Валютна система. Функції офшорної системи

Реформування світової фінансової і валютної системи. Причини виникнення і розширення офшорних центрів: їх сутність, класифікація, типи; способи використання, вимоги клієнтів; охорона таємниці банківських рахунків; відсутність обмежень операцій з валютою.

Міжнародні стратегії економічного розвитку

Виконав студент 5 курсу 1 групи

Ковтуненко Павло Ігорович

Київ


1. Реформування світової фінансової і валютної системи

Глобальна економічна криза ХХІ століття – результат провалу існуючої світової валютної системи, фінансові інститути якої, зважаючи на останні події, підтвердили невідповідність їх діяльності потребам сучасного багатополярного світу. Через відсутність інструментів щодо запобігання і мінімізації наслідків кризових явищ і важелів впливу на стратегії учасників ринку, світ зіткнувся із серйозними економічними потрясіннями і, як результат, зі зростанням глобальної соціальної нестабільності.

Очевидним є те, що в умовах глобалізації для нормального функціонування світової економіки необхідна стабільна, передбачена і функціонуюча за заздалегідь відомими правилами міжнародна валютна система, в основі якої буде лежати підтримка макроекономічної і фінансової дисципліни провідними світовими економіками.

Головною розбіжністю в питанні реформування світової валютної системи є різне бачення того, наскільки глибокими мають бути реформи. Деякі країни, а саме США і Великобританія, вважають, що достатньо буде лише «навести лад» в окремих елементах існуючої системи. У цьому контексті мова йде лише про часткову модернізацію, за якої основні важелі впливу на фінансову ситуацію у світі залишаться без змін, тобто США, збережуть домінуючий вплив американського долара як основної резервної валюти.

Інші країни, до яких належить і Росія, переконані, що всі сучасні проблеми були закладені ще Бреттон-Вудом, і світова валютна система потребує кардинальних змін, у тому числі за рахунок розширення кола країн, що будуть мати вплив на світові фінансові інститути, відходу від домінування однієї резервної валюти та посилення контролю за фінансовими потоками і операціями. Саме такі позиції були проголошені на першому саміті «Великої двадцятки», що відбувся 15 листопада 2008 р. у Вашингтоні і мав на меті обговорення шляхів подолання світової фінансово-економічної кризи. За підсумками цього Вашингтонського саміту його охрестили історичним. Адже декілька десятиліть поспіль сім промислово розвинених держав світу «сиділи за штурвалом величезного лайнера» під назвою «світова економіка». Але прийшов час суттєвих змін у розстановці сил на світовій арені, час, коли такі країни третього світу, як Бразилія, Китай, Індія та Індонезія, маючи необхідний для подолання кризи резерв капіталу, почали виборювати права голосу.

У контексті представлених двох діаметрально протилежних підходів доцільним є аналіз кожного з них.

Так, відповідно до позиції російських представників, зокрема, президента РФД. Медведєва, під час другого саміту «Великої двадцятки», який проходив 2 – 4 квітня2009 р. у Лондоні, майбутня реформа валютної системи повинна покласти край домінуванню долара США в глобальній економіці як основної розрахункової валюти.

Одним із ключових принципів нової валютної системи має стати створення нових валютних зон. У зв'язку з цим виникає необхідність стимулювання регіональної економічної інтеграції задля появи нових регіональних резервних валют, які поряд із доларом США та євро зможуть значно підвищити стійкість світової валютної системи.

У перспективі такими зонами можуть стати:

1) рублева зона (Росія, країни-члени Євразійського економічного співтовариства та окремі країни СНД);

2) зона юаня та йєни (Китай, Японія, країни АСЕАН та інші країни АТР);

3) валютна зона країн Латинської Америки на базі країн-членів МЕРКОСУР

(Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай, Венесуела) і країн Андської групи (Болівія,Колумбія, Перу, Венесуела, Еквадор);

4) зона «золотого динара» – арабські країни Близького і Середнього Сходу та інші мусульманські держави (близько 55 країн-членів Ісламського банку розвитку).

Водночас Росія вважає, що виходом із ситуації також може стати формування сильних регіональних валют і створення на їх основі нової світової резервної валюти, якою було запропоновано вибрати СДР (Special Drawing Rights) – штучний платіжний засіб у безготівковій формі, що емітується (випускається) МВФ з метою регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення резервів та розрахунків із МВФ.

Довідка: СДР існує з 1969 р. як облікова одиниця, а з 1979 р. як основний резервний засіб міжнародної валютної системи. Вартість СДР спочатку визначалася золотим паритетом долара США (на той час – 35 доларів за унцію). У 1976 році вона була визначена на основі кошика валют 16 країн. У 1981 році мало місце нове визначення вартості СДР на основі 5 основних валют. У наш час СДР складаються з 0,632 долара США, 0,410 євро, 0,184 японської йєни та 0,0903 британського фунта. Проте в найближчій перспективі можливе розширення «мультивалютного кошика» за рахунок юаня і рубля, валют, що, на думку Д. Медведєва, вже давно активно перетинають кордони своїх країн.

Точки зору економістів з приводу доцільності СДР розходяться. Одні вважають, що використання СДР може стати першим кроком на шляху до формування принципово нової валютної системи, що піде на користь світовій економіці. Зокрема, як відзначає аналітик групи компаній Broco Михайло Макаров, криза загострила протиріччя між функцією долара як національної валюти США, з одного боку, і як основної світової розрахункової / резервної грошової одиниці — з іншого. На його думку, від введення СДР у першу чергу постраждають Сполучені Штати і основні «тримачі» американського державного боргу — Китай і Японія. Втім, навіть незважаючи на численні «мінуси», за прогнозами економіста з часом перехід на СДР може зіграти на руку більшості учасників ринку.

Інші аналітики переконані, що сучасний МВФ не впорається із підвищеним навантаженням з емісії і контролю за використанням СДР. Зокрема, експерти фінансової групи «Калина Фінанс» вважають, що наділення МВФ правом друкувати банкноти та емітувати СДР для обслуговування світових фінансових потоків і торгівлі не зможе вирішити всіх проблем, що накопичились у світовій економіці. По-перше,статутний капітал МВФ становить всього 217 млрд. СДР (або $321 млрд. за поточними котируваннями в торговельно-інформаційній платформі Itrader). Тобто виникаєнеобхідність миттєвого збільшення квоти країн-учасниць МВФ, що в ситуації фінансової кризи навряд чи можливо. По-друге, найбільшою кількістю голосів в МВФ володіють США – 17,5%, на Японію та Німеччину припадає лише 6,3% та 5,53%відповідно. Іншими словами, основний дохід і контроль за емісією нової світової валюти у разі її випуску все одно буде належати Сполученим Штатам. По-третє,фінансовий експерт компанії Phoenix Capital, Д. Романович, переконаний, що СДР утому вигляді, в якому вона існує сьогодні, має мало шансів стати світовою резервною валютою, оскільки фактично є лише кошиком, складеним зі світових валют (тих самих долара та євро). Резервною ж може стати лише валюта, задіяна в реальних трансакціях і здатна взяти на себе функцію платіжного інструментарію.

У такій ситуації прихильники СДР вважають, що сьогодні необхідні або 1) негайне глибоке реформування МВФ, основною функцією якого повинно стати попередження та недопущення глобальних фінансових криз, а не запізніла допомога в їх ліквідації, або2) навіть демонтаж Міжнародного валютного фонду як умова для нормального функціонування СДР.

Економісти всього світу солідарні в одному: час долара США як резервної валюти і валюти міжнародних розрахунків пройшов, проте адекватної заміни «зеленому», яка могла б задовольнити більшість найпотужніших економік світу, поки що немає. Тим часом СДР, по суті, є кошиком валют, а отже, їх використання могло б забезпечити світову валютну систему від деяких ризиків, властивих валютам окремих країн.

У свою чергу, представники проамериканських поглядів відстоюють точку зору про необхідність лише часткової реформи існуючої валютної системи, за якої основні важелі впливу на фінансову ситуацію в світі залишаться без змін, тобто США збережуть домінуючий вплив американського долара як основної резервної валюти.

Так, міністр фінансів США Тімоті Гайтнер робить акцент на тому, що, незважаючи на кризу, долар продовжує бути найсильнішою валютою і свідченням цього є дані МВФ та Європейського ЦБ про міжнародні накопичення в іноземних валютах, які в 2008 р. на 63% складалися з доларів США, на 27% з євро, на 5% з британських фунтів та на 3% з японських йєн. На частку ж інших валют, включаючи російські рублі і китайські юані, припадає всього 2%.

Крім того, на думку американського міністра, долар залишатиметься основною світовою резервною валютою впродовж ще довгого часу і тому, що за ним стоїть супер-економіка США, з якою не в змозі конкурувати жодна інша країна світу. Не бачить необхідності в новій світовій валюті і президент США Барак Обама, стверджуючи: «Долар дуже сильний, тому що інвестори вважають США країною з найпотужнішою економікою і найстабільнішою політичною системою в світі».

На останок доцільно також розглянути українську позицію, яка представлена поглядами Анатолія Гальчинського, професора Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, який стверджує, що валютна система досить консервативна. Її системна перебудова – досить тривалий та трудомісткий процес, який відбуватиметься поетапно. Крім того, реформа світової валютної системи обов’язково повинна торкнутися не лише її глобальних механізмів, адже валютна система має трирівневу архітектуру. Вона охоплює інституційні механізми національних валютних структур, інститути валютних відносин глобального (міждержавного) рівня, а також регіональні валютні структури. Нинішня криза виявила принципові протиріччя на кожному з цих рівнів. Тому, визначаючи логіку системних перетворень, надзвичайно важливим є забезпечення комплексності змін.

Для успішного протистояння світовим кризовим тенденціям та подолання їхніх негативних наслідків для України у фінансово-економічній сфері нашої держави пропонується здійснювати комплекс таких заходів:

1) організувати розроблення цільової системної політики із формування та управління грошовими ресурсами в економіці, яка повинна, насамперед, ураховувати внутрішні джерела і механізми створення ресурсів, що особливо важливо в умовах глобальної нестабільності;

2) запровадити ретельний моніторинг руху коштів до України, приділяючи увагу якості капіталу, термінам, характеру і напрямам його використання, а також відповідності зазначених параметрів економічним пріоритетам;

3) забезпечити формування антикризових механізмів, здатних нейтралізувати дію зовнішніх впливів, спекулятивний тиск на ринок, а також створення спеціальних інститутів і фондів, кошти яких можуть використовуватися при раптовому настанні кризових подій;

4) забезпечити посилення державного контролю над банківським сектором з метою обмеження можливих спекуляцій на валютно-фінансовому ринку, які матимуть негативні соціальні наслідки.

фінансовий валютний офшорний система

2. Причини виникнення, розширення і функції офшорної фінансової системи

Серед фінансових центрів виділяють офшорні зони. Це позанаціональні фінансові центри, які здійснюють значні обсяги кредитування й фінансування у валютах інших країн (евровалютах). Для цих зон характерні:

- ліберальне валютно-кредитне законодавство, що захищає інтереси інвесторів, не накладаючи при цьому зайвих обмежень на фінансові інститути (низькі податки, незначне державне втручання);

- здійснення валютно-кредитних операцій в основному з іноземною для даної країни валютою;

- законодавчий допуск продажу валюти за офіційною ціною, коли офіційний обмінний курс нижчий від ринкового, і купівлі валюти, коли офіційний курс валюти вищий за ринковий.

Розглянемо детальніше сутність, класифікацію, основні типи офшорних центрів, а також способи їх використання. Існує багато термінів для позначення місць, у яких здійснюється вигідна, з погляду представників ділового світу, фінансово-підприємницька діяльність. У германомовних країнах їх називають податковими оазисами, у франкомовних податковим раєм, а в англомовних - загальноприйнятим терміном для визначення подібних територій виступає таке поняття, як «податкова гавань» (tax haven). Однак останнім часом загальне поширення одержало поняття "прибережний фінансовий центр" (offshore financial centre), що став синонімом визначенню "податкової гавані", чи, простіше кажучи, "офшорний центр".

У назву "прибережний" стосовно "податкового раю" кожен індивідуальний клієнт вкладає свій власний зміст. З погляду інтересу кожного з них, якщо існують вигідніші податкові розпорядження і кредитні умови в сусідніх країнах або в далеко розташованих територіях, то для них ці місця стають "прибережними оазами". Необхідно застерегти від змішування понять "офшорний центр" і вільна економічна зона.

Хоча у формально-логічному значенні можна розглядати офшорні центри як різновид чи як окремий випадок ширшого поняття "вільна економічна зона" (тому що в них загальна "родова" ознака - низькі податки чи їхня повна відсутність), але в той же час між цими дефініціями існує істотна відмінність. Вона полягає в тому, що вільні економічні зони орієнтовані на залучення продуктивного капіталу (як іноземного, так і вітчизняного), який утворить доходи всередині зони, тоді як мета офшорних центрів - залучення іноземного фінансового капіталу, який приносить доходи як власникам цього капіталу, так і організаторам офшорних центрів.

Джерела ж цих доходів перебувають за межами офшорних центрів. Основна риса офшорних центрів, яка полягає в низькому оподаткуванні або у відсутності податків, також не розкриває всієї складності цієї проблеми. Існують країни й території, які не стягують ніяких податків з капіталу (наприклад, Науру, Вануату, Теркс і Кайкос). У той же час, там стягуються невеликі податки на доходи, які надходять з-за кордону. Буває і така ситуація, коли високорозвинені країни з прогресивним оподатковуванням обкладають низьким податком доходи, які надходять з-за кордону, чи вводять низькі податкові ставки для певних суб'єктів, (якими є, наприклад, холдинги в Голландії). До місць перебування офшорних центрів відноситься і Швейцарія. Хоча ця країна обкладає господарюючі суб'єкти високими фіскальними зобов'язаннями, але репутацію офшорного центру вона придбала легкістю і доступністю проведення фінансових операцій, а також високим ступенем збереження банківської таємниці.

Характерною рисою офшорного центру є те, що депонований у ньому капітал не лежить без руху, а призначається для інвестування у високоприбуткові галузі з низьким оподаткуванням за кордоном. Офшорні зони зобов'язані себе узаконити - і в загальному плані і, особливо, у відносинах з іншими державами, одержавши їхню згоду на низьке оподаткування. Це важлива, але не єдина їхня риса. До основних відносять:

- політичну й економічну стабільність у країні;

- гарантію дотримання фінансової і банківської таємниці;

- відсутність валютних обмежень;

- сучасні засоби зв'язку і добре обладнану мережу комунікацій;

- зручну правову систему;

- виконання індивідуальних потреб інвесторів.

До інших особливих вимог клієнтів офшорних центрів звичайно відносять: відносно низькі адміністративні витрати, необхідні для поточної діяльності, гарне мовне обслуговування з боку перекладачів, послуги професійних радників, сприятливі умови стягування податків, можливість придбання громадянства, можливість купівлі нерухомості, а також низький рівень цін на товари, необхідні для життя персоналу і членів їхніх родин.

Розглянемо ці риси.

Це, насамперед, економічна і політична стабільність. Вона є однією з головних умов, яких повинні дотримуватись офшорні центри. Цілком зрозуміло, що ніхто і ніколи не буде тримати капітал у банках тих країнах, де може бути проведена націоналізація власності, чи фінансам яких загрожує економічний крах. Те ж саме стосується політичних змін, особливо за яких верх беруть лівоорієнтовані чи радикальні елементи. Військова дестабілізація або збройні конфлікти унеможливлюють існування офшорних центрів. Політичний ризик має вирішальне значення при прийнятті рішень про переміщення майнових цінностей за кордон. Багато країн, у яких легко можна здійснити військовий переворот, вважаються більш небезпечними, ніж колишні колонії, пов'язані численними зв'язками з метрополією. Разом з тим такі колонії, як підтверджують колишні британські володіння, менш піддані небезпеці з боку сильніших сусідів. Тому Бермуди вважаються безпечнішими, ніж Багамські Острови, хоча в обох країнах не можна виключити расових безладів. З більшою стриманістю й обачністю клієнти офшорних центрів відносяться до диктаторських режимів. Вони часто пропонують у себе вигідні умови оподаткування. Але разом з тим інвесторам там необхідно рахуватися з можливістю радикального перевороту і націоналізації.

Наступна значна і важлива особливість офшорного центру (після політичної й економічної стабільності) - зобов'язання зберігати і гарантувати дотримання суворої банківської таємниці. Це загальна риса таких центрів. Завдяки ліберальному законодавству у відношенні банківської діяльності створюється легкість і доступність відкриття банківських рахунків, з одного боку, а з іншого - поряд з безумовним обов'язком дотримання банківської таємниці гарантується максимум безпеки і довіри в проведенні банківських операцій. Розпорядження банківського законодавства часто містять розмежування фінансової діяльності на сфери: міжнародну і внутридержавну. Міжнародна фінансова діяльність, головним сегментом якої виступає банківська діяльність, користується звичайно статусом екстериторіальності, який охороняє її від усякого виду незручностей і обмежень. Країни, які проводять таку політику, називаються ще "банківськими оазами". Законодавство таких держав гарантує не тільки збереження таємниці банківських рахунків, а й нерозголошення паспортних даних власників цих рахунків. Видача якої-небудь інформації розцінюється тут як правопорушення.

Тому дуже важко встановити особистості вкладників банків таких країн. Ще складніше розкрити імена власників самих банків. Пропонуючи клієнтам повне дотримання таємниці, вони забезпечують можливість накопичувати багатство без обкладання його яким-небудь відчутним податковим тягарем. Банківська таємниця сягає своїми коренями у вікові традиції розповсюдженого в англосаксонських країнах Загального Права (Common Law). Мається на увазі мовчазна угода між банком і його клієнтом. Порушення такої угоди передбачає відповідальність банкіра в рамках цивільного і кримінального права. Джерела суворого дотримання банківської таємниці варто шукати у фінансовій практиці Швейцарії. Особливостями фінансових операцій міжнародного масштабу, проведених у Швейцарії, є те, що вони пов'язані із санкціями карного переслідування, спрямованими проти будь-якого співробітника, який розголосив інформацію, отриману від клієнтів. Початок такої охорони датується 30-ми роками XX ст., коли біженці з Німеччини переказували свої кошти до Швейцарії, щоб зберегти їх від нацистів. Правила дотримання банківської таємниці призвели до того, що всі німецькі внески, незалежно від того, хто був їхнім власником (фашисти чи представники опозиції), були взяті під захист. В особливих, індивідуальних ситуаціях клієнт може відмовитися від права збереження таємниці, яка стосується його внесків і банківських операцій. Разом з тим банк не може звертатися до клієнта чи починати які-небудь дії, які могли б схилити до обмеження чи відмови клієнта від права на банківську таємницю.

Швейцарський закон про банки вимагає, щоб ті беззастережно надавали правоохоронним органам відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи. Якщо ж йдеться про цивільне судочинство, то питання про надання інформації щодо банківських клієнтів знаходиться в компетенції кантональної влади. У цілому ж сторонні особи не мають права на одержання інформації про клієнтуру швейцарських банків.

Особливе становище Швейцарії порівняно з іншими розвинутими країнами полягає, зокрема, саме в тому, що податкові служби тут не мають безпосереднього доступу до банківських рахунків клієнтів. Якщо податковій інспекції необхідна інформація про банківські рахунки платника податків, їй потрібно звертатися безпосередньо до нього, а не до керівництва банку.

Високий ступінь таємності операцій, проведених швейцарськими банками, не означає, що від них одержують менше інформації, ніж за кордоном. Ряд операцій, пов'язаних з відмиванням "брудних" грошей, послужили причиною пред'явлення більш суворих вимог, що стосується особистості клієнтів і нагляду за банківськими операціями. Банки одержали право видавати правоохоронним органам інформацію про клієнта, якщо в їхнього керівництва склалося переконання, що він пов'язаний із злочинним елементом. Значна частина капіталу, який надходить у Швейцарію через кордон, приходить з інших офшорних центрів. Підрахунки підтверджують, що близько 40% усіх банківських угод у цій країні пов'язані з ними. З мстою дотримання максимальної обережності і конфіденційності при проведенні банківських операцій введена спеціальний порядок відкриття рахунків на псевдонім чи номер, обраний клієнтом. Така система сприяє зміцненню довіри до банківських рахунків, але не робить ці рахунки зовсім анонімними. Власник рахунка завжди залишається відомим банку. Останніми десятиліттями Швейцарія послабила вимоги, пропоновані до таємниці банківських внесків. Створено важливі прецеденти з видачею інформації про внески екс-диктаторів - таїтянського Дювальє і філіппінського Маркоса. В останньому з названих випадків на настійну вимогу уряду США і Філіппін швейцарські банки передали інформацію про грошові внески диктаторів урядовим органам. Крім того, Федеральний суд Швейцарії прийняв рішення надати Генеральній прокуратурі України документи про рахунок екс-прем'єр міністра України Павла Лазаренка в одному з банків Цюриха.

Згідно з інформацією Швейцарського телеграфного агентства, цей рахунок цікавить Генпрокуратуру України, оскільки він міг використовуватися для переказу сумнівних коштів. У 1996 р. на цей рахунок з одного з банків Кіпру були переказані $1,6 млн. У міжнародній практиці найбільш конфіденційними вважаються такі системи банківських рахунків, при яких банкір не знає свого клієнта. Таким є застосовуваний у Японії рахунок з печаткою "натсу-ін", при користуванні яким ідентифікація вкладника виробляється за допомогою його особистої печатки. Його аналогом в Австрії існує система рахунків за назвою "Uberbringer Sparbucher"1 , при якій використовуються спеціальні документи для видачі внеска на пред'явника.

У цілому ж охорона таємниці банківських рахунків у різних країнах забезпечується по-різному. У державах Ради Європи, за винятком Австрії і Люксембургу, порушення банківської таємниці не спричиняє карного переслідування. В Австрії на основі спеціально схваленого в 1979 р. закону банківський службовець за розголошення інформації про вкладників банку може бути засуджений на термін до одного року тюремного ув'язнення чи повинен буде виплатити штраф, що дорівнює річній заробітній. Разом з тим банк може представити дані, які стосуються клієнта, тільки за визначенням суду. У Люксембурзі закон про охорону банківської таємниці схвалений у 1981 р. Відповідно до нього банки розголошують відомості про клієнтів у випадку відкриття на них кримінальної справи, але за згодою міністра фінансів. На Багамських Островах і Барбадосі порушення банківської таємниці загрожус серйозними грошовими штрафами. Розголошення будь-якої інформації, яка стосується банків і трестів, дозволяється тільки за рішенням Верховного Трибуналу цих островів. На островах Кайман порушення таємниці банківських внесків загрожус тюремним ув'язненням до двох років і грошовим штрафом. Покарання за таку провину може бути збільшене, якщо обвинувачуваний - банківський службовець, адвокат, урядовий службовець чи торговий посередник.

У Гонконгу охорона банківської таємниці відзначається суворістю: її порушники можуть піддаватися штрафу до 100 тис. дол. чи тюремному ув'язненню до двох років. Разом з тим на практиці податкові служби при необхідності одержують від банків усю необхідну для них інформацію.

У Ліхтенштейні законодавство про охорону банківської таємниці багато в чому аналогічне швейцарському, тільки коло осіб, які несуть юридичну відповідальність за її збереження, ширше, ніж у Швейцарії.

У Монтсерраті подібне законодавство також засноване на швейцарському досвіді. Передача кому-небудь інформації про банківських клієнтів, крім правоохоронних органів в обговорених законом випадках, заборонена. Однак, на відміну від Швейцарії, тут не передбачені конкретні санкції за порушення законодавства про банківську таємницю.

Суворими заходами для охорони таємниці банківських внесків відзначається законодавство Панами. її розголошення карається позбавленням волі до 6 років, штрафом до 1 тис. дол. або тим і іншим разом. Крім випадків, передбачених Кримінальним кодексом цієї країни, навіть муніципальним чиновникам закритий доступ до інформації про вкладників банків. Заборонено видавати аналогічну інформацію урядовим службовцям та іноземним податковим відомствам.

До характерних рис офшорних центрів відноситься й відсутність обмежень на обмін валюти й операції з валютою. Майже скрізь тут не здійснюється контроль над переказом валютних коштів за умови, якщо джерело їхнього походження перебуває за межами офшорного центру. Якщо ж і залишаються які-небудь обмеження з цієї частини, клієнти наполягають головним чином на тому, щоб був забезпечений вільний переказ коштів і щоб ці кошти не затримувалися на рахунках інших банків, крім офшорних. Звичайно, таке прагнення клієнтів теж пов'язане з ризиком, тому що повної безпеки внесків не існує ніде. Але поєднати одночасно несплату податків і повну відсутність ризику втрати внеску принципово неможливо. Згадані вище ознаки офшорних центрів не можуть бути реалізовані без такої важливої їхньої властивості, як наявність у центрах сучасних засобів зв'язку і надійне їхнє функціонування. Це вимагає високого рівня розвитку інфраструктури.

Привабливість офшорного центру багато в чому залежить від рівня і якості послуг зв'язку. Як правило, усі ці центри обладнані ефективними засобами телекомунікації, які забезпечують блискавичний зв'язок, так необхідний для фінансових операцій. Наприклад, острови Кайман за допомогою супутникового зв'язку забезпечують сучасне автоматичне з'єднання зі Сполученими Штатами, Канадою і Великою Британією. Подібний же високий рівень послуг зобов'язані надавати тут і засоби транспорту. Козирною картою офшорних центрів є авіасполучення, яке забезпечує швидкі і зручні особисті контакти для учасників фінансових угод. Острови Кайман пропонують клієнтам два щоденних рейси на Флориду. Численні чартерні рейси, здійснювані зі США, забезпечують перевезення великих грошових сум в офшорні банки на Карибах.

Аналогічне становище з транспортом і телекомунікаціями в офшорних центрах Панами і Гонконгу. У тих же офшорних зонах, де транспортні послуги ненадійні і в скрутному становищі (Науру, Ангілья), залучити численну клієнтуру, незважаючи на пропоновані пільги, не вдається. Однак навіть наявність вдалого поєднання всіх названих характерних рис буде недостатньо для успішного функціонування офшорного центру, якщо в ньому не буде створена зручної правової системи. Вона мас вирішальне значення для вибору резиденції фірми, організаційно-правової форми компанії та її функціонування. Законодавчий устрій офшорних центрів вирізняється розмаїтістю. Трохи узагальнюючи, можна відзначити, що всі території, які відносяться до континентальної Європи, живуть у рамках Кодифікованого цивільного права, витоки якого сягають римського права, а від нього - кодексу Наполеона. У той же час території, історично пов'язані з британською короною, чи колишні її колонії, застосовують у себе зовсім іншу судову систему, що ґрунтується на системі Загального Права (Common Law), яка функціонує на базі прецедентів, тобто на підставі раніше винесених судових вироків.

Наприклад, Швейцарія, Ліхтенштейн, а також контрольовані голландцями Карибські острови (Голландські Антили) використовують континентальне право. Колишні ж британські колонії або залежні території, такі як Багамські, Бермудські, Вір-гінські, Кайманові острови, Гібралтар, острови в протоці Ла-Манш входять до законодавчої системи Загального Права. У США, через в силу особливості їхнього історичного розвитку, обидві ці системи існують паралельно. У Луїзіані, яка була володінням Франції, до сьогоднішнього дня частково використовується континентальне право. В інших частинах США ухвалене законодавство на основі Загального Права. Воно ж застосовується в Ліберії і Панамі. Система Загального Права надає велику свободу для підприємницької діяльності, але одночасно майже завжди потребує допомоги з боку адвоката, оскільки ця система відзначається юридичною складністю. Зате вона відкриває більші можливості в галузі переміщення майнових прав з однієї країни в іншу, що особливо важливо для клієнтів офшорних центрів. Нарешті останньою (за порядком перерахування, але не за важливістю) характерною рисою офшорних центрів є міра задоволення індивідуальних потреб клієнтів, а саме: відповідні умови проживання, внутрішнє транспортне сполучення, медичне обслуговування, володіння місцевими жителями і обслуговуючим персоналом іноземними мовами, наявність кваліфікованих фахівців - нотаріусів, адвокатів, бухгалтерів і операторів комп'ютерів.