міжнародний фінансово-інвестиційний менеджмент (стр. 2 из 7)

Існує два методи дисконтування: за допомогою простих та складних процентів.

Рис. 5. Прості проценти

FV = PV (1 + nR) (9) [7],

де

FV – сума, накопичена до кінця n-го періоду,

PV – початкова сума позики,

R – процентна ставка,

n – кількість періодів часу.

Рис. 6. Складні проценти.Графічний вигляд

У довгострокових фінансово-кредитних операціях, якщо відсотки не виплачуються відразу після їхнього нарахування, а додаються до суми боргу для нарощування суми вкладу, застосовують складні проценти.

FV = PV (1+R)ⁿ(10) [8],

де

FV – сума, накопичена до кінця n-го періоду;

PV – сума позики;

R – річна процентна ставка;

n – кількість періодів.

Чому фінансовим менеджерам так важливо знати нинішню вартість грошей? Справа в тому, що ця вартість служить для порівняння прибутковості різних проектів і інвестицій за певний період. Таким чином, нинішня вартість – це грошова вартість майбутніх надходжень чи доходів із поправкою на ставку дисконту (капіталізації). Існує просте правило: високий ризик означає високу дисконтну ставку, маленький ризик – низьку. У цілому для оцінки дисконтних ставок застосовують такі принципи:

· із двох майбутніх надходжень більш високу ставку буде мати те, що надійшло пізніше.

· чим нижче ступінь ризику, тим нижче дисконтна ставка.

· якщо процентні ставки на фінансовому ринку ростуть, то ростуть і дисконтні ставки.

2.Міжнародний рух капіталу: сутність, чинники, цілі, форми

Сутність і форми міжнародного руху капіталу [9]

Капітал (за «Економікс» Макконнелла і Брю) – це:

– створені ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг;

– товари, які безпосередньо не споживаються людьми;

– інвестиційні товари, засоби виробництва.

У закритій економічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. За умови підключення національної економіки до системи світогосподарських зв’язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимною складовою національного інвестиційного середовища. Специфіка міжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності на інвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентами різних країн.

Міжнародний рух капіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб’єкти світового господарства сьогодні тісно пов’язані між собою не тільки опосередковано – через обмін товарами, але й прямо – через капітал.

Темпи зростання експорту капіталу випереджають темпи зростання ВВП та товарного експорту. За чверть століття (з середини 60-х років) закордонні капіталовкладення зросли в 4 рази, на початку 80-х років їх сума оцінювалась на рівні 450 млрд. дол. США. А на сьогоднішній день – близько 3 трлн. дол. США.

Міжнародний рух капіталу означає переміщення його за кордон з метою одержання

підприємницького прибутку чи відсотків на капітал.

На відміну від міжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, що вже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означає переміщення за кордон процесу створення прибутку.

Міжнародний рух капіталів як з принципово-структурної, так і з функціонально-економічної точки зору є складною системою зв’язків.

Залежно від об’єктів здійснення іноземні капітали структуруються на:

– державні;

– приватні;

– мішані;

– кошти міжнародних організацій.

Державне капіталовкладення (його ще називають офіційне) об’єднує угоди щодо виконання певного проекту на державному рівні, офіційну допомогу у розвитку, а також гарантовані експортні кредити.

Серед міжнародних організацій, які займаються питаннями співробітництва у валютно-фінансовій галузі, найбільш авторитетними є:

– Міжнародний валютний фонд (МВФ);

– Світовий банк;

– Міжнародна фінансова корпорація (МФК);

– Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

За мотивами та завданнями зарубіжні капітали поділяються на:

– позичкові;

– підприємницькі.

Позики в грошовій та товарній формі надаються кредиторами однієї країни позичальнику з іншої на умовах обумовленості терміну повернення ресурсів, а також сплати процентів.

Іноземні позики класифікуються наступним чином:

1) за призначенням:

– комерційні – пов’язані із зовнішньою торгівлею товарами та послугами;

– фінансові – призначені для закупівлі цінних паперів;

– проміжні – надані для обслуговування мішаних форм;

2) за видами:

– товарні – надані експортерами покупцям:

– валютні – кредити, які видаються банками в грошовій формі;

3) за валютою позики:

– у валюті позичальника;

– у валюті кредитора;

– у валюті третьої країни;

– у міжнародних розрахункових валютних одиницях;

4) за терміном надання:

– надкороткострокові (до 3-ох місяців);

– короткострокові (до 1 року);

– середньострокові (до 5 років);

– довгострокові (більше 5 років);

5) за забезпеченістю:

а) забезпечені – кредити під наявні товарно-супроводжувальні документи, нерухомість:

– тверда застава – товарна маса заставляється на користь банку;

– під заставу товару в обігу;

– під заставу товару в переробці.

б) бланкові – кредити, які видаються під зобов’язання боржника з умовою повернути у встановлений термін.

Міжнародні відносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельну сферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.

Підприємницькі капітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об’єкту господарювання, а також спільних підприємств(СП). У свою чергу підприємницькі капітали поділяються на:

– прямі;

– портфельні.

Відмінність між ними полягає у праві на володіння контрольним пакетом акцій. Прямим капіталовкладенням вважається будь-яке надання кредиту чи придбання власності в закордоннному підприємстві, яке значною мірою перебуває у власності резидентів країни-інвестора чи під їх контролем.

Конкретна цифра частки закордонного інвестора у володінні підприємством, яка дозволяє класифікувати капіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країною самостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10% участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії – не менше 20%, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії – не менше 25%. Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням кожен внесок, якщо інвестор має або отримує 10% і більше власності фірми. В Україні – 10%.

Залежно від призначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру:

а) спрямовані на створення нового підприємства;

б) на розширення діючих;

в) для придбання раніше створеної та діючої фірми.

Характер участі іноземних партнерів в інвестиційному проекті ³, відповідно, організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником про співробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активні форми партнерства, а саме:

– самостійні;

– акціонерні.

Поняття «самостійні» об’єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повним володінням іноземного власника.

Акціонерні форми характеризуються змішаним володінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, але і національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватні підприємства, так і держава. Компанії змішаного володіння мають п’ять характерних ознак:

1) існування угоди про довгострокові завдання співробітництва;

2) об’єднання сторонами активів (грошових та матеріальних ресурсів, досвіду управління);

3) оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень сторін;

4) здійснення узгоджених завдань за допомогою спільних органів управління;

5) участь сторін в прибутках та збитках залежно від вкладеного капіталу.

До другої групи угод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні форми співпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні або контрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створенням юридичної особи.

Сфера застосування контрактної форми співробітництва з іноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну, збутову. До неї належать:

■ будівельні роботи за підрядними угодами;

■ добування сировини за підрядними угодами;

■ субконтракти;

■ інжиніринг;

■ ліцензійні угоди;

■ контракти про управлінську допомогу та експорт гудвіла;

■ лізинг;

■ франчайзинг;

■ факторинг.

Сутність ліцензійних угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягом певного терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третім суб’єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлює подальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правових засад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії, що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих, напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.

Інжинірингові контракти, як правило, передбачають надання послуг двох видів: