Теоретичні основи геополітичних досліджень
Поява на політичній карті Європи суверенної України – політична подія в розвитку сучасної міжнародної системи. Йдеться про державу,яка за розмірами своєї території, кількістю населення, економічними можливостями, інтелектуальним та науково-технічним потенціалом належить до розвинутих, найбільших європейських країн, що робить нашу державу відчутним фактором міжнародного життя. Сьогодні Україна шукає своє місце в багаторівневій ієрархічній будові міжнародної системи. Позиція України є вирішальною для формування архітектури цієї системи не тільки на регіональному, а й на глобальному рівнях.
Слід зазначити, що активні геополітичні дослідження є дуже важливими, так як ігнорування ними призводить до того,що при досить сильному потенціалі, держава перетворюється в об’єкт маніпуляції сильнішими державами,тобто, втрачає суверенітет. Закон геополітики застосовується до всіх держав без виключення, незалежно від їх статусу і місця в міжнародній системі. В сучасних умовах значно збільшилась широта вибору зовнішньополітичних рішень, але незбагненно збільшилась і відповідальність за правильність вибору, який би відповідав стратегічним національним інтересам. Виробити правильний зовнішньополітичний курс неможливо без широкого геополітичного аналізу і врахування особливостей геополітичного положення(ГПП),так як в процесі його формулюються загальні закони функціонування та визначаються особливості міжнародної системи.
В основу свого дослідження я поклала класичну працю Хелфорда Джорджа Маккіндера «Географічна вісь історії»(1904р.), в якій він поділив всю земну кулю на кілька зон.
Перша - Heartland - “Серце світу» - це серцевина євразійського континенту,яка географічно майже точно співпадає з територією колишньої Російської імперії. Далі йде Rimland, або внутрішній півмісяць. Це – Західна Європа(ключову позицію в якій займає Німеччина), Середземномор’я, Близький Схід, Індія,Китай та Корея- зона найбільш інтенсивного розвитку людської цивілізації, зона, де стикаються стихії Суші й Моря. Географічно - це узбережжя Євразії. І ,на кінець, World Island- Світовий Острів, або Зовнішній півмісяць-який охоплює Британію, Америку, Африку, Австралію та Японію.
А геополітичний закон, який сформулював Маккіндер в роботі «Демократичні ідеали та реальність», надрукованої у 1919р., коли ще не було ані НАТО, ані Варшавського блоку,говорить,що: «Той,хто контролює Східну Європу - домінує над Heartland’oм, той, хто домінує над Heartlfnd’ом, домінує над Світовим Островом, той,хто домінує над світовим Островом- домінує над світом». У 1942 році американець Ніколас Спікмен уточнив цей закон,зробивши головний акцент на Rimland, береговій зоні Євразії: «Той,хто домінує над Rimland’ом- домінує над Євразією; той,хто домінує над Євразією - той тримає долю світу у власних руках». Але й тут важлива роль відводиться Східній Європі, яка виступила, як своєрідна «передова лінія», територія,де стикаються Rimland та Hertland, і контроль над якою мав вирішальне значення для контролю над самим Rimland’ом.
Отже, пам’ятаючи про геополітичні відкриття Маккіндера та Спікмена,які вважали, що контроль над Східною Європою - це шлях до домінування у світі, поглянемо на ситуацію у цьому регіоні. У східній Європі можна виділити три ключові точки. Перша - це країни Вишеградської групи - Польща,Угорщина, Чехія. З ними,на думку багатьох дослідників, все ясно - вони будуть прийняті в НАТО, а потім - в ЄС, отже, поповнять ряди атлантичної цивілізації. Друга ключова точка у Східній Європі - це Прибалтійські держави - Литва, Латвія та Естонія. Вектор їхнього руху теж не викликає ні у кого жодних сумнівів. І протидія Росії лише розпалює бажання цих країн інтегруватися до західних структур. І це лише справа часу. Залишається третя ключова точка - це Україна. Перехід України до лав сил Моря мав би і справді епохальне значення. Це була б остаточна перемога над Росією(Сушею), після якої навряд коли втіляться в життя плани не лише відродження СРСР чи Російської Імперії. Всі євразійські проекти втрачають після цього будь який сенс. Це чудово розуміє і російська, і західна політична еліта. Виникає у зв’язку з цим лише одне запитання - чи розуміє це українське керівництво?
На сьогодні позитивним є те, що євроінтеграційна стратегія нашої держави є визначена. Зараз перед Україною стоїть завдання накреслити тактику подальших дій, яка має врахувати складний комплекс геополітичних інтересів, посилення міжнародних суперництв за сфери впливу на нашу країну. Йдеться про трикутник інтересів : Росія – ЄС – США і місце у цьому трикутнику України. Взагалі, напрям майбутнього цивілізаційного руху можна визначити як взаємодію трьох векторів - політичного, економічного та культурного. Найбільш гнучким є політичний вектор. В принципі, ніщо, крім власного бажання, не заважає Україні увійти до політичних структур атлантичної цивілізації. Хоча вступ до ЄС та НАТО не є справою майбутнього, проте чітке визначення напряму майбутнього руху потрібне вже сьогодні. Пріоритетним тут є перехід від Heartland до Rimland.
Більш консервативним є економічний вектор. Тут ми маємо справу з економічними реаліями, які змінюються набагато повільніше.
І, нарешті, найбільш консервативним є культурний вектор. Адже культурні та релігійні стереотипи найбільш довгоживучі, вони взагалі визначають самоідентифікацію нації. У нашого парламенту та уряду є достатні важелі впливу на формування культурно-мовного середовища в державі, проте вже більше 10 років блокується прийняття законів про захист української книжки, пісні, українського кіно.
Проведений короткий аналіз свідчить про те, що Україна, так як і всі держави світу, вступила в епоху глобалізації. А збереження її політичної, економічної та культурної ідентичності у великій мірі залежить від вироблення правильного зовнішньополітичного курсу - орієнтації на Європу. Європейський вибір України є природнім наслідком здобуття країною державної незалежності,попереднього етапу здійснюваних реформ. Такий вибір викристалізувався з історії українського народу, його етнічних коренів та ментальності, глибоких демократичних традицій, ґрунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід*ємним складником єдиної Європи.
Тенденції розширення Європейського Союзу на схід
Одним із найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на європейському континенті та наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас він був складним та громіздким, оскільки остання хвиля охоплювала велику кількість держав. Отже, розглянемо основні аспекти та проблеми розширення ЄС на схід.
Спочатку (1952р.) до Європейських Співтовариств входило шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція. Економічне піднесення Співтовариств, а разом з тим і зростання політичної ваги держав-членів підтвердили успішність інтеграційних процесів. Виходячи із геополітичних і геоекономічних інтересів, прагнучи зміцнити свої позиції в епоху, коли світова економічна система почала набувати нових ознак, які тепер прийнято називати глобалізацією та не допустити поширення впливу Радянського Союзу на захід, на саміті в Гаазі (грудень 1969) лідер держав членів Співтовариств приймають рішення про приєднання нових членів.
За своє існування Європейські Співтовариства пережили чотири хвилі розширення. В 1973 році до них приєдналася Великобританія, Ірландія, Данія, 1981 році – Греція, 1986-Іспанія та Португалія, 1995 році – Швеція, Фінляндія та Австрія.
Після розпуску Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги Європейський Союз вирішив переглянути та інтенсифікувати свої відносини з країнами Центрально-Східної Європи. Головну фінансово-технічну вирішено надати Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалося відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Цим самим ЄС розпочав підготовку до п’ятої хвилі розширення.
Наступним етапом було укладення угод про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами: 1991рік – з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною; 1993 рік – з Болгарією, Румунією та Словаччиною; 1995 рік – з державами Прибалтики і 1996 рік - зі Словенією. Хоча ці угоди надають можливість у майбутньому у майбутньому стати повноправним членом ЄС, проте не гарантують його.
Враховуючи складну політичну обстановку в регіоні (війна в колишній Югославії, загострення політичної ситуацій в Росії тощо), Європейська Рада на засіданні у Копенгагені (червень 1993року) прийняла рішення про розширення членства. Також, було затверджено критерії, яким повинна відповідати держава, щоб стати повноправним членом ЄС.
У 1997 році на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі прийнято рішення розпочати переговори про вступ з Польщею, Угорщиною, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської Ради в Гельсінкі (1999)подібне рішення прийняте стосовно Болгарії, балтійських держав, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини.
9 жовтня 2002 року Європейська комісія оголошує про завершення переговорів про вступ з Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Латвією, Литвою, Мальтою, Польщею, Словацькою Республікою та Словенією і зазначає, що ці країни будуть готові стати членами ЄС на початку 2004 року.
На референдумах, які проходили в державах-кандидатах населення підтримало входження їх до Європейського Союзу. Договір про вступ був ратифікований всіма державами-кандидатами Євросоюзу протягом березня 2003 року –лютого 2004року до Євросоюзу вступило 10 нових членів.
Політики та дослідники вважають, що «ЄС ще ніколи не стояв перед перспективою такого вражаючого розширення...». Унікальність подій полягає в тому,що при зростанні чисельності населення майже на чверть, ВВП зростає лише на 5%, а дохід у розрахунку на душу населення становить 43% середнього рівня ЄС. При відносно низькому рівні економічного розвитку країн ЄС-10 залишається недосконалою структура виробництва та зайнятості. Це вказує на додаткове навантаження на бюджет ЄС. Трансформація Економік країн центральної Європи, формування ринкових відносин та структур, подібних до європейських, дозволило забезпечити країнам стабільно високі темпи зростання макроекономічних показників. За оцінками Європейської комісії темпи зростання ВВП у 2003 році очікувались у 3.2%,а у 2004 році-4.1%