Смекни!
smekni.com

Становлення європейської інтеграційної політики Великої Британії (1946 р. – до кін.1980-х років) (стр. 2 из 4)

Питання про розширення знову вийшло на перший план на Гаазькому саміті лідерів ЄЕС у грудні 1969 року. Помпіду враховуючи настрої партнерів по ЄЕС, виступив з «програмою з трьох пунктів»: завершення інтеграції, поглиблення її і розширення її географічних меж. Останнє означало згоду на прийом до ЄЕС країн-претендентів - Великобританії, Данії, Ірландії та Норвегії. Переговори про вступ, що розпочалися у червні 1970 року в Люксембурзі вів новий прем'єр-міністр Едвард Хіт. Обговорення мало не такий гострий характер, як на початку 1960-х з кількох причин: по-перше, Хіт дотримувався, здається, такої позиції: головне вступити до ЄЕС, а вже після вступу висувати свої вимоги; по-друге, протягом останнього десятиліття ослабла стурбованість стосовно британського членства з боку країн Співдружності та ЄАВТ. Все ж, час від часу, переговори гальмувались, зокрема, на таких суперечливих питаннях, як британський внесок у бюджет протягом перехідного періоду та споріднене питання про сумнівний прибуток Британії від ССП.

Врешті, 22 січня 1972р. в Брюсселі міністри закордонних справ країн-кандидатів підписали договори про вступ [20, C.214]. Перед ратифікацією договору кожна вступаюча країна провела у себе референдум з приводу цього вступу. В березні 1972 року у Франції також відбувся референдум про розширення. Лише 60% французьких виборців прийшли до урн і 32% з них проголосували проти. Із 1 січня 1973р. Великобританія, Данія та Ірландія увійшли до складу Європейського економічного співтовариства [20, C.215].

В самій Великій Британії щодо вступу тривали суперечки: якщо більшість консерваторів вважала, що країна не має іншого вибору крім членства в ЄЕС, то в Лейбористській партії, щодо цього питання тривав розкол. Ратифікаційна драма тривала в Британії майже до останньої хвилини. Відповіддю на критику в Британії щодо зависокої ціни членства мала стати обіцянка фінансової допомоги для відсталих промислових і сільськогосподарських регіонів.

Але після вступу внутрішньополітична ситуація в країні лише загострилася. Якщо великий бізнес отримав можливість вкладати кошти в галузі європейської індустрії, де британці могли отримати значно більші прибутки при менших витратах на робочу силу, то широкими колами почали відчуватися негативні наслідки вступу. Розподіл між прихильниками та противниками перебування в ЄЕС не проходив чітко за партійним принципом, але опозиційна Лейбористська партія в більшій мірі була змушена враховувати настрої населення. Варто зазначити, що суть протиріч зводилась не до того чи бути Великій Британії в «Спільному ринку», а до питання умов перебування. Таким чином, ставала очевидною необхідність їх перегляду [17, С.64]

Отже, можна зробити висновок, що період кінця 60-х – початку 70-х років характеризувався загостренням боротьби на британському та європейському рівнях за вступ країни до ЄЕС на умовах, вироблених його членами, що змусило Велику Британію відмовитися від преференційної системи в межах Співдружності, погодитися на високі внески до спільного бюджету, прийняти умови спільної аграрної політики. Спроба вирішення консервативним урядом Е. Хіта через об’єднану Європу нагальних британських проблем ─ структурного реформування економіки, розширення ринку збуту товарів ─ збіглася з початком світової економічної кризи.

РОЗДІЛ 2. Європейський вектор зовнішньої політики кабінетів Г. Вільсона і Д. Каллагена

1 квітня 1974 р. лейбористи на чолі з Г. Вільсоном здобули перемогу на парламентських виборах. Вступ до «Спільного ринку» в 1973 році не став приводом для святкувань, бо в країні назрівали серйозні економічні проблеми: стрибок інфляції, зростання безробіття, коливання обмінних курсів та розбіжності у монетарних й економічних політиках держав-членів [10, С.84].

Для країн, що вступили був введений чотирьохлітній перехідний період до загального митного тарифу в ЄЕС в торгівлі з третіми країнами і повної відміни мит в торгівлі промисловими товарами з партнерами по Співтовариству (Додаток А). Процес пройшов без ускладнень, але врешті привів до збільшення торговельного дефіциту: перехід до вільного руху товарів в межах митного союзу «дев’ятки» призвів в 70-і роки до подвоєння питомої ваги «шістки» в експорті країн, що вступили, тоді як їх частка в експорті «шістки» не змінилась [2, C.17]. Хоч Велика Британія знаходилась приблизно на тому ж рівні розвитку, що й країни ЄЕС (Додаток Б), в країні вже давно назрівали економічні проблеми, які ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію у Великій Британії.

В лютому 1974року консерватори зазнали поразки на парламентських виборах, і до влади знову прийшли лейбористи. В першій своїй заяві вони оголосили про намір добиватися перегляду умов перебування в «Спільному ринку», а 1 квітня на засіданні Ради міністрів Співтовариства британський міністр закордонних справ Каллаген в досить жорсткій формі підтвердив цю позицію. Заяви кабінету Г. Вілсона викликали хвилювання в столицях країн ЄС. Очевидно лейбористський уряд таким чином розраховував вирішити дві проблеми: заспокоїти англійську громадську думку і сильне «антиєвропейське » крило партії продемонструвавши свою «тверду» позицію щодо перегляду умов; примусити партнерів по ЄЕС зробити низку важливих для британської економіки поступок.

Вимоги Лондона головним чином зводилися до того, щоб добитися:

зменшення внеску Великої Британії до бюджету Співтовариства, привівши його в більшу відповідність з часткою національного продукту в сукупному національному продукті країн-членів ЄЕС;

доступ на англійський ринок продовольчих товарів з країн, що не є членами ЄЕС (практично – перегляд сільськогосподарської політики ЄЕС);

прийняття програми торгівельно-економічних зв’язків Співтовариства з Співдружністю;

внесення при необхідності змін до регіональної та фінансової політики Співтовариства.

Переговори тривали більше року. Самі вимоги іншими членами, особливо Францією, були зустрінуті з протестом. Але партнери по «Спільному ринку» усвідомлювали необхідність компромісу, зважаючи на майбутній референдум щодо членства у Великій Британії.11 березня 1975р. в Дубліні на засіданні Ради ЄЕС було вироблено кінцеву угоду. Аналізуючи наслідки переговорів Вілсон заявив, що вдалося добитися майже всіх основних вимог, зокрема зменшення внеску до бюджету та збереження доступу на внутрішній ринок деяких продовольчих товарів з країн Співдружності [17, C.67].

Проте внутрішньополітична боротьба у Великій Британії загострювалась із наближенням дати референдуму – 5 червня 1975р. Неоднозначні думки лунали як в самому уряді, так і від журналістів. Журнал «Економіст» говорячи про переваги, зазначав, британські банки фінансуючи англійські проекти на континенті, мобілізують засоби там же, і одночасно на вигідних умовах позичають кошти в Європі для використання, а «Тріб’юн» зазначав, що після вступу дефіцит Англії в торгівлі з членами «Спільного ринку» значно зріс. Але референдум мав позитивні результати, на що вплинуло кілька факторів:

загрозливі прогнози уряду щодо нестабільності в Європі, ізоляції, втрати позицій Великою Британією як наслідків виходу з ЄЕС;

зусилля міжпартійного руху «Англія в Європі», що володіло міліонними фінансовими ресурсами;

виступи та публікації німецьких політичних діячів у Великій Британії, зокрема, Г. Шмідта, В. Брандта;

зупинка американських інвестицій в англійську економіку через нестабільну політичну ситуацію.

Але в листопаді-грудні 1975р. відносини Британії з партнерами знову загострилися у зв’язку з міжнародною економічною конференцією «Північ-Південь»: Велика Британія вимагала якщо не автономного представництва, то принаймні права самостійно робити заяви; а також через низку рішень уряду щодо обмеження імпорту [17, C.70].

Найбільш принципові протиріччя між Великою Британією та іншими членами ЄЕС полягали в невизнанні Великою Британією створення «наднаціональних» інститутів, прагнення розвивати взаємодію перш за все в зовнішньополітичній сфері. Щодо останнього, зокрема Лондон намагався скоординувати позиції «дев’ятки» в процесі підготовки Наради по безпеці й співробітництву в Європі, енергійно намагався використати тенденцію до узгодження членами ЄЕС своїх дипломатичних кроків для реалізації власних зовнішньополітичних цілей.

В лютому 1975 року в м. Ломі Лондон підписав конвенцію про економічні і торгівельні відносини між ЄЕС і 46 країнами, що розвиваються. Таким чином, привілеї Співтовариства було поширено на 20 країн – колишніх володінь британської корони.

Лейбористи досить скептично ставилися до можливості створення «Європейського союзу» [17, C.72]. Викликала внутрішньополітичні суперечки й потреба делегувати до Європейського парламенту своїх представників. Врешті це було здійснено, але британцям вдалося відтермінувати проведення прямих виборів до 1980р. До того ж Весмінстером так не було визначено, яку частину своєї компетенції він міг би передати майбутній західноєвропейській асамблеї. Політичні розбіжності у самій Великій Британії та між нею та іншими членами ЄЕС доповнювалися економічними негараздами, зокрема в кінці 70-х років інфляція досягала 18%.

Отже, період 1 квітня 1974 р. ─ 3 травня 1979 р. характеризується наростанням внутрішньоекономічних проблем і невдоволенням громадськості наслідками вступу країни до ЄЕС. Ці обставини змусили Г. Вільсона висунути вимоги про перегляд Договору 22 січня 1972 р. Результати референдуму 5 червня 1975 р. пітвердили доцільність членства Британії в ЄЕС. Лейбористські уряди Г. Вільсона (1974-1976) та Д. Каллагена (1976-1979) здійснили перші спроби вплинути на реформування спільного бюджету та аграрної політики ЄЕС. Велика Британія намагається робити акцент не на політичному та економічному, а на зовнішньополітичному та військовому співробітництві.