За радянських часів видне місце серед істориків України займали: О.К. Касименко – директор Інституту історії АН України, історики: І.О. Гуржій, Г.К. Гуслистий, В.А. Голобуцький, В.А. Дядиченко, Ф.Є. Лось, А.В. Лихолат, М.А. Рубач, Ф.П. Шевченко, Ф.О. Ястребов та багато інших.
І.Ф. Курас
Всі вони писали в рамках офіційної доктрини. Спроби окремих з них (М. Брайчевського, О. Апанович) вийти за ці межі рішуче припинялися, і тільки в наш час стало можливим відійти від нав’язаних стереотипів української історії. На цій царині нині успішно працюють такі історики, як В.Ф. Верстюк, В.І. Сергійчук, С.В. Кульчицький, Ю.І. Шаповал, П.С. Сохань, В.Г. Степанков, В.А. Смолій, П.П. Толочко, В.М. Даниленко, В.П. Шевчук, Н.М. Яковенко та інші.
Історики Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко, В.Г. Сарбей під-готували нові підручники з історії України для учнів середніх шкіл. На допомогу вчителям та учням середньої школи за редакцією І.З. Підкови і Р.М. Шуста видавництво “Генеза” видало у 1993-1999 рр. тритомний “Довідник з історії України”. Це одна із перших спроб такого видання, яке з успіхом можуть використати студенти вузів. У 1996 році під такою назвою вийшла в світ книга М. Котляра і С. Кульчицького. В ній автори приділили належну увагу спірним проблемам, а також тим, які раніше висвітлювалися тенденційно або ж хибно.
З’явилися нові підручники і навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів. Серед них привертають увагу “Історія України” І.К. Рибалка, “Курс української історії” В.Й. Борисенка, “Історія України” О.Д. Бойка, “Історія України” В.І. Семененка і Л.О. Радченко, “Історія України” Б.Д. Лановика, Р.М. Ма-тейко, З.М. Матисякевича, “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.” Н.М. Яковенко та інші.
Сучасна відкритість українського суспільства дала можливість ознайомитися з доробком істориків діаспори: І. Нагаєвського, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жу-ковського, І. Борщака, Л. Вінара, О. Субтельного. Книга О. Субтельного “Україна: історія” визнана кращим викладом української історії англійською мовою. Схвально відгукнувся про неї читач України. Тут він зустрівся з новими підходами до вивчення історичних фактів, які суттєво відрізняються від тих, що були прийняті в недалекому минулому у нас. Ознайомлення з цією багатою за змістом літературою допомагає по-новому подивитися на суть подій, правильно їх інтерпретувати і робити відповідні висновки.
При цьому слід пам’ятати, що сам процес дослідження минулого проходить через суб’єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить історичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявність різних позицій, методів дослідження, логічних конструкцій, висновків створює можливість наблизитися до вірогідного розкриття минулого через багатоваріантність до монізму. Більше того, з висоти нового часу, коли втихають ідеологічні пристрасті і зникає кон’юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.
Проте, необхідно враховувати методологічне зауваження відомого сучасного українського історика Наталії Яковенко, що “звертаючись до минулого, дослідник має справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з конструктом власної уяви”. Отже, все залежить від кваліфікації, порядності і совісті дослідника.
На основі аналізу сучасної історичної літератури можна зробити наступні висновки: об’єктомвивчення історії України як науки є дослідження в хронологічній послідовності минулого українського народу в усій його варіантності і багато-значності з метою більш ґрунтовного розуміння сучасності, перспектив і шляхів майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди і як йти, потрібно знати звідки і як ми прийшли.
Історія України простежує процеси зародження і формування українців як народу, форми їх організації і життя, економічний лад, соціально-політичні від-носини, культуру, духовний світ – весь спектр проблем, з яких складається система життєзабезпечення української нації в найрізноманітніших проявах. Водночас історія України розглядає взаємовідносини українців із вкрапленими в їх середовище інших народів.
Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових фактів, подій, матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуване явище.
Носії інформації про минуле називаються історичними джерелами. Головніші з них подано на рис. 1.2. Їх дослідженням займається спеціальна наукова дисципліна – джерелознавство. Без джерел неможливе історичне пізнання. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього або відбувається зараз.
На відміну від багатьох науковців іншого спрямування, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч років проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, одноразові, унікальні.
Тривалий час історичними джерелами нехтували, особливо тоді, коли їх зміст не зовсім збігався або йшов в розріз з прийнятими концепціями. В такому випадку, коли факти свідчили про інше, їх просто ігнорували, не брали до уваги. Так спотворювалася історична правда. Зараз створилися сприятливі умови для викорінення такої шкідливої, навіть злочинної, практики.
Навчитися умінню правильного використання історичних джерел, їх аналізу є одним із найбільш важливих завдань сучасності.
Це викликається не тільки хибною методикою використання джерел, але їх особливостями. Вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначались для того чи іншого вжитку. Джерела можуть нести відкриту чи приховану, важливу чи другорядну, достатню чи недостатню, правдиву чи спотворену інформацію.
На допомогу досліднику існує велика група (понад 60) спеціальних історичнихдисциплін, які вивчають історичні джерела, розробляють методику і техніку їх дослідження та використання. Вони створюють арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм творчої лабораторії дослідника.
До спеціальних найбільш використовуваних історичних дисциплін належать:
– археографія – вивчає і розробляє методи публікації історичних до-кументів і джерел;
– археологія – наука, що вивчає минуле за речовими джерелами;
– архівознавство – вивчає історію розвитку архівної справи;
– берестологія – вивчає вирізьблені на бересті рукописні писемні пам’ятки часів Київської Русі;
– бібліографія – галузь знання про книгу, що має своїм завданням:
а) виявлення, облік, опис систематизацію і якісний аналіз друкованих творів;
б) складання різних бібліографічних посібників, які допомагають знаходити й користуватись літературою з різних галузей знань;
в) розробку принципів і методів оформлення посилань на джерела та списку використаної літератури;
г) принципи і методи організації бібліографічної роботи;
– боністика – досліджує історію розвитку паперових грошей;
– вексилологія – вивчає прапори, історію їх виникнення, правила складання;
– геральдика – досліджує герби; правила їх утворення, особливості державних, фамільних та інших гербів;
– генеалогія – аналізує і викладає в хронологічній послідовності матеріали про походження, родинні та інші зв’язки родів;
– демографія – вивчає населення, його стан і зміни; процеси природного відтворення й міграції, професійний, соціальний, віковий склад населення тощо;
– нумізматика – наука про монети;
– історіографія – вивчає історію історичної науки, що дає можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки явищ та подій;
– сфрагістика – вивчає печатки як самостійні пам’ятки історії;
– фольклористика – вивчає основні закономірності розвитку народу через записування і дослідження усної народної творчості;
– хронологія – встановлює точні дати історичних подій і джерел, пере-водить на сучасне літочислення дати інших літочислень та календарів; виявляє послідовність історичних подій у часі;
– топоніміка – вивчає географічні назви в їх історичному розвитку;
– періодизація – покликана виявити, визначити і допомогти зрозуміти суть корінних змін, що відбуваються в суспільстві на тому чи іншому проміжку часу.
В історичній періодизації розрізняють такі найбільш вживані складові:
– період (звідки періодизація) – проміжок часу, протягом якого відбувається певний історичний процес;
– ера – значний історичний період, докорінно відмінний від попереднього;
– епоха – якісно новий період історичного розвитку;
– доба – великий проміжок часу, який характеризується визначними по-діями в історії;
– етап – відрізок часу, визначений якимись подіями;
– стадія – ступінь у розвитку певного історичного явища, що має свої якісні особливості;
– момент – певний проміжок часу у розвитку історичного явища.
На сьогодні, з різних причин, не існує єдиної загальнообов’язкової періо-дизації історії України. Різні автори і історичні школи, в залежності від свого бачення, дають власну періодизацію за роками правління найвищої посадової особи у державі (царистська); визнанням народних мас головною рушійною силою історії та великими народними рухами (народницька); складовими розвитку держави (державницька); зміною соціально-економічних формацій (формаційна); прогресом і зміною циві-лізацій (цивілізаційна); часом дії (існування) проблемних суспільних явищ: ко-рінезація, колективізація, Вітчизняна війна тощо.