Технологія – це процес перетворення різноманітних матеріалів та інформації на необхідні продукти, товари, вироби, послуги шляхом використання: устаткування, інфраструктури, інструмента, технічних знань та кваліфікаційних умінь і навичок працівників для одержання якоїсь продукції; наприклад, на машинобудівному заводі – тракторів, турбін, на харчовому – ковбас, сирів, соків тощо.
Технологія істотно впливає на організацію, управління та результати діяльності. Тому технологію необхідно безупинно удосконалювати за рахунок:
· використання прогресивного виробничого устаткування, пристосувань;
· стандартизації, механізації й автоматизації процесів.
Технологію, в залежності від кількості продукції, що випускається (типу виробництва), класифікують у такий спосіб:
· технологія індивідуального чи дрібносерійного виробництва – випуск різноманітних виробів в одиничній чи невеликій кількості;
· технологія серійного виробництва: номенклатура велика, вироби виготовляються серіями, а деталі обробляються партіями;
· технологія масового, великосерійного чи безупинного виробництва: випуск одного виду виробів у великій кількості – автомобілів, велосипедів тощо;
· безупинна технологія – нафтохімічне, сталеливарне виробництво, робота електростанцій.
Соціолог і теоретик організації Дж. Томпсон підрозділяє технології на типи: багатоланкові, посередницькі й інтенсивні.
1. Багатоланкові технології. Характеризуються серією взаємозалежних робіт і завдань, що мають виконуватися послідовно, наприклад, складальні лінії та конвеєри на автозаводі. Не можна встановити двигун, поки не зібрано раму. Багатоланкові технології характерні для машинобудування.
2. Посередницькі технології застосовуються у разі спільної діяльності людей. Банківська справа, скажімо, пов'язує клієнтів і працівників банку; бюро з працевлаштування – продавців і покупців робочої сили; торгова точка – продавців і покупців і т.ін.
3. Інтенсивна технологія припускає використання спеціального устаткування, спеціальних способів і прийомів для виготовлення продукції чи надання послуг (холодне видавлювання деталей, пресування готових точних деталей з порошку, монтаж фільму, автоматизоване виробництво із застосуванням роботів, обробні центри, гнучкі виробництва, швидкопереналагоджувані верстати, преси).
У кожному конкретному випадку слід обирати найбільш ефективну технологію, що забезпечувала б максимальний результат. [1; с. 34–37]
4. Зовнішнє і внутрішнє середовище організації
діяльність місія середовище організація
Діяльність будь-якої організації цілком залежить від зовнішнього і внутрішнього середовища. Всі організації повинні чітко взаємодіяти з навколишнім середовищем, аби:
1) одержати матеріальні, трудові і фінансові ресурси;
2) знайти споживачів своєї продукції й реалізувати її;
3) одержувати від цього доход і прибуток;
4) розвивати й удосконалювати свою організацію.
До зовнішнього середовища належать:
1) економічні умови, у яких перебуває організація;
2) джерела одержання сировини, матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих виробів;
3) споживачі продукції (послуг, робіт);
4) законодавство, урядові декрети (закони про власність, підприємство, оренду, працю й ін.);
5) конкурентні організації;
6) профспілки;
7) суспільна думка тощо.
Усі ці фактори взаємозалежні. Кожна організація має враховувати дію і вплив зовнішніх факторів, оскільки вона є відкритою системою.
Зовнішні фактори діють і впливають на організацію прямо чи побічно.
Фактори прямої дії (постачальники ресурсів, споживачі, закони, постанови уряду й ін.) чинять негайний прямий вплив на діяльність організації.
Фактори, що мають непряму дію і вплив, – це науково-технічний прогрес, стан економіки, політичне становище, соціальні, культурні чинники і т.ін.
Вплив факторів зовнішнього середовища виявляється у такий спосіб:
· віддалений вплив на організацію справляють фактори екологічні, економічні, політико-правові, демографічні, технологічні;
· виробничий вплив справляють виробнича структура галузі, суперництво між конкурентами, вхідні та вихідні бар'єри, загроза появи товарів-замінників; постачальники, споживачі;
· операційний вплив надходить від ринку робочої сили, інтересів посередників, відносин постачальників і кредиторів.
Фактори зовнішнього середовища взаємозалежні, складні, рухливі й невизначені. Тому зовнішнє середовище характеризується різними параметрами.
Взаємозв'язок факторів зовнішнього середовища – це рівень сили, з яким зміна одного фактора впливає на інші фактори. Наприклад, постачання електроенергії й енергоносіїв з інших країн впливає на економіку України і, відповідно, на підприємства. Підвищення ціни на ресурси спричиняє підвищення витрат підприємства, а отже, й збільшення собівартості продукції і ціни. Усе це призводить до зниження рентабельності і прибутковості.
Зовнішнє середовище завжди є складним.
Під складністю зовнішнього середовища розуміють кількість діючих на організацію факторів, па які варто реагувати і враховувати ступінь їхнього впливу (державні постанови, угоди з профспілками, численні конкуренти, прискорення НТП, постачальники).
Середовище організації завжди є рухливим і невизначеним. Рухливість середовища – це швидкість, з якою відбуваються зміни в оточенні організації. Наприклад, поява комп'ютерів та їхнє застосування спричинили зміну систем управління, планування, обліку і т. ін.
Невизначеність зовнішнього середовища є функцією кількості інформації, яку слід мати про той чи інший фактор зовнішнього середовища для забезпечення знань про його вплив на діяльність. Якщо інформації замало, середовище стає невизначеним, а це створює труднощі в прийнятті ефективних управлінських рішень.
Внутрішнє середовище організації характеризують такі фактори: структура, технологія, кадри, види робіт, види продукції, що випускається, види наданих послуг, наявність капіталу, поділ праці, соціально-психологічний клімат у колективі тощо.
Усі внутрішні фактори взаємопов'язані і взаємозалежні. Вони впливають на діяльність і кінцеві результати й у своїй сукупності розглядаються як соціотехнічні підсистеми. Зміна однієї призводить до зміни інших. Тому їхні дію і вплив необхідно систематично вивчати, досліджувати, вимірювати й враховувати.
Для успішної діяльності кожна організація повинна:
по-перше, мати змогу швидко реагувати на дію зовнішніх факторів;
по-друге, пристосовуватися до будь-яких змін у зовнішньому оточенні, аби забезпечувати стабільне становище організації і досягнення намічених цілей; по-третє, систематично враховувати внутрішні фактори, їхню зміну і вплив на процеси усередині організації.
5. Горизонтальний і вертикальний поділ праці в організації
Поділ праці розуміють як розмежування діяльності відповідно до складових елементів у процесі спільної праці. Поділ праці є найважливішим чинником виробництва, що визначає форми організації праці.
Поділ праці тісно пов'язаний з його кооперацією.
Кооперація – це об'єднання людей для планомірної і спільної участі в одному чи різних, але пов'язаних між собою процесах праці. Для успішної діяльності організацій використовують горизонтальний і вертикальний поділ праці.
Горизонтальний поділ праці – це поділ виробничого процесу на стадії, фази, види роботи й операції відповідно до визначеного технологічного процесу. Наприклад, у великих організаціях (на підприємствах) існує горизонтальний поділ на стадії – заготівельну, оброблювальну та складальну.
Стадії поділяються на фази; наприклад, у заготівельній стадії виділяються ливарна, ковальська фази.
Види робіт, наприклад, ливарної фази – це формування, плавка, заливання, вибивання, виливок; машинообробної (верстатної) фази – токарські, свердлильні, шліфувальні й ін. роботи.
Токарські роботи поділяють за операціями: токарська чорнова, токарська чистова; свердління, зенкування тощо.
У свою чергу, за горизонтального поділу весь процес виробництва в організації поділяється на цехи і дільниці, наприклад, ливарні, ковальські, штампувальні, механічні й т. ін.
Цехи поділяються на дільниці, наприклад ливарний має дільниці плавильну, формувальну, заливальну, вибивання й очищення лиття.
Вертикальний поділ праці передбачає рівні управління для координації діяльності всіх елементів горизонтального поділу праці. Для цього створюється апарат управління, що включає керівників, менеджерів і фахівців, які виконують на різних рівнях певні завдання, роботи, операції. Оптимальні результати діяльності організації забезпечують, як правило, три рівні управління:
1) керівники низової ланки;
2) керівники середньої ланки;
3) керівники вищої ланки.
На кожному рівні може бути ще кілька ланок керівників (бригадир, майстер, начальник дільниці).
Керівники низової ланки – це молодші начальники чи оперативні безпосередні керівники робітників і фахівців. Типові посади: бригадир, майстер, нормувальник, начальник дільниці, начальник сектора, начальник бюро. Усі вони організовують роботу і здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, а також забезпечують працівників необхідною інформацією. Вони безпосередньо спілкуються з підлеглими. Керівники низової ланки відповідають за ощадливе використання виділених їм ресурсів (матеріалів, устаткування, інструмента, працівників, фінансів тощо). Робота керівників низової ланки є відповідальною, напруженою, пов'язаною з виконанням різноманітних дій. Вона характеризується частими переходами від одного завдання до іншого, що вимагає швидкого прийняття рішення. Наприклад, майстер виконує до 600 і більше управлінських дій за зміну.