За умов авторитаризму, попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися мало не єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традицій польської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужби вели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язках з Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальній пропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з 117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації аж ніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносили спецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. При костьолах і каплицях створювалися товариства "Маріан" ("Діти Діви Марії"), гуртки "Ружанців", до яких входили підлітки, котрі вивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери, комсомол, від атеїстичного громадського життя.
Оскількиполяки, якіукраїнці, виявилисязаручникамимосковськоїполітики "інтернаціоналізації" та "атеїзації" суспільства, домінантноюякоїсталатотальнарусифікаціяіобмеженнянаціональнихправнеросійськихетносів, створювалисьоб'єктивніпередумовидлярозгортанняспільногорухуспротиву "брежнєвщині". Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів, правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодом трансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.
1.2 Відродження національно-культурного життя української полонії в незалежній Україні
Новийетапудоліпольськоїменшини, яківсьогоукраїнськогосуспільства, пов'язанийзгорбачовськоюперебудовою, логічнимпродовженнямякоїсталопроголошеннясуверенітетуівідновленнядержавноїнезалежностіУкраїни. Декларація "Про державний суверенітет України" гарантувала "всім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку" [6]. У липні 1991 р. було створено урядовий комітет у справах національностей, а в жовтні Верховна Рада ухвалила Закон про громадянство, який надавав статус громадян усім мешканцям України, незалежно від їх етнічного походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань. Рубіжне значення мав Закон "Про національні меншини України" (1992 р.), який заклав юридичну базу правових гарантій національним меншинам, у т.ч. й полякам.
Без перебільшення можна стверджувати, що з відновленням реальної державності України розпочалось відродження національно-культурного і громадського життя української полонії, яка однозначно підтримала Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., прагнення корінного етносу побудувати незалежну, демократичну, правову державу. Польська меншина схвально поставилась до позиції її історичної батьківщини в цьому питанні, адже Польща була першою серед зарубіжних держав, яка офіційно визнала Україну. На базі українського відділення Товариства радянсько-польської дружби на рубежі 80 – 90 рр. XX ст. сформувалося культурно-просвітнє товариство поляків України, яке очолив С.Шалацький. У 1990 і 1991 рр. відбулися два конгреси поляків України, які започаткували Спілку поляків України на чолі з С.Костецьким. Невдовзі була заснована Федерація польських товариств України, керівником якої стала Є.Хмельова. З її ініціативи у 1996 р. проходив Сейм поляків України, на якому були визначені перспективні завдання національно-культурного відродження польської громади.
Проблеми української полонії знаходять широке висвітлення на шпальтах польськомовних газет "Дзенік Київський", "Газета Львівська", "Радість віри" (Дрогобич), у спецвипусках радіо та телепередачах. Повнішому задоволенню духовних і національних потреб поляків сприяли закон "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991 р.), урядові заходи щодо демократизації релігійного життя в Україні, ліквідації будь-якої дискримінації діяльності римо-католицької церкви, легалізації Української греко-католицької церкви. Вже на початок 1992 р. були зареєстровані 2600 громад УГКЦ та понад 450 громад РКЦ, число яких майже подвоїлося за минулі роки. Львівська архидієцезія РКЦ одержала статус митрополії, значно збільшилась кількість її громад у центральному регіоні, зокрема в м. Києві, у Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій областях. На початок 2000 р. функціонувало понад 800 громад РКЦ, 38 монастирів, 16 місій, 3 братства, 6 духовних навчальних закладів, у т.ч. Український римо-католицький університет, Київський католицький коледж, 420 священнослужителів, понад 440 недільних шкіл, майже 700 костьолів та інших культових споруд, створено римо-католицьке товариство "Полонія"[22, 136-138].
Нині поляки, незважаючи на загальне зменшення їх чисельності, залишаються однією з найбільших в Україні національних меншин, діє 25 загальноукраїнських і регіональних польських товариств. Як уже говорилося, в різних регіонах України проживає понад 144 тис. поляків, що становить 0,3% до всього населення. Понад 65% з них мешкають у традиційних регіонах побутування поляків – у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та в Києві. 12,9% поляків України вважають рідною мовою польську, 15,6% російську, а 71% українську. Звертає на себе увагу і те, що 99,6 тис. поляків є жителями міст, а 44,4 тис. – сільської місцевості [23, 7, 11, 14, 18, 32].
Катастрофічні наслідки масованої асиміляції, репресій, депортацій дають знати про себе й сьогодні, але вони принаймні частково компенсуються принципово новою політичною, правовою, моральною і духовною атмосферою в незалежній Україні, встановленням рівноправних, добросусідських і партнерських відносин з Республікою Польща.
В Україні функціонує 5 польських шкіл, майже 300 класів, десятки недільних шкіл і факультативних груп, у яких понад 5 тис. дітей і підлітків вивчають польську мову, літературу, історію. В рамках укладених між Україною і Польщею Договору, спільної заяви "До порозуміння і єднання" та Угоди про співробітництво в галузі науки й освіти активізується співпраця культурно-освітніх закладів, взаємообмін фахівцями, духовними і культурними цінностями. Більше 300 випускників шкіл України здобувають вищу освіту в Польщі, окрім того, в Київському і Львівському університетах, Дрогобицькому педуніверситеті створені відділення і групи підготовки викладачів та вчителів польської мови. Лише за останні 5 років видано понад 60 книг, довідників, словників, підручників для польських студентів і учнів. Стали традиційними щорічні фестивалі польської культури в Житомирі, Києві, Львові, фестивалі польського фольклору, функціонують більше сотні аматорських художніх колективів, ансамблів, хорових капел. Великою популярністю користуються польський фольклорний ансамбль "Яскулки" при київському товаристві "Згода" та колектив "Поліські соколи" при "Спілці поляків Житомирщини", а також інші аматорські колективи.
Яскраву сторінку в українсько-польське порозуміння вписала широкомасштабна програма року Польщі в Україні, яким був 2004 рік. Його візитною карткою стала активна участь польського президента А.Кваснєвського в урегулюванні політичної кризи в Україні, викликаної спробою сфальсифікувати президентські вибори. Право українського народу на вільний вибір було підтримано видатною постаттю польського полі-тикуму Л.Валєнсою, багатьма депутатами Сейму, пересічними поляками. Важливе значення для задоволення національно-культурних і соціальних потреб українців у Польщі та поляків в Україні, для інтеграції України в європейські та трансатлантичні структури мав візит президента України В.Ющенка до Польщі у січні 2005 р.
Отже, поляки не тільки найближчі і найдавніші сусіди українців, але й давні жителі українських етнічних земель, насамперед українсько-польського пограниччя. Динаміка українсько-польських відносин за більш як тисячолітню історію сповнена як прикладами тісних зв'язків, співробітництва, взаємодопомоги, так і суперечками, протистояннями, конфліктами і навіть війнами. Всі ці позитивні й негативні явища так або інакше відбивалися на становищі та статусі поляків в Україні та українців у Польщі. Найголовніший урок минулого засвідчує, що причини конфліктів коренилися не в етнічній неприязні і не в генетичній несумісності обох етносів, не в особливостях їх ментальності, а в тому, що ці конфлікти своєчасно не гасилися, що не завжди раціональне брало верх над емоціональним. Домінуючим чинником польсько-українського протистояння був брак толерантності, гіперболізація територіальних претензій, амбіційність і національний егоїзм. Як засвідчують факти, польсько-українське протистояння найчастіше підігрівалося, а то й інспірувалося третіми силами, набувало конфесійного забарвлення.
Велику роль у поглибленні українсько-польського діалогу і співпраці відіграють контакти науковців, зокрема Науково-дослідного інституту українознавства з ученими Ягелонського та інших університетів, обмін науковою продукцією, спільні наукові конференції. На часі активізація роботи польсько-українських наукових груп для дослідження етногенезу українців і поляків, найважливіших періодів нашої спільної історії, вироблення наближених підходів та поглядів на українсько-польські стосунки, подолання стереотипів неприязні та недовір'я. Учені обох держав своїми науковими дискурсами, підручниками і навчальними посібниками покликані сприяти поступовому переходу наших народів від порозуміння до єднання.
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Війна 1914-1918 рр., а також перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українські стосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та український народи були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності і шукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Між ними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкою українських державотворчих змагань у Східній Галичині. [28, 11-15]