Смекни!
smekni.com

Сучасні зовнішньополітичні ресурси Китаю (стр. 2 из 3)

Так, наприклад, у питанні обмінного курсу юаня щодо долара, який, на думку США, надає сьогодні «неконкурентні переваги китайському експорту», Китай неодноразово заявляв, що проводитиме валютну реформу, виходячи тількиз інтересів китайської економіки, але при цьому постійно бере участь у китайсько-американському стратегічному діалозі з вирішення економічних проблем.

Пекін поки не впевнений у своїх ресурсах і не володіє ними у достатньому обсязі, аби стати повноправним лідером у світовій економіці та політиці. Усвідомлюючи, що подальше зростання економіки вимагає мирної інтеграції у світову економічну систему, Китай у відносинах з провідними країнами Заходу, передусім із США, налаштований на співробітництво або принаймні суперництво, яке не виходило би за межі торговельних спорів, що і є основним завданням сучасного зовнішньополітичного курсу КНР.

Дипломатична тактика, яка покликана забезпечити реалізацію стратегічних інтересів Китаю, була розроблена наприкінці 90-х років минулого століття. Вона ґрунтується на трьох засадничих ідеях: багатополюсного світу, мирного розвитку і перетворення Китаю на відповідальну велику державу.

Ідея багатополюсного світу знаходить відображення у щорічниках Білої книги оборони Китаю, в яких зазначається, що «світ рухається в напрямі багатополярності», але має місце протидія «низки розвинених країн», які прагнуть збільшити розрив між собою та країнами, що розвиваються. Йдеться про вияви гегемонізму, під якими розуміється політика США на міжнародній арені. Китайське керівництво відкидає американську стратегію поширення демократії в усьому світі, яка суперечить принципу китайського керівництва щодо невтручання у внутрішні справи суверенної держави.

На думку деяких західних експертів, за гаслом «багатополярності» криється мета Китаю витіснити США з АТР і посісти замість них місце регіонального лідера. Разом з тим тактика поведінки Китаю є традиційною для країн, які на підставі своїх економічних досягнень і швидкого зростання економічної могутності намагаються відігравати помітнішу роль на міжнародній арені. В цьому зв’язку показовим є зближення Китаю з іншими країнами, які виголошують аналогічні гасла, наприклад, Росією та Індією.

Крім того, невизнання однополюсної міжнародної системи на чолі із США допомагає Китаю зберігати за собою лідерські позиції в країнах «третього світу» і налагоджувати вигідні контакти з країнами, які зазнають постійного тиску з боку США, - Іраном, Венесуелою, Болівією, Білоруссю тощо.

Концепція «мирного розвитку» активно пропагувалася урядом Китаю у 2003-2004рр.Її поява була обумовленанеобхідністю запевнити інші країни і, особливо, менших сусідів Китаю, що економічне і військове зростання останнього не становить для них загрози. Постулювалося, що Китай не шукає гегемонії для себе, поважає суверенітет інших країн, а збільшення його міжнародної і економічної ваги буде корисним для країн, оскільки відкриває Китай для імпорту і значного збільшення обсягів міжнародної торгівлі. Було розроблено комплекс заходів, які мали довести це на практиці – надання допомоги менш розвиненим країнам, створення зон вільної торгівлі з країнами АСЕАН, відкриття китайського ринку для імпорту, проекти з розвитку басейну річки Меконг тощо.

Економічні успіхи Китаю значно допомогли у цій справі. Йому вдалося усунути США з позиції найбільшого торговельного партнера Південної Кореї, Японії, низки інших країн регіону. З країнами АСЕАН було підписано Угоду про дружбу і співробітництво (2003р.), що знизила напруження у спірних питаннях між ними і Пекіном.

Разом з цим, є один регіон де Китай обережно проводить експансіоністську політику – Центральна Азія і, особливо, Казахстан. Традиційно це маршрут Шовкового торгового шляху. Казахстан, багатий на нафту може забезпечити китайські підприємства енергоносіями, тому китайці активні в розвитку комерційних відносин з Казахстаном, будівництві доріг. Ці дороги відкривають торговий маршрут, який дозволяє енергоносіям текти в напряму Китаю а індустріальним товарам в бік Євразії [1].

Китай є членом авторитетних західних та регіональних міжнародних об’єднань включно із СОТ, АТЕС, Регіонального форуму АСЕАН, АСЕМ, ШОС. Проекти східноазіатської інтеграції на кшталт АСЕАН+3 (Японія, Китай, Південна Корея) або АСЕАН + Китай розглядаються у Пекіні з погляду реалізації відразу декількох національних інтересів – забезпечення подальшого економічного розвитку і «прив’язування» до себе південно-східних сусідів через дружні взаємовигідні відносини. Чим більшою буде економічна взаємозалежність між Китаєм та країнами Південно-Східної Азії (ПСА), тим мало ймовірніше, що у випадку конфлікту, малі країни стануть на бік США [2].

Консолідація регіону ПСА навколо Китаю вже має певні конкретні успіхи, хоча говорити про існування взаємної довіри між ними було б перебільшенням.

Важливого значення надає Китай завданню довести, що він спроможний взяти на себе роль «відповідального лідера», тобто гарантувати стабільність і безпеку не тільки у Східній Азії, а й у глобальному масштабі. Втім ця концепція не зовсім відповідає ролі, яку пропонують відігравати Китаю США. У 2005 р. США було запропоновано КНР стати «відповідальним акціонером» міжнародної системи і взяти на себе відповідні зобов’язання: за Китаєм визнається статус впливової країни, а від нього очікують здійснення спільної з країнами Заходу політики безпеки.

У відповіді Ху Цзінтао зазначалося, що Пекін з радістю готовий прийняти новий статус, але щодо зобов’язань дотримуватися колективних дій має певні застереження [2]. Так, наприклад, у питанні застосування санкцій щодо «ядерної програми» Ірану, Китай посідав відмінну від американської позицію. Розбіжності між КНР і США існують і з інших важливих питань. Китай, наприклад, готовий до активного співробітництва у боротьбі з міжнародним тероризмом, але водночас побоюється, що під приводом такої боротьби США розв’язують собі руки для реалізації політики стримування Китаю. Помітною є й пасивна позиція Пекіна щодо створення інститутів колективної безпеки в АТР. Якщо з погляду Вашингтона багатосторонні воєнно-політичні союзи спроможні забезпечити найміцніший фундамент регіональної безпеки, то Пекін розглядає такі блоки як дестабілізуючий чинник і «пережиток» холодної війни.

Найвиразніше роль відповідальної держави Китай відіграє у шестисторонніх переговорах щодо ядерної програми Північної Кореї. Фактично, якщо домовленості про відмову Пхеньяну від подальшої розробки ядерної зброї вдасться закріпити на більш-менш тривалий час, це однозначно свідчитиме про здатність Пекіна управляти процесом підтримання безпеки у Східній Азії. В розширеному форматі, як у питанні щодо Північної Кореї, так і щодо Ірану очевидно, що на рішення застосувати силу або санкції проти них, вирішальний вплив справляє саме негативна позиція Китаю, на яку США змушені зважати.

3. Американо-китайські відносини

Як би Пекіну не хотілося бачити світ багатополярним, але на сьогодні США – це єдина держава, здатна проектувати свою силу на будь-яку точку земної кулі, в тому числі і на Китай. Отже, китайське керівництво розглядає США як основного партнера на міжнародній арені, оскільки тільки у співробітництві із США (відсутності гострого конфлікту) Пекін спроможний реалізувати свої стратегічні цілі розвитку.

Вашингтон також потребує взаємодії з Китаєм, що стало особливо очевидним після теракту 11 вересня, коли на передньому плані стали проблеми боротьби з тероризмом, ядерного нерозповсюдження, війна в Іраку тощо.

При цьому ознаки стратегічного суперництва між Пекіном і Вашингтоном простежуються щодо багатьох торговельно-економічних та геостратегічних питань. Визначальними чинниками китайсько-американських відносин є:

· значна торговельно-економічна взаємозалежність із США;

· проблема Тайваню;

· контроль США над морськими комунікаціями, якими до Китаю постачаються енергоносії;

· наявність проамериканських країн навколо Китаю (Південна Корея, Японія, Філіппіни) і американської військової дислокації в регіоні.

Окрім першого пункту, всі інші безпосередньо стосуються системи безпеки у Східній Азії і мають потенціал «вибухонебезпечності». Однак спеціалісти вважають, що за всіх геополітичних протиріч, зростання взаємного зацікавлення Китаю і США (торговельно-економічного, а також у сфері безпеки) є значним стримувальним чинником розвитку деструктивних процесів.

Зазначене меншою мірою стосується проблеми Тайваню, оскільки недопущення проголошення суверенітету острову є життєво важливим питанням для Китаю. Пекін жорстко дотримується принципу «одного Китаю», а США пов’язані з Тайванем зобов’язаннями безпеки і постачають йому високотехнологічну зброю.

Якщо Тайбей не порушуватиме питання набуття незалежності, проблема може ще певний час залишатися «замороженою», якщо ж (за підтримки США) вживатимуться заходи щодо остаточного розриву з континентальним Китаєм, Пекін здатен вдатися до жорсткої відповіді.

Фактично тайванське питання є стрижнем усієї зовнішньої політики Пекіна. Географічне положення Тайваню таке, що він може служити базою для повітряних і морських сил, і разом з островами Рюкю, які належать Японії, можуть перекрити морське сполучення між Південно-Китайським і Східнокитайським морем, блокуючи північне китайське узбережжя. Щодо морських шляхів, якими постачаються енергоносії до Китаю і які є найважливішими торговельно-транспортними артеріями Китаю, то більшість з них контролюються США. Блокування цих шляхів у разі конфлікту матиме катастрофічні наслідки як для економіки Китаю, так і для його Збройних сил.