Смекни!
smekni.com

Зовнішньополітичні доктрини США і країни пострадянського простору: ретроспективний аналіз (стр. 6 из 8)

Упродовж десятиріччя після розпаду СРСР США і СС відмовлялись визнати Росію країною з ринковою економікою. В червні 2002 року Міністерство торгівлі США прийняло рішення про визнання ринкового статусу Росії за американським торговельним законодавством, що дає російським експортерам можливість доводити обґрунтованість продажної ціни при антидемпінгових розслідуваннях.

Під час московського самміту у травні 2002 року (зустріч Дж. Буша- молодшого і В. Путіна) було заявлено про розвиток російсько-американських економічних зв’язків. США зобов'язувались сприяти прийняттю Росії до СОТ на недискримінаційних умовах. Прийнято рішення про початок двостороннього діалогу у сфері енергетики з метою забезпечення стабільності цього світового ринку. Перед поїздкою американського президента до Росії у травні 2002 року йому була підготовлена справка, у якій вказувалось, що РФ займає друге місце після Саудівської Аравії за видобутком (близько 7 млн. барелів щоденно) і експортом (близько 5 млн. барелі в щоденно) нафти, а енергетика (головним чином нафта і природний газ) забезпечують 40% російського експорту і 13%» ВВП. Щоправда, більша частина нафтового експорту припадає на Європу.

Незважаючи на те, що поставки російської нафти до США вигідні лише у період високих цін, адміністрація США за рахунок політичного ресурсу цілком може зробити так, щоб ці поставки здійснювались регулярно. Зі свого боку американці повинні будуть реконструювати свої нафтопереробні заводи, які розраховані на арабську нафту, а не російську марки Urals.

Контури енергетичної співпраці між Росією і США вже окреслились. У 2002 році перші поставки в Америку розпочала компанія «ЮКОС», які відправила три танкери з нафтою до США. Реально спеціалісти вважають найбільш перспективними три шляхи доставки російської нафти до США: через Мурманськ, або Хорватію, або через Сахалін. Але для цього необхідна велика робота. За найбільш оптимістичними прогнозами, російські поставки будуть сприяти зниженню залежності США від близькосхідної нафти, оскільки РФ може задовольнити до 10%) їхнього імпорту сирої нафти.

Особливе значення має така форма російсько-американської економічної співпраці, як безоплатна допомога у знищенні російських ЗМУ.

У 1990-і роки конгрес асигнував на це 2,7 млрд. дол. Американська допомога значно перевищує витрати федерального уряду Росії.

На долю США припадає близько 5% зовнішнього боргу Росії. Загальна сума державного зовнішнього боргу Росії (з урахуванням радянських боргів) становить 160-170 млрд. дол. На його виплату Росія щорічно витрачає 25- 30% доходів федерального бюджету.

Розв'язання цього питання пов'язане з прийняттям американським конгресом закону, який би передбачав списання російських зовнішніх боргів у тому разі, якщо Росія буде використовувати вивільнені гроші на реалізацію програми з ліквідації ЗМУ. Відповідний «Закон про скорочення російського зовнішнього боргу в обмін на нерозповсюдження» був прийнятий обома палатами американського конгресу 30 вересня 2002 року і підписаний президентом. Отже, президент отримав право повністю або частково списати борги Росії перед США (у тому числі і успадкований від СРСР), в тому числі 480 млн. дол. по ленд-лізу і 2250 млн. дол. сільськогосподарських кредитів.

Росія складає конкуренцію США у сфері звичайних озброєнь і ядерних технологій невійськового призначення. Але західні ринки для таких видів російської продукції практично закриті. Томі російський ВПК реалізує майже половину цієї продукції в Азії. Це викликає жорсткий спротив з боку США, які незадоволені співпрацею Росії з «країнами-ізгоями». Найбільш серйозні американо-російські протиріччя у цьому сенсі існують у зв'язку з будівництвом атомної електростанції в Ірані. США застосували санкції до низки російських організацій та інститутів.

Політичні міркування продовжують негативно позначатись на економічній співпраці, низький рівень якої сповільнює формування американо-російського стратегічного партнерства.

3. Розвиток американо-українських відносин: проблеми та перспективи

Згідно з документальними даними, на Паризькій конференції 1919 року делег; США мала щодо «українського питання» наступну позицію: 1). Треба підтримати Україну самостійну державу, тому що український народ дуже розвинений і заслуговує на підтримку 2). Рекомендується.... щоб Східна Галичина була об'єднана з Україною; 3). Рекомендує щоб Кримський півострів належав Україні, як до свого природного материка. Проте Паризькій конференції цю реалістичну пропозицію було переглянуто. Коли Україна бореться за свою незалежність упродовж 1917-1920рр., Захід просто споглядав, як її було включене складу СРСР. Якби тодішня точка зору В. Вільсона щодо України отримала підтримки міжнародній конференції, то новітня історія не тільки України, але й Європи була б іншою.

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 року, в якій Укр; проголосила свою нейтральність, позаблоковість у майбутньому і дотримання неядерних принципів, українське керівництво сподівалось, що американська адміністр; підтримає гасло незалежності України і надасть їй конкретну допомогу. Але США визнало Україну як незалежну державу 26 грудня 1991 року, а дипломатичні відносини встанови; січня 1992 року. Першим послом США в Україні був український емігрант Роман Попадюк.

1 серпня 1991 року президент США Дж. Буш-старший відвідав Київ (після Москви) і застеріг радянські республіки і Україну зокрема від «самовбивчого націоналізл «Протизаконний розрив з Москвою, - говорив він, виступаючи з трибуни Верховної Р України, - може призвести до небезпеки «безнадійної ізоляції». Безпрецедентним було і те, текст своєї промови Буш показав Горбачову. Тональність промови американського президента у Києві була великою несподіванкою для України. Така американська політ щодо України дістала назву «курячої сліпоти», або «котлета по-київськи». США не бач необхідності у тому, щоб Україна стала незалежною. США значною мірою остерігання радикального українського націоналізму. Історія повторилась. Чому так сталось?

4. Річ у тім, що швидкість, з якою на політичній мапі світу з’явилось замість радянські імперії 15 суверенних держав, була також найбільшою несподіванкою для творців зовнішні політики США. На час розвалу СРСР мозкові центри США не виробили чітких концепцій відносин з новими країнами.

Попри це, неважко простежити один важливий чинник вибору США в умовах СРСР: Вашингтон, сповідуючи глобалістський підхід, віддавав перевагу двосторок відносинам лише з ослабленою Москвою, як виразницею колективних інтересів відповідачкою за дії республік екс-СРСР. США не хотіли мати стосунки з низкою строка - недосвідчених, неплатежеспроможних контрагентів в особі пострадянських держави можливо, квазідержавних утворень, не маючи для цього необхідних механізмів інструментарію. Краще спілкуватись з одним партнером, потенційно багатим, тобто Росією

Разом з тим, в американських політичних та урядових колах побутувало теоретичних концепцій політики щодо України:

Поміркованого глобалізму, який передбачав орієнтацію з усіх пострадянських республік на Росію, надаючи Україна другорядного значення. Ця концепції панувала під президентства Дж. Буша-старшого і у перші місяці перебуванні Білому домі Б. Клінтона;

Радикального глобалізму, спрямованого на подальше ослаблення Росі відведення Україні роль основного інструмента противаги відроджеі російського імперіалізму;

Концепція регіоналізму, прибічники якої розглядали Україну як частка європейської центрально-східної спільноти, вступали за утворення за участю України регіональних організацій, які запобігатимуть відродженню диктату сприятимуть залученню України на Захід. Прихильником такого підходу Зб. Бжезинський, який появу незалежної України виокремлює як одну із найбільш значущих подій XX століття.

Концепція диференційованого підходу передбачала широкий спектр рекомендує щодо України: від форпосту у стримування російської загрози до фінансової оборонної допомоги та до підтримки ядерного статусу України.

Розвиток співробітництва зі США є одним із зовнішньополітичних пріоритет нашої держави, що закладено у базовому документі «Основні напрямки зовнішньої політики України», ухваленому Верховною Радою України 2 липня 1993 року.

Міжнародно-правова база американо-українських відносин. Так, між об країнами було укладено Угоду про гуманітарне та техніко-економічне кооперування 7.05.1992 р.; Договір про співробітництво Президії Верховної Ради України Дослідницької служби Конгресу від 15.03.1993 р.; Міжурядову угоду про наук( технологічне кооперування від 4.03.1994 р.; Спільну американо-українську за: підписану у березні 1994 р.; Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій від 21.10.1994 р.; Хартію українсько-американського партнере дружби і співробітництва, підписану лідерами обох держав у листопаді 1994 року, відкрила шлях до повномасштабного співробітництва у політичній, економічній, технічній, гуманітарній та інших галузях.

В історії американо-українських відносин варто виділити в окремий період Н 1994 роки, під час відносини між Україною і США були нестабільними. Тоді для СІ головним було, щоб Україна позбавилась ядерної зброї. У травні 1992 року президент України; Л. Кравчук побував з офіційним візитом у США. Серед питань, які розглядались двосторонній зустрічі: питання інвестицій; ядерне роззброєння; діяльність Корпусу мир Україні. Підсумовуючи результат зустрічі, Дж. Буш заявив:»США і Україна повинні бути просто друзями, а й партнерами». Проте у цьому ж році Вашингтон приймав Б. Сльциш значно вищому рівні, ніж українського президента. Тоді ж США і Росія підписали «Характер американо-російського партнерства і дружби». З Україною мови про аналогічний документ мови під час зустрічі Л. Кравчука і Дж. Буша у 1992 році не було. Такий документ з України буде підписано у 1994 році. В липні 1996 року Україна передала ядерну зброю Росії. 11 січні цього ж року Росія, США і Великобританія підписали спільний меморандум про надання Україні гарантій безпеки. Згодом до цього меморандуму приєднались Франція і Китай.