Хоча свідомість учених Відродження була сумішшю раціоналізму і містицизму, потрібно відзначити, що їх Бог - це не старозавітний Бог, що заборонив Адаму куштувати плоди "пізнання добра і зла". Саме ця обставина служила підставою для переслідувань деяких учених інквізицією. Католицька церква надавала протидію навчанню Миколи Коперника (1473-1543) про геліоцентризм. Жертвою переслідування став італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600). Був зраджений суду інквізиції Галілео Галілей (1564-1642), якого звичайно відносять до основоположників науки Нового часу. Він розділяв ідею відродження та самовідречення людини, одним із слідств якої з'явився науковий світогляд. Ця ідея була представлена ще в навчанні Миколи Кузанського (1401-1464), одного з якнайглибших мислителів Відродження; по його думці, єство людської особи є вираз нею загального, тобто Бога. А італійський філософ Піко Делла Мірандола (1463-1494), автор знаменитої "Мови про гідність людини", затверджував, що якщо Бог є творцем себе самого, то і людина повинна теж створювати себе сам. Гуманістична спрямованість Відродження виявлялася в тому, що науковий світогляд епохи був пов'язаний з проблемою людського існування. (5; 232)
Вчення про суспільство і державу.
Природно, що найяскравіше цей зв'язок виявлявся в гуманітарних науках, які діячі Відродження розглядали як засоби виховання. Канцлер Флоренції Колюччо Салютаті (1331-1406) вважав за можливе створення царства добра і милосердя на Землі, наголошуючи при цьому на необхідності визнання свободи волі у людини. Леонардо Беруні (1370-1441), інший канцлер Флоренції, розвивав теорію цивільного гуманізму, демократії і свободи, вважаючи їх природними формами спільності людей. Найважливішим етичним боргом, вважав він, є служіння суспільству, республіці. Природний погляд на державу розвивав Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він заперечував божественність політичної влади, рахував політичну боротьбу рушійною силою історії. Його твір "Государ" (1513) був настільною книгою багатьох найбільших політичних діячів різних країн. Один із засновників вчення про природне право, голландський юрист, соціолог і дипломат Гуго Гроцій (1583-1645), вважав, що це право ґрунтується не на волі Бога, а на природі людини і основними принципами такого права є особиста свобода, недоторканність власності, дотримання договорів, справедливе покарання за злочин. Соціальними навчаннями закладалися основи буржуазної демократії і державності. (7; 155)
Малюючи ідеал людської особи, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, здатність творити і створювати навкруги себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407 1457 рр.) і Л. Альберта (1404 1472 рр.) вважали накопичені знання, які допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи його волі: особа сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися його особистими достоїнствами, а не положенням в суспільстві: "Благородність немов якесь сяйво, витікаюче від чесноти і освітлюючи її володарів, якого б походження вони не були". ( З "Книги про благородність" Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV століття).
Культура Ренесансу формувалася як заперечення середньовічних догматів, але в ній не міг не виявитися вплив середньовічної культури. Це переважання біблійних тим сюжетів, вплив схоластики, більшість замовлень майстрам робила церква. Відродження - це час висунення на 1-й план живопису через прагнення мистецтва Ренесансу пізнати і відобразити реальний мир, його красу і різноманітність. Наступала епоха стихійного і буйного самоутвердження людської особи, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підпорядковує індивіда цілому.
Епоха Відродження - час великих відкриттів, великих майстрів і їх видатних творів. На ній наголошено появою цілої плеяди художників-учених, серед яких перше місце належить Леонардо да Вінчі.
Характерною межею Ренесансу був тісний зв'язок науки і мистецтва. Це зумовило титанізм осіб Відродження: майстри Ренесансу, особливо Високого, суміщали в собі і художників, і поетів, і інженерів, і музикантів.
Своєрідний характер мало північне Відродження (Німеччина, Нідерланди, Франція). Воно відстає від італійського на ціле сторіччя. В мистецтві північного Відродження більше середньовічного світогляду, впливи релігії, символіки. Філософською основою північного Ренесансу був пантеїзм, який, не заперечуючи Бога, як би розчиняє його в природі. Засновником і найбільшим представником північного Відродження був Альбрехт Дюрер. Він був теоретиком мистецтва, першим в Німеччині створив працю про перспективу. Дюрер був автором безлічі картин, гравюр, гравюр на дереві, малюнків і акварелей. Вплив пантеїзму зумовив появу пейзажу як самостійного жанру. (9; 112)
Проторенесанс - це підготовка до Відродження, він був тісно пов'язаний з середньовіччям. На рубежі XIII і XIV сторіч італійська культура переживає блискучий підйом. Культура Італії XIII - XIV століть складна і суперечлива. Багато що в ній ще органічно пов'язано із загальноєвропейською середньовічною культурою, але одночасно в ній з'являються нові риси, що передують розвитку Ренесансу.
Висновок
Не дивлячись на всі свої недоліки, середньовічний університет все ж таки давав можливість дістати непогану освіту. В університетах навчалися такі відомі діячі культури, як Пьер Абеляр, Петро Ломбардській, Хома Аквінській, Дунс Скотт, Вільям Оккам і ін. Середньовічні університети були складним організмом, що стояв в центрі культурного життя Європи і чуйно реагував на всі перипетії соціальної і класової боротьби. В них концентрувалася розвиток науки того часу. Велика роль середньовічних університетів в розвитку культури. Вони сприяли інтернаціональному культурному спілкуванню.
Університетське середовище, збудоване на вільнодумстві і виборності влади, сприяло формування нового менталітету, заснованого на пошані до особи людини і уміння висувати і боронити в суперечках нові ідеї.
Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження пройнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А.К.Джівелегов, - мала на увазі окрему особу. Гуманізм доводив, що людина в своїх відчуттях, в своїх думках, в своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над ним не повинне бути силою волі, що заважає йому відчувати і думати, як хочеться". В сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренессанського гуманізму. Але, безумовно, гуманізм слід розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від всього ходу історичного розвитку Італії в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин, що почалося. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, який сприяв затвердженню засобу культури, спираючись, перш за все на античну спадщину. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступові упади в XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, надало могутню дію на художню культуру Ренесансу.
Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, його місце і роль в природі і суспільстві. Це навчання складалося переважно в етиці і збагатило в самих різних областях культури ренесансу. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, В рішенні яких вони спиралися на уявлення про потужність творчих здібностей і волі людини, про його широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони рахували гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особи і нерозривно пов'язаного з ним вдосконалення соціального організму і політичних порядків. Це додавало багатьом етичним ідеям і навчанням італійських гуманістів яскраво виражений характер.
Список літератури
1. Культурология. История мировой культуры: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. А.Н.Марковой. - М, 1995.
2. Из истории культуры Средних веков и Возрождения. Издательство "Наука", М 1976 г.
3. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.
4. Н.А.Дмитриева "Краткая история искусств" Выпуск I и выпуск II 1991г.
5. Энциклопедия: "Всемирная история." Том 1. Гл. Редактор Мария Аксёнова. Москва "Авант +" 1997 год. Стр. 351
6. Западная философия. "От истоков до наших дней: Средневековье".Джованни 7. Реале и Дарио Антисери. ТОО ТК "Петрополис" Санкт - Петербург 1995 год.
8. История средневековой философии. Фредерик Копстон. "Энигма" Москва 1997 год.
9. Интеллектуалы в средние века. Жак Ле Гофф. Аллерго - Пресс. Долгопрудный 1997 год.
10. История средних веков А. Я. Гуревич, Д. Э. Харитонович. Москва, ИНТЕРПРАКС 1995 год
11. Энциклопедия: "Из истории человеческого общества". Том 8. Академия педагогических наук СССР. Издательство "Просвещение" Москва 1967 год
12. Большая Советская Энциклопедия. Москва "Большая Энциклопедия". Гл. Редактор А. М. Прохоров. Москва 1989 год.