Смекни!
smekni.com

Польсько-українське співробітництво на сучасному етапі (стр. 2 из 5)

Таким чином, в даний період велась легітимізація українсько-польських контактів. З другого боку, не вистачало конкретної роботи по зміцненню міждержавних зв'язків. Польща обережно ставилась до спроб України встановити тісні стосунки з Німеччиною. Третій - “прагматичний” період нашої співпраці тривав з січня 1993 р. до кінця 1995 р. Розпочався він з приходом до влади в обох державах прагматично налаштованих прем'єр-міністрів: Л. Кучми та Г. Сухоцької. Цей етап відзначався, на думку В.Глібова і Д. Горуна, деякою стагнацією у двосторонніх відносинах. До його позитивних здобутків можна зарахувати організацію Консультаційного Комітету Президентів України і Польщі у результаті відвідин Києва 24-26 травня 1993 р. Президентом Л.Валенсою[1, cт 303].

У складі комітету було дві комісії: з політичних питань та безпеки й у справах національних меншин. Загалом, у цей період було підтверджено перспективність співробітництва України і Польщі не тільки на рівні двосторонніх відносин, але й у міжнародних організаціях. Саме тоді й у міжнародних організаціях. Саме тоді розпочалася співпраця обох країн з НАТО. В ході візиту до Польщі 26-27 січня 1995 р.(з нагоди 50-річчя визволення Освенціма) Президента України Л.Кучми було підписано Заклик до народів світу про мир і толерантність.

Події 1996 р. і 1997 р., вважають Д.Горун та В.Глібов, підтвердили європейський вибір України та важливу роль Польщі у його здійсненні. Доведено це було під час офіційного візиту до Варшави Президента України Л.Кучми 25-27 червня 1996 р. шляхом підписання Декларації про співробітництво між двома країнами. Фактично, розпочався новий етап у розвитку українсько-польських взаємин. Остаточно його закріпила спільна заява Президентів України і Польщі “До розуміння і єднання”, завірена їх підписами в рамках офіційного візиту до України А. Кваснєвського 20-22 травня 1997 р [3]. Варіант періодизації українсько-польських міждержавних відносин, розроблений Д. Горуном та О. Глібовим, відзначається чіткістю, логічністю і науковоюобґрунтованістю. Такі ж риси притаманні й періодизації, запропонованій у 1998 р. Л. Чикаленко і О.Васильєвим. Зокрема, вони простежили такі етапи розвитку українсько-польських стосунків у 90-х рр.:

від проголошення незалежності України і встановлення з Польщею дипломатичних відносин (кінець 1991 р. - початок 1993 р.) до середини 1993 р. Даний етап ознаменувався, на їх думку, активізацією двосторонніх відносин, пошуками оптимального розвитку взаємовигідного двостороннього співробітництва, як на державному, так і на громадському рівнях;

від 1993 р. до 1995 р. - цей період відзначився деяким загальмуванням двосторонніх відносин та співробітництва;

з 1996 р., коли спостерігається пожвавлення українсько-польських взаємин і їх вихід на площину стратегічного партнерства, котре, у свою чергу, поширюється на ряд проблем міжнародного життя.

Як бачимо, автори обох існуючих періодизацій українсько-польських відносин виділяють однакові віхи їх розвитку та дають подібні характеристики їх етапам. Хоча Чикаленко та Васильєв не виділяють окремо “підготовчого” періоду у стосунках між двома країнами, вони все ж наголошують на важливості для їх розбудови подій 1989-1991 рр. Ці дослідники зазначають, що передумовами становлення нової системи українсько-польської співпраці стали розпад РЕВ, ОВД, СРСР та одночасний даним подіям прихід до влади у Польщі демократичних сил на чолі з “Соліданістю”.

Все це дає нам підстави вважати розглянуті варіанти етапів сучасних українсько-польських взаємин такими, що взаємно доповнюють один одного і можуть стати основою для узагальненої періодизації.

У зв'язку з вживанням терміну “стратегічне партнерство” взагалі і в стосунку до українсько-польського партнерства зокрема на межі тисячоліть (2000-2001 рр) виникла серйозна дискусія.

Як підрахували співробітники Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦЕПД), до стратегічних партнерів України зараз відносять 19 держав. Однак на практиці такі стосунки найчастіше не досягають стратегічного рівня [7].

Українські дослідники неодноразово наголошували, що термін “Стратегічне партнерство” вживається як суто декларативний, замість більш виправданих “пріоритетне”, “партнерське”, “особливе партнерство”. Цікаво, що цей недолік української політичної фразеології раніше підмітили поляки, зокрема Є. Козакевич. Однак, у міжнародних документах, зокрема у спільній заяві Президентів України та Польщі “До розуміння і єднання”, стосунки між двома державами визначено як стратегічні [3].

Проголошення у 1996-1997 рр. стратегічності українсько-польських відносин покликане було продемонструвати готовність обох сторін до співпраці якісно нового рівня - співпраці у світлі євроінтеграції. Дане рішення засвідчувало, що протягом 90-х років відбувся прорив у становленні й розвитку відносин між Українською і Польщею. Це бачення було покладене Д.Горуном і В. Глібовим, Л. Чикаленко і О.Васильєвим в основу своїх періодизацій українсько-польських міждержавних взаємин. Не відмовляються від нього й інші науковці.

2. Україна і Польща на шляху партнерства

Налагодження українсько-польських сучасних відносин в останнє десятиліття ХХ століття стало результатом докорінних змін в Європі. Перебудова розпочата Горбачовим призвела до “демократичних революцій” в соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Об'єктивна необхідність у змінах назрівала вже давно і наприкінці 80-ч рр. особливо гостро проявилися кризові явища командно-адміністративної системи управління суспільством державного соціалізму. Причиною цих змін був крах моделі суспільного ладу, що запроваджувався у країнах Центральної і Східної Європи після Другої світової війни з приходом до влади комуністичних прорадянських партій [9].

У червні 1989 року на виборах у Польщі перемогу здобуває “Солідарність”. У серпні створюється уряд національної довіри на чолі з Тадеушем Мазовецьким - редактором часопису “Солідарність”. Діяльність цього першого не комуністичного уряду Польщі почалася з ліквідації всього, що нагадувало про тоталітарний режим. Уряд Мазовецького почав проводити зовнішню політику, яка за основу польські національні інтереси, тобто зовнішня політика почала вироблятись не в Москві, а в Варшаві.

Звичайно в ті часи Польща не розвивала політичних відносин зі своїми східними сусідами, зокрема зУкраїнською, перш за все тому, що ні Україна, ні інші радянські республіки не були суб'єктом міжнародних відносин де-факто.

16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет. Ця Декларація де-юре дозволяла Україні проводити напівзалежну зовнішню політику та різний підхід до центру і радянських республік [13].

У вересні 1990 року до Києва прибула офіційна делегація Республіки Польща. В ході візиту, міністрами закордонних справ України і Польщі була підписана Декларація про принципи і основні напрями розвиткуукраїнсько-польських відносин. В ній зазначалося, що сторони не мають територіальних претензій одна до одної, і що кордон непорушний. Обидві сторони зобов'язувалися дотримуватися прав національних меншин і поліпшити становище етнічних поляків в Україні та етнічних українців у Польщі. 6-8 вересня 1991 р. було домовлено про обмін надзвичайними і повноважними послами [13].

Республіка Польща була першою державою, яка визнала самостійність і незалежність України і заявила про бажання встановити з нею повні дипломатичні відносини. Це відбулося 2 грудня 1991 року о 18 годині, коли спеціальний посланець польського уряду Єжи Козакевич засвідчив свою повагу до вибору Українського народу в міністерстві закордонних справ України і повідомив про визнання. Тоді ж польські часописи рясніли повідомленнями, що вперше за декілька століть Польща має східний кордон з потенційно дружньою державою, що незалежність України змінила геополітичне становище Польщі, всієї Європи і навіть світу [11].

Незалежна Україна в очах політиків і широких кіл громадськості Польщі є діючим фактором сформованого після розпаду СРСР нового геополітичного статус-кво в силу того, що політична стабільність української державності закріплює цілий ряд його фундаментальних функцій, які можна звести до наступного:

а) Росія без України має мало шансів знову підкорити собі держави колишнього Варшавського договору. Під час обговорення проблеми вступу до НАТО політики у Варшаві й інших країнах центральної Європи усвідомлювали що, негативна реакція Росії на вищесказане не означає погрози прямих ворожих дій з її боку;

б) Здобуття Українською незалежності сприяє подоланню імперського синдрому в російському суспільстві. Клімат політичної толерантності, що зароджується, буде сприяти утвердженню ліберальних підходів у країнах, які йдуть на зближення з Європою.