Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу (стр. 1 из 8)

Приватний вищий навчальний заклад

«МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ»

Private institution of higher education

«INTERNATIONAL UNIVERSITY OF FINANCE»

Кафедра фінансів та кредиту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: „ Гроші та кредит ”

на тему: Європейська валютна система і проблеми Європейського союзу

Студента Могилата Д.Ю.

Курс 3 група ПФК-82

Спеціальність фінанси та кредит

Перевірила Савкова О.М.

Київ 2010


Зміст

Вступ

1. Монетарна (валютна) інтеграція ЄС

2. Європейський валютний механізм

3. Європейська валютна система

4. Теорія оптимальних валютних зон та практика Європейської валютної системи

5. Європейський валютний союз: становлення та проблеми розширення

6. Валютна криза 1992/1993 рр.

7. Шлях до Європейського валютного союзу

8. Європейський валютно-курсовий механізм (ERM II)

Література


Вступ

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття. На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки. Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по прямуванню капіталів у ЄС.

Основна увага виділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердив рішення про введення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане третім заключним етапом. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “ЕКЮ”, прийнявши замість нього евро.

По задумах ради евро стане не рівнобіжною, наднаціональною валютою який є ЕКЮ, як-от єдиної, загальної для всіх членів Євросоюзу валютою, що остаточно замінить марки, фунти, франки...

Для введення єдиної європейської валюти країни Європейської спілки повинні задовольняти таким критеріям:

1. Рівень інфляції не повинний перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільше низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість повинна складати менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит повинний складати менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільше низьким рівнем інфляції. Умови дійсно жорсткі, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдину валюту марно, тому що попросту почнеться перекачування національного багатства з більш розвитих країн у менше розквітаючі, за чим піде знецінювання й у перспективі - погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи спілки в цілому. Вибір серед країн ЄС тих, хто стане членом Європейської валютної спілки, повинний бути зроблений на початку 1998 року на основі економічних показників теперішнього року. По попередніх оцінках країни, що задовольняють кваліфікаційним вимогам, складають половину від загального числа країн ЄС. Це - Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург, Австрія, Ірландія і, можливо, Фінляндія.

Технічний перехід передбачений у трьох етапу. На першому, із 1 січня 1999 року по 1 січня 2002 року, на евро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей період уводиться фіксований курс обміну валют країн-учасниць спілки. На другому етапі - перше півріччя 2002 року - у наявному обертанні з'являються банкноти евро і розмінні монети. У цей час теперішні національні гроші обертаються паралельно з евро, але йде поступовий їхній обмін і виведення з обертання.

Після 1 липня 2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишиться тільки евро. Емісія і контроль за обертанням наявних евро - відповідальність майбутнього Європейського центрального банку. Поки підготування до його введення і деякі функції ЕЦБ виконує Європейський фінансовий інститут у Франкфурті. Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світла створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, притім що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Нестабільність обмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, евро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західної Європі. Слід зазначити те, що цілком нереально, щоб усі країни-члени ЄС досягли намічених критеріїв конвергенції до 2000 року. Найважливіша і трудноразрешимая проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в області бюджетного дефіциту.

Цілком виправдане побоювання, пов'язане з тим, що заради сумнівної євровалюти прийдеться відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, який є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативно відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, що самою рішучою уявою коштує за створення ЕВС. Проте політичне керівництво головних держав Європи твердо настроєне на “дожимание” опозиціонерів і перелом у відношенні громадськості до єдиної валюти.


1. Монетарна (валютна) інтеграція ЄС

В той час як в 60-х рр. минулого сторіччя разом із заснуванням митного союзу і формуванням ринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською Економічною Співдружністю (ЄЕС) було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільним рухом товарів, країни-члени ще не визначили спільні правила розвитку в сфері валютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційна політика, яка потрібна для підтримання системи фіксованих валютних курсів, практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960-х рр. до валютної кризи в середині Європейської Економічної Співдружності, яка спричинила значні зміни валютного паритету двох важливих валют інтеграційного утворення – французького франка і німецької марки. Для того, щоб в майбутньому попередити подібні кризи, в 1969 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення щодо розробки поетапного плану формування економічного і валютного союзу. З’явились численні пропозиції експертних груп з приводу даного питання, проте найбільш обґрунтованим вбачався запропонований План Вернера. Він був представлений на розгляд Раді Міністрів ЄЕС і передбачав, що Співдружність повинна формувати економічну зону, в якій буде забезпечено вільний рух товарів і послуг, робочої сили та капіталу і умови ведення торгових і виробничо-інвестиційних операцій без порушень конкуренції. Крім цього, в цій зоні потрібно створити самостійний в межах світової валютної системи валютний простір з повною конвертацією валют і незмінними паритетами без жодних меж коливань валютних курсів. Реалізація даних цілей повинна бути обов’язковою для всіх країн-учасниць і потрібно створити механізм передачі важливих рішень економічної політики на національному рівні до наддержавного рівня Співдружності.

З приводу запропонованого плану Вернера точилась жорстка дискусія між «монетаристами», які на перших фазах бачили необхідність регламентованих домовленостей країн-членів, при яких відбуватиметься поступовий перехід до системи фіксованих курсів, що потягне за собою координацію національних політик макроекономічної стабілізації, та «економістами», які вважали, що треба розпочинати з координації стабілізаційних політик перед етапом реалізації юридичного переходу до незмінних фіксованих кусів. Рішення Ради Міністрів ЄЕС в 1971 р. стало компромісним. Було вирішено, що вже на перших етапах будуть зменшені відхилення від центральних валютних паритетів серед країн-учасниць Співдружності до ±1,2%. Поряд з цим грошова, кредитна та бюджетна (зокрема, фіскальна видаткова) політика в країнах-членах повинна тісніше координуватись на основі посилених консультацій між міністрами країн-членів без регламентації чітких механізмів координації.

2. Європейський валютний механізм

Внаслідок наступної валютної кризи в 1971р. рішення Ради Міністрів Співдружності про звуження меж коливань не було імплементовано. Внаслідок Вашингтонських домовленостей наприкінці 1971 р. були встановлені межі коливань валют ЄС щодо долара США на рівні ± 2,25%, а серед валют ЄС – відповідно ± 4,5%. А вже з початку 1972 р. знов почали активно обговорювати план Вернера і рішенням Ради Міністрів ЄС було зменшено межі коливань серед валют країн-учасниць до ±2,25. Для підтримки домовлених меж було застосовано новий на той час механізм інтервенцій в валютах країн-членів додатково до інтервенцій в доларах США. Було також прийнято рішення про вирівнювання фінансування сальдо валютного балансу, що виникало внаслідок здійснення інтервенцій.


Узнать стоимость написания работы
Оставьте заявку, и в течение 5 минут на почту вам станут поступать предложения!

Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.