Учений ступінь «магістр філософії й вільних наук» укоренився на філософському факультеті, де велося викладання теоретичних гуманітарних і природничих наук, але даний ступінь відображав ще слабку внутрідисциплінарну диференційованість науки й не мав певного посадового еквівалента. Так володільцями ступеня «магістра філософії й вільних наук» були викладачі, які читали студентам лекції по логіці, метафізиці, геометрії, тригонометрії, естетиці, древній словесності[5].
Підготовка до магістерського іспиту займала до 4 років. Відомі випадки, коли професори-екзаменатори задавали попередньо до 200-300 питань (кожний виходячи зі свого бачення проблеми підготовки магістранта) і приблизно такий же список рекомендованих книг. Загальний список затверджувався факультетом. Вважалося: якщо здобувач не знає детально стан питання, то він як учений неспроможний. Іспит повинен був дати уявлення науковій громадськості про те, наскільки здобувач володіє знаннями по всьому спектрі предметів факультету. В історії російських університетів того часу відомі одиничні факти підготовки до такого іспиту за два роки. Історик О.Є.Іванов наводить імена тільки трьох йому відомих здобувачів: історика В.О.Ключевського (1868), натураліста І.О.Каблукова (1882) і правознавця П.О.Сорокіна (1916). Магістрант, затверджений у посаді приват-доцента, одержував право читати лекції студентам, через що магістерський іспит став дедалі частіше здаватися здобувачами значно раніше захисту дисертації (спочатку ці два заходи проводилися через день), що трохи полегшувало сам захист для здобувачів, жадаючи від них значної напруги сил. Таке було під силу не всім, від простого викладача університету була потрібна тільки наявність відповідної вищої освіти[6].
Зміст освіти в магістратурі полягав в підготовці до усного іспиту, читанню пробних лекцій, написанні «ученого твору» або дисертації, що готувалася латинською мовою з перекладом на російську. Зміст дисертації ставав предметом ученого диспуту, за результатами якого й виносився вердикт про присудження магістерського ступеня[7].
Магістерський ступінь у сфері «вільних» наук до 1803 року був єдиним. В 60-х роках XVIII століття в Московському університеті з'являються «бакалаври філософії», що присвоювалися найбільш успішним студентам, але цей учений ступінь не отримав широкого розповсюдження.
Реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.
Лектори мов визначалися по попередньому переконанню Ради в їхніх зведеннях і здібностях до викладання.
Прозектори по медичному факультеті, досягаючи цих звань, на підставі загальних постанов по медичній частині, також астрономи-спостерігачі по фізико-математичному факультеті користувалися правами доцентів.
Поступово сформована в Росії система присудження вчених ступенів і звань не була просто запозиченою з досвіду інших країн. Ця система була розрахована на більше високі вимоги до осіб, які готувалися до наукової й педагогічної діяльності. За свідченням Гнатовича, учені ступені в Росії минулого сторіччя відрізнялися від учених ступенів інших країн. В Англії й Франції «учені ступені бакалавра й ліценціата більше відповідали російському кандидатству, а докторант - магістерству, але не докторству»[8]. Учений ступінь доктора в німецьких університетах присуджувався порівняно легко після закінчення університетського курсу на «підставі спеціального іспиту, друкованого роздуму або книги й публічного диспуту».
Князь П.А.Кропоткін, коли він жив з 1886 по 1917 р. в Англії, часто писав своєму британському другові професорові Джеймсу Мейвору.В одному із цих листів він описував життя сім'ї сусідів, заняття синів і дочок хазяїна будинку в середній школі й університеті (повторю ще раз: Кропоткін писав не росіянинові, а англійцеві, Мейвору, що, втім, добре знав Росію).Розуміючи, що теми дипломної роботи це стосується лише побічно, не можу проте не привести уривок із цього листа.
"Із Джиммівсе в порядку. Вінрозумний, завждиготовийпрацювати, дотогожробитьвеликіуспіхи, наскільки я можусудити. Але, нажаль, чи єусвітіщо-небудьдурніше, ніжбританськасистемауніверситетськоїосвіти?! <...> Коли Джим розповідаєменіпроте, чимвінзаймаєтьсяабочимзаймаютьсядочки Ньюнхемів, а такожчимйомузабороняєтьсязайматися, щовсезводитьсядоодержанняуривчастихзнаньлише в однійвузькійгалузінауки, я дійснонеможунезазнавативраження, щопередімноюзнаходитьсяякийсьсередньовічнийстудент. Ніфізики, ніхімії, ніастрономії, нітеоріїтеплоти, нітеоріїсвітлайелектрики, нітеоріїпружності, нівищихрозділівгеометрії, ністатикийдинаміки. < . . . > Мивсецевивчали в Санкт-Петербурзі". (Листбувнаписаний 21 грудня 1903 року, майжесторіччяназад, післядвадцятилітньогожиття Кропоткіна в Англії, коливінмігуженапідставівеликогодосвідупорівнюватибританськуйросійськусистемиосвіти.)[9]
Хоча абсолютизувати це сердите висловлення Кропоткіна не потрібно, хоча Велика Британія могла заслужено пишатися своїми успіхами в освіті й розвитку наук, але на сході Європи, у перейшовшій після середини XIX століття до стадії бурхливого промислового зростання Росії склалася першокласна система гімназичної й університетської освіти.Росія виходила на передові позиції у світі. Звісно, в цій системі не бракувало недоліків, але сам принцип викладання наук та їх кількість в російських університетах (до них відносилися також Київський та Харківський, а згодом – Одеський) викликала здивування і повагу.
Порядок ведення занять в університетах Підросійської України фактично був таким самим, як і на території всієї Російської імперії і регулювався тим самим Статутом з усіма його змінами. Однак слід зауважити, що в Статуті Київського університету 1833 року, до прийняття нового статуту, було зауважено, що прийом студентів здійснюється двічі на рік – отже, було введено семестрову систему. Викладачам наказувалося складати навчальні курси так, щоб студент міг вивчити їх за один семестр. Це призводило до дробління курсів, а отже, до збільшення кількості предметів, що вивчалися[10].
Параграф 12 Статуту був ввідним, і з нього виходило, що науки, що входять до складу університетського викладання, розподілялися по факультетах і кафедрах у нижченаведеному порядку.
Згідно з параграфом 13 Статуту, в історико-філологічному факультеті належало існувати таким кафедрам при 12 професорах і 7 доцентах:
1) філософія:
а) логіка,
б) психологія,
в) історія філософії;
2) грецька словесність:
а) грецька мова й тлумачення авторів,
б) історія грецької літератури,
в) грецькі стародавності;
3) римська словесність:
а) латинська мова й тлумачення авторів,
б) історія римської літератури,
в) римські стародавності;
4) порівняльна граматика індо-європейських мов;
5) історія російської мови й російської літератури;
6) історія загальної літератури;
7) слов'янська філологія:
а) слов'янські мови,
б) історія слов'янських літератур,
в) слов'янські стародавності;
8) загальна історія;
9) російська історія;
10) церковна історія;
11) теорія й історія мистецтв.
Згідно із параграфом 14 Статуту, у фізико-математичному факультеті призначалися такі кафедри при 16 професорах і 3 доцентах:
1) чиста математика;
2) механіка:
а) аналітична,
б) практична;
3) астрономія й геодезія;
4) фізика;
5) хімія:
а) дослідна,
б) теоретична;
6) мінералогія;
7) фізична географія;
8) геогнозія й палеонтологія;
9) ботаніка:
а) морфологія й систематика рослин,
б) анатомія й фізіологія рослин;
10) зоологія:
а) порівняльна анатомія й систематика тварин,
б) анатомія людини й фізіологія тварин;
11) технічна хімія;
12) агрономічна хімія.
Агрономічна хімія й технічна хімія могли бути замінені агрономією й технологією.
Відповідно до параграфу 15 Статуту, у юридичному факультеті встановлювалися такі кафедри при 13 професорах і 8 доцентах:
1) енциклопедія права:
а) енциклопедія юридичних і політичних наук,
б) історія філософії права;
2) історія найважливіших іноземних законодавств давніх і нових;
3) історія російського права;
4) історія слов'янських законодавств;
5) римське право:
а) історія римського права,
б) догматика римського цивільного права,
в) візантійське право;
6) державне право:
а) теорія державного права,
б) державне право найважливіших іноземних держав,
в) російське державне право;
7) цивільне право й цивільний судоустрій і судочинство;
8) кримінальне право й кримінальний судоустрій і судочинство;
9) поліцейське право:
а) вчення про безпеку (закони благочинності),
б) вчення про добробут (закони благоустрою);
10) фінансове право:
а) теорія фінансів,
б) російське фінансове право;
11) міжнародне право;
12) політична економія й статистика;
13) церковне законознавство.
Відповідно до параграфу 16 Статуту, у медичному факультеті було визначено такі кафедри при 16 професорах і 17 доцентах, зокрема в числі останніх двох прозекторів: