у регіоні. 17 серпня 1945 р. незалежність здобула Індонезія, однак Голландія ввела війська у країну для поновлення своїх позицій. Тільки 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії.

1946 р. США надали незалежність Філіппінам, а 4 січня 1948 р. на території колишньої Бірми було проголошено нову державу ~ Республіку Бірманський Союз.

До кінця 60-х рр. Британська, Французька, Бельгійська та Іспанська колоніальні імперії припинили своє існування.

Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення та зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, розвитку освіти і культури.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Південна Корея, Марокко, Туніс ) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв’язків із західними країнами.

Ряд країн Азії та Африки, зазнаючи тиску збоку СРСР, що прагнув збільшити свій геополітичний вплив, обрали так званий шлях „соціалістичної орієнтації”. Серед них - Алжир, Сирія, Ефіопія. Для цієї групи характерна наявність держсектора, централізоване регулювання економіки.

Для посилення своїх позицій на світовому ринку країни Азії та Африки об'єднуються у великі міжнародні економічні організації, які захищають їхні спільні інтереси.

Література

1. Васильєв Л.С. История Востока. В 2-томах. -М., 1998.

2. Козицький А. Новітня історії країн Азії та Африки (1918-1998). Львів., 2000.

3. Новейшая история арабских стран Азии (1917 - 1985 ) - М., 1987.

4. Новейшая история арабских стран Африки ( 1917 - 1987 ) - М., 1987.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий