З 5 березня 2007 р. розпочато переговори щодо укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво.
Під час паризького Саміту Україна - ЄС (вересень 2008 р.) досягнуто компромісне рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію.
Загалом протягом 2007–2009 рр. проведено 12 раундів переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:
1. з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики;
2. з юстиції, свободи та безпеки;
3. з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу.
Наступне пленарне засідання заплановано на 5 жовтня 2009 року
Важливою складовою частиною нової Угоди з ЄС є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Формат та її наповнення передбачає досягнення максимально глибокої економічної інтеграції на основі домовленостей в рамках двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5-9 жовтня 2009 року.
16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна – ЄС політично схвалено Порядок денний асоціації Україна – ЄС (остаточна назва нового практичного інструменту на заміну Плану дій Україна - ЄС), який є інструментом підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.
Документ підготовлено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.
Пріоритети, принципи та основи економічного співробітництва України з ЄС сформульовані у Загальнодержавній програмі адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженій Законом України від 18 березня 2004 року за №1629, відповідних актах Президента, уряду та Верховної Ради України.
В офіційних документах ЄС, принаймні до 2000 p., не висловлювалася точка зору щодо членства України в цій організації. Спільна позиція країн СС відносно України зводилася до підтримки розвитку в ній демократії, економічних реформ, поглиблення економічної взаємодії.
Серед основних рішень та документів ЄС щодо України слід назвати:
– надання Україні з 1 січня 1993 p. переваг Генералізованої схеми преференцій;
– затвердження Стратегії ЄС щодо України у квітні 1994 p.;
– прийняття «Спільної позиції щодо України» 28 листопада 1994 p.;
– прийняття «Декларації Європейського Союзу стосовно України» у травні 1996 p.;
– заяву ЄС про визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою у червні 1996 p.;
– прийняття Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 p. Плану дій щодо України Прийнята в Гельсінкі 1999 p. Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України не містить положень про можливість вступу України до ЄС хоча б на правах асоційованого члена, однак у ній зафіксовано згоду членів ЄС внести відповідні зміни до Стратегії за умови певних позитивних зрушень у соціально-економічному розвитку України. При цьому Європейський Союз має вивчити умови, за яких можливе створення зони вільної торгівлі ЄС – Україна. У Стратегії є також нове положення про підтримку співпраці сторін у контексті розширення ЄС.
Принципове значення для подальшого розвитку економічних взаємин має ухвалена Радою Міністрів ЄС 9 жовтня 2000 p. постанова про вилучення України з переліку країн із неринковою економікою та поширення на імпорт із неї (у рамках антидемпінгових розслідувань ЄС) порядку визначення «нормальної вартості» згідно з правилами, які застосовуються щодо країн з ринковою економікою.
Таким чином, центральне місце в загальній інституційно-правовій системі економічної співпраці України і ЄС належить Угоді про партнерство та співробітництво. Що ж до можливого членства України в ЄС, то позиції сторін мають асиметричний характер, зумовлений головним чином довготривалою соціально-економічною кризою та повільним перебігом економічних перетворень в Україні.
Отже, міжнародна економічна інтеграція – це процес зближення, переплетення, адаптації національних господарств світової спільноти на макро- та мікрорівнях.
Форми МЕІ на мікрорівні:
1) спільне проведення геологорозвідувальних і дослідницьких робіт;
2) спільне проведення проектно-конструкторських робіт;
3) спільне спорудження господарського об'єкта;
4) спільні підприємства;
5) спеціалізація виробництва;
6) кооперація виробництва;
7) прямі зв'язки;
8) міжнародні науково-виробничі організації;
9) міжнародні господарські організації;
10) міжнародні економічні організації.
На макрорівні:
1) преференційні зони – території країн світової спільноти, де застосовується пільгове оподаткування, митне регулювання і кредитування;
2) зони вільної торгівлі (ЗВТ) – таке інтеграційне об'єднання держав, яке передбачає зняття внутрішніх митних бар'єрів (ЕАСТ, ЛАСТ);
3) митний союз – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції ЗВТ і передбачає встановлення спільного зовнішнього митного бар'єра;
4) спільний ринок – таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає вільний перелив товарів, капіталу і робочої сили ("НАФТА-92" – Канада, США, Мексика, ЄС – Європейський союз);
5) економічний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає гармонізацію економічної політики: а) податкової; б) інвестиційної; в) аграрної; г) соціально-економічної; д) валютної;
6) політичний союз – це таке інтеграційне об'єднання, яке включає функції попередніх і передбачає гармонізацію внутрішньої і зовнішньої політики країн-учасниць: а) економічної; б) військової; в) науково-технічної; г) екологічної; д) соціально-культурної.
Нажаль, на даний час в Україні існує багато не вирішених питань, які гальмують вступ нашої держави до Євросоюзу. Серед них одне з перших місць посідає зволікання в здійсненні внутрішніх реформ, слабкість адміністративно-інституційного забезпечення курсу європейської інтеграції.
Макроекономічні показники свідчать про невисокий рівень економічного розвитку України в цілому, зниження обсягу ВВП, невелику частку країн ЄС в експорті України та відносно низький рівень прямих іноземних інвестицій. За цими показниками Україна суттєво відстає не тільки від країн ЄС, а й від країн Центральної та Східної Європи. Кардинальна зміна якісних та кількісних показників соціально-економічного розвитку України є головною передумовою приєднання країни до Європейського Союзу.
Необізнаність населення щодо ЄС, хоч не є головною проблемою, але все ж бажаним би було проводити пізнавальні програми для населення. Бо позиція громадян України щодо її вступу до Євросоюзу такою ж мірою залежить від їхньої оцінки своєї обізнаності стосовно цих об'єднань, як і сама ця оцінка залежить від характеру їхнього ставлення до Євросоюзу.
Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремих галузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активним учасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів у найрозвинутіших геоекономічних сегментах. Головними проблемами у цьому напрямку є наступні:[17]
1. Україна на законодавчому рівні проголосила свій намір інтегруватися до Європейського Союзу.
2. Для реалізації цього стратегічного завдання в Україні створені певні інституційні механізми та в цілому вироблений процедурний та інституційний координаційний механізм.
3. Основними хибами наявного координаційного механізму є:
o дисбаланс у розумінні євроінтеграційного процесу як насамперед зовнішньополітичного і як наслідок керівна роль МЗС у процесі;
o фактичне самоусунення від формування та реалізації євроінтеграційної політики керівництва Кабінету Міністрів України;
o брак інституції, здатної забезпечити системний аналіз, комплексний моніторинг та стратегічне планування євроінтеграційної політики України;
o намагання керівництва МЗС формувати євроінтеграційну політику України за трафаретами нових держав-членів, без врахування принципово нових реалій, що нині мають місце в ЄС;
o брак реальних процедурних механізмів впливу євроінтеграційної стратегії держави на прийняття рішень українським парламентом;
o брак загальнодержавного «майданчика» для обговорення стратегічних питань європейської інтеграції України на найвищому політичному рівні, невикористання в цьому контексті потенціалу та статусу РНБОУ;
o брак ефективного механізму координування технічної допомоги в сфері європейської інтеграції, що пов’язано зокрема із застарілістю комплексних стратегій та програм у цій сфері, а також щорічної Державної програми економічного і соціального розвитку України;
o недостатнє використання аналітичного та експертного потенціалу третього сектора в процесі формування та реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції;
o фактичне ігнорування впливу патронатних служб керівників Уряду на процес формування й реалізації державної політики у сфері європейської інтеграції, і через це незалученість представників цих служб до роботи наявних координаційних органів.
4. Найнагальнішою потребою для України є значне посилення складової системного аналізу, комплексного моніторингу та стратегічного планування процесів європейської інтеграції.
5. Євроінтеграційна стратегія України має стати однією з головних складових Засад зовнішньої та внутрішньої політики України, що відповідно до ст. 85 Конституції України має затвердити Верховна Рада України.