Українці Румунії переважно православного віросповідання (80,3%). Незначна частина сповідує інші конфесії: п'ятидесятники — 7,6%; греко-католики — 2,6; інші — 9,5.
Українську мову вважають своєю рідною 60,5 тис. (92,0%) українців Румунії, румунську — 4,7 тис. (7,1%), інші мови (угорську, російську, сербську та хорватську тощо) — 0,9%. Частка осіб, які вважають своєю рідною мовою українську, найбільша серед українців повіту Марамуреш (97,8%) і найменша в повіті Тульча (68,1%). Характерно, що українська мова краще зберігається у тих повітах, де українське населення менше урбанізоване — сільськими жителями є 93,6% українців повіту Марамуреш і 61,6% повіту Тульча.
З історичного погляду українське населення Румунії поділяється на три категорії. Найдавнішою та найчисельнішою з них є автохтонне українське населення повітів Марамуреш і Сучава, яке проживає на цій території приблизно з XII століття. За румунськими історичними джерелами, наприклад, відомо, що село Поляни, 96,9% мешканців якого й нині є українці, було засновано в 1411 р., село Вишня Рівна — у 1360 р.
Про українців Буковини згадують у своїх творах молдовські літописці та історики Григорій Уреке (1592-1647 рр.), М.Костін (1633-1691 рр.), Д.Кан-темір (1673-1723). Так, М.Костін у своєму літописі серед населення Молдови називає й русинів, які "заселяли Чернівці, Хотин, всю область Дністра".
Вагомим доказом постійного проживання українського населення н Буковинських Карпатах є праця вченого-енциклопедисти Д.Кантеміра "Опис Молдавії" (1716 р.). У ній Д.Кантемір чітко окреслив території з українським населенням, прилучені до володінь Молдовського князівства Стефаном Великим. Включення елементів української розмовної мови в молдавські грамоти XIV -XVI ст. свідчить, що ця мова була поширена не тільки серед простолюду Молдови, а й у середовищі правлячої верстви. Українською мовою, зокрема, володів сам Стефан Великий.
Безперервність проживання русинів (українців) на Буковині простежена в працях багатьох, зокрема румунських, істориків. Ці дані переконливо спростовують твердження окремих румунських авторів про те, що українці поселяються на Буковині лише після російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли ця територія перейшла у володіння Австрії, та що сучасні українці Румунії є нібито українізованими румунами". Насправді ж тривалий час на Буковині відбувався прямо протилежний процес. В умовах чимраз більшого, особливо починаючи з останньої третини XVIII ст. припливу румунського населення з Трансільванії, яке переселялося на Буковину, за свідченням румунського історика, цілими селами разом зі своїми священиками, дяками, старостами і стражниками, тиску румунської адміністрації та румунського духівництва посилювалася румунізація місцевого українського населення. Доходило до того, як засвідчив знавець буковинської історії австрійських часів Г.Піддубний, що "цілі села українців зникали так, що від них інколи не лишалося навіть найменшого сліду."
В листопаді 1918 р. північна (з переважанням українського населення) частина Буковини відокремилася цивілізованим конституційним шляхом від південної, більшість у якій становили румуни. Скликане Українським крайовим комітетом 3 листопада 1918 р. в Чернівцях народне віче схвалило досягнуту українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту від Буковини (входила тоді до складу Австро-Угорщини) згоду про поділ краю, відповідно до національного складу населення, на північну (українську) і південну (румунську) частини. При цьому віче, виражаючи всенародне прагнення жити в єдності з усім українським народом, ухвалило рішення не про утворення автономії в складі Австро-Угорської імперії, а про прилучення австрійської часті української землі до України.
Таким чином, національно-територіальне розмежування Буковини й перехід усієї влади в північній її частині до Українського крайового комітету були здійснені правовим шляхом, на основі вільного волевиявлення населення, що знайшло своє відображення в протоколі, підписаному австро-угорським президентом краю та українськими й румунськими депутатами австро-угорського парламенту. Однак королівська Румунія не погодилася з таким рішенням і, користуючись там, що Австро-Угорщина невдовзі розпалася, того ж 1918 р. анексувала Північну Буковину й Бессарабію. У 1940 р. ці землі відійшли до Радянського Союзу. Румунія повторно окупувала їх, а також частину південної України в 1941 р. як союзниця нацистської Німеччини, створивши тут регіон Трансністрію. Після Другої світової війни Румунія була змушена залишити ці території.
Основу другої групи українців Румунії становили запорозькі козаки, від 5 до 10 тис. яких після зруйнування Запорозької Січі Катериною II в 1775 р. покинули Україну й оселилися в Північній Добруджі та гирлі Дунаю на території сучасної Румунії. Тут вони отримали від турецьких властей право на самоуправління й заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. З часом за рахунок припливу українців з України та інших місцевостей Румунії чисельність цієї групи зросла. На кінець 1980-х рр. налічувалося майже 30 сіл або "слобід", в яких проживали нащадки запорозьких козаків.
Третю категорію українського населення в Румунії становлять жителі 8-10 сіл Східного Банату. Основу цієї групи становлять вихідці із Закарпаття — лемки, бойки і гуцули, — які мігрували сюди в другій половині ХУПІ ст. в пошуках вільної землі після того, як Австрійська імперія змусила Туреччину залишити цю територію (приблизно в цей же час українці-русини Закарпаття переселилися в югославську Бачку).
Ще одна специфічна група українців з'явилася в Румунії внаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Україні. Румунія наприкінці 1920 р. стала одним із центрів української політичної еміграції з території Наддніпрянської України. В цей час тут нараховувалося від 3 до 5 тис. українських емігрантів (армія та уряд УНР, цивільні особи). До середини 1920-х рр. частина з них повернулася на батьківщину або переїхала до інших країн. Створений у вересні 1923 р. українською громадою в Румунії емігрантський Громадсько-допомоговий комітет зареєстрував до літа 1929 р. близько 3 тис. українських емігрантів. Емігранти-військовики були розміщені в таборах для інтернованих (спочатку в Брашові й Фарагоші, потім в Орадя-Маре).
З жовтня 1919 р. в Бухаресті діяла місія Українського Червоного Хреста на Балканах, перенесена в Румунію з Белграда. Після ліквідації в середині 1920-х рр. таборів для інтернованих значна частина емігрантів, передусім із числа рядового складу військових підрозділів, повернулася на батьківщину, перемістилася в інші країни — Чехословаччину, Німеччину, Францію або переселилася за океан, головно, в Канаду. Частина набула румунського громадянства. У 1930-х рр. більшими скупченнями української політичної еміграції були Бухарест, Брашов, Бакеу, Гімеш, Дорна-Ватра, Журжа, Пятра-Нямц, Скута-ру та деякі інші міста й місцевості.
Давнє українське населення Румунії, переважно селяни-бідняки, зазнавало в міжвоєнний період відчутного соціального й національного гніту. Українську мову було заборонено, а українців оголошено "румунізованими румунами, які втратили рідну мову .
Після Другої світової війни становище українців Румунії значно поліпшилося. Тоді відбулися ще не перевершене й досі піднесення культурної діяльності, зародилась українська література, з'явились українські школи в усіх селах та містах, де проживали українці. Були відкриті дві педагогічні школи, які готували вчителів для українських шкіл. У 1952 р. на філологічному факультеті Бухарестського університету відкрито український відділ. З травня 1949 р. стала виходити двотижнева газета "Новий вік". У ці роки видаються українські підручники, художня та інша україномовна література. В місцевостях, де проживали українці, працювали українські клуби, бібліотеки, діяли хорові, драматичні та інші самодіяльні колективи, що здобули популярність і серед румунського населення.
Проте в кінці 1950-х на початку 1960-х рр. під тиском нової національної політики румунських правлячих кіл процес національного відродження українців Румунії поступово згасає. Стає очевидною тенденція до поступової асиміляції українського населення під гаслом так званої гомогенізації нації. Наприкінці 1960-х рр, українські ліцеї й школи стали закриватися, бібліотеки спалено.. Всілякими утисками й залякуванням режим Чаушеску примушував українців зрікатися рідної мови, своєї етнічної ідентичності. Результати цієї політики значною мірою залежали як від асиміляторських зусиль місцевої адміністрації, так і від сили опору українського населення.
В ці роки фактично лише українські письменники Румунії й далі стояли на сторожі рідного слова й духу. 31970 по 1990 р. у Румунії було видано 159 книжок загальним тиражем 66 272 примірники, які належать перу більш ніж 30 українських авторів: І.Шмуляка, Ю.Павліша, О.Бевка, та інших.
Другий етап національного відродження розпочався після падіння диктатури Чаушеску. На початку 1990 р. було створено Союз українців у Румунії (СУР), який провадить певну роботу в напрямку реукраїнізації значною мірою денаціоналізованого українського населення. У 1996 р. засновано Демократичний союз українців в Румунії (ДСУР) на чолі з І.Семенюком. СУР має свої філії в повітах Марамуреш, Сучава, Тулча, Бреїла.
Значну увагу СУР приділяє відродженню культурно-освітньої діяльності в українських селах. У 1990 р. в селі Русково на Мараморощині відбувся перший фестиваль української пісні й танцю, в якому взяли участь самодіяльні колективи з різних населених пунктів Румунії, а також з-поза меж цієї країни. У 1996-1998 рр. СУР за фінансової й організаційної підтримки Управління національних меншин Міністерства культури Румунії провів Дні Т.Шевченка, Фестиваль українських колядок та звичаїв, Дні української культури, виставку писанок тощо. Нині в Румунії діють 25 українських самодіяльних художніх ансамблів.