Основні правила принципу наочності:
* чітко визначити мету використання засобів наочності;
*.комплексно використовувати такі види наочності, які давали б найбільший ефект, алі ні в якому разі не зловживати ними;
* активно залучати суб'єктів до роботи із засобами наочності;
* керувати спостереженнями суб'єктів учіння; відкидати всі зайве, щоб не викликати додаткових асоціацій;
*застосовувати наочність на всіх етапах навчального процесу;
*демонструвати засоби наочності послідовно в міру подання навчального матеріалу;
*забезпечувати змістовність і естетичність їх оформлення;
*наочність має відповідати психологічним закономірностям сприймання;
*не використовувати засоби наочності як самоціль, а вдало доповнювати матеріал, що вивчається;
*не переоцінювати й не недооцінювати роль наочності в навчанні тощо.
Під годину навчання необхідно застосовувати різні види наочності — натуральну, образну, словесно-образну наочність (динамічну і статичну, пласку й об'ємну).
Наочність виконує такі функції:
- сприяє розумовому розвиткові суб'єктів учіння;
- допомагає виявити зв'язки між науковими знаннями й життєдіяльністю, теорією і практикою;
- полегшує навчально-пізнавальну діяльність студентів і сприяє формуванню в них інтересу до професійних знань;
- допомагає сприймати предмет, що вивчається, у його розмаїтті;
- сприяє формуванню мотивації пізнання довколишньої дійсності тощо.
Принцип наочності можна визначається, як сукупність норм, які випливають із закономірностей процесу навчання і стосуються пізнання дійсності на основі спостережень, мислення і практики на шляхові від конкретного до абстрактного, і навпаки.
Принцип раціонального поєднання колективних та індивідуальних форм і способів навчальної роботи. Індивідуалізація в дидактиці вважається важливим компонентом стратегії викладацької діяльності, як один з аспектів навчального процесу, як принцип, поза яким узагалі не можна говорити про вільний розвиток особистості. Отут мається на увазі: по-перше, намагання якнайповніше врахувати не тільки наявні надбання студента, а й напрям його розвитку, перспективу, його «потенційне Я»; друг^-другові-по-другу, повага до шкірного студента (навіть такого, який ще не виявив собі нічим позитивним) у якої з їм, як з партнером, суб'єктом, особистістю рахуються, конкретизуючи цілі навчання і визначаючи способи їх досягнення.
Смисл цього принципові полягає в тому, що викладач відповідно до колективного характерові навчального процесу, враховуючи індивідуально-психічні особливості суб'єктів учіння, може і винна застосовувати різноманітні методи й форми навчальної діяльності під година проведення як планових навчальних заходів, так і позапланових.
Упроваджуючи вимоги цього принципові в процес навчання, викладач винний мати на увазі труднощі, з якими він стикатиметься у своїй діяльності, зокрема:
- процесуальний бік навчання передбачає переважливо колективну форму навчально-пізнавальної діяльності, яка не завжди враховує індивідуально-психічні нахили, здібності й зацікавлення студентів;
- у вищому навчальному заставі навчаються студенти з різним рівнем інтелектуальних і фізичних здібностей, різною мотивацією до учіння.
Знання викладачами суперечностей цього принципові сприяє об'єктивному й оптимальному їх розв'язанню. Класичні приклади умілого використання такої методики-молодіжний колектив в А.С.Макаренка, чи міським колектив В.О.Сухомлинського та різні варіанти педагогіки співробітництва сучасних педагогів-новаторів.
Основні положення цього принципу:
*організація колективної навчально-пізнавальної діяльності з урахуванням особливостей психології студенського колективу і психіки студента відповідно до вимог психологічної та педагогічної наук;
*диференціація змістового компонента дидактичного процесу;
*усебічне знання індивідуально-психічних особливостей студентів та їх урахування під година організації як колективної, так й індивідуальної навчально-пізнавальної діяльності;
*оптимальне поєднання колективних та індивідуальних форм і методів навчально-пізнавальної діяльності суб'єктів учіння;
*широке застосування індивідуалізації навчання;
*надання переваги активним методам навчання;
*повсюдне використання прийомів взаємонавчання, взаємодопомоги студентів, надання допомоги відмінниками тім, хто відстає;
*знання різноманітних проявів соціально-психологічних явищ під година здійснення навчального процесу й уміле керування ними в дидактичних інтересах;
*педагогічний аналіз результатів навчання з наступним коригуванням тощо.
До третій групи визначають ті, що відображають закономірності начально - пізнавальної діяльності навчаємих(суб‘єктів учіння).
До них належати:
• Принцип мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів.
Аналіз досвіду сучасних педагогів-новаторів показує, що найефективнішим напрямом підвищення якості будь-якого навчання є створення таких психолого-педагогічних розумів, за яких студент спроможний зайняти активну особистісну позицію і найбільш повною мірою розкритися не тільки як об'єкт навчальної діяльності, а і як суб'єкт, що є найважливішою передумовою свідомого ставлення до навчання, і міцних, глибоких знань, і взаємовідносин у навчальній групі. Бути суб'єктом для студента означає його перетворення із пасивної істоти в активну, тобто в зацікавленого учасника власних навчально-пізнавальних дій.
Ідея опрацювання цього принципові належить сучасним вченим дидактам В.Оконю, Ю.К.Бабанському, психологові Л.І.Божович та іншім.
У психології щодо поняття «мотивація» немає єдиного підходу. Одні під мотивацією розуміють певні спонукання, які викликають активність організму і визначають її спрямованість (М.Ш.Магомед-Емінов), інші - сукупність факторів, які підтримують і направляють поведінку (Мадсен, Годфруа), ще інші — сукупність мотивів (К.К.Платонов, В.Д.Щадриков). Трудність визначення зрозуміти «мотив» і «мотивація» полягає в тому, що ці два поняття взаємопов'язані та взаємозумовлені, алі більш у дидактиці використовується третій підхід.
Мотивація навчальної діяльності складається із сукупності певних мотивів. А мотив — це предмет діяльності, за яким завжди стоїть певна потреба (О.М.Леонтьєв). Своєю чергою, потреба викликає певне переживання, інтерес, спонуку, надає смислу навчальній діяльності. Для того, щоб студент активно прилучався до навчально-пізнавальної діяльності, необхідно, щоб вона набула для нього особистісного смислу, викликала позитивні переживання, намагання і прагнення.
Склались різні критерії класифікації мотивів у системі навчання. Наприклад, за видом виокремлюють соціальні та пізнавальні мотиви. За ступенем усвідомленості студентом власних потреб в учінні — усвідомлені та неусвідомлені, за характером прояву — дійсні та хибні.
Для ефективної реалізації цього принципові можна сформулювати такі правила:
*формування широкого кругозорові щодо різноманітних проблем суспільного життя України;
*перетворення студентів у зацікавлених та активних учасників життєдіяльності навчальної групи;
*розвиток інтересу до конкретного фаху;
*зацікавлення студентів у результатах своєму учінні й демонстрація їх для досягнення успіху в професійній діяльності;
*визначення конкретних цілей і завдань навчальної діяльності, шкірного навчального заходові;
*надання особистісного смислу й конкретного змісту навчальній діяльності студентів;
*широке застосування активних методів навчання;
*особлива увага сучасним дидактичним концепціям;
*урахування пізнавальних мотивів і на їхній основі мотивів професійних досягнень тощо.
Принцип активності, свідомості та самостійності студентів є немовби похідним від принципові мотивації, у якому активність визначається важливіший умовою досягнення цілі-основоположною категорією дидактики.
Однією з розумів досягнення успіху в навчально – пізнавальній діяльності є активність студентів, в основі якої лежить змістовна мотивація, спрямована на долю в учінні. Ця активність виражається в тому, що студенти усвідомлюють цілі навчання, планують і організовують свою діяльність, уміють її контролювати, виявляють інтерес до професійних знань, ставлять питання та вміють їх вирішувати, це вияв ставлення студента до процесу навчання, яку характеризується прагненням досягти поставленої мети в межах заданого година.
В історії педагогіки є кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Традиційна дидактика недооцінює активність студентів. Педоцентризм, навпаки, її переоцінює. Сучасна дидактика вищої школи спирається на активність суб'єктів учіння за керівної ролі суб'єктів викладання. Цей аспект підкреслюють педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка й особистісне-розвиткове навчання. Провідною ідеєю цих концепцій є формування суб'єкт-суб'єктних взаємин у навчальному процесі, де полягає самостійні навчально-пізнавальні дії суб'єктів учіння.
Активності та свідомості в навчанні можна досягти шляхом:
- створення в студентів позитивного уявлення про майбутню професійну діяльність;
- формування розуміння студентами смислу професійної освіти й, відповідно, на цій основі інтересу до професійних знань, навичок і вмінь;
- вироблення мотивації учіння та майбутньої професійної діяльності;
- спонукання студентів до правильної оцінки власних дій, учинків, виховання в них звичок самоаналізу й самоконтролеві та споживи самовдосконалення;
- створення під година навчання проблемних ситуацій, які потребують самостійних, творчих і активних дій, та залучення студентів до їх розв'язання;
- використання діалогічних методів навчання, які формують розвивають самостійність, творчість і активність студентів;
- стимулювання колективних форм роботи, взаємодії студентів в учінні;
- організації навчання в умовах змагання, стимулювання ініціативи і творчості;
- проблемності викладання навчального матеріалу;
-використання отриманих професійних знань, навичок і вмінь у практичній діяльності;
- диференціації навчального матеріалу відповідно до розумових і фізичних можливостей і здібностей студентів;
-уміння викладача відчувати психічний стан студентів тощо.
Література
1. Аркас Микола. Історія України – Русі. - К.: Вища шк., 2008.- 456 с.
2. Гессен С.И. Основи педагогіки: Введення в прикладну філософію: Навчальний посібник для вузів.-М.: Школа – Пресс, 2008. -448с.
3. Закон України <<Про внесення змін і доповнень до Законові Української РСР ”Про освіту”>>//Законі України / Верховна Рада України, Інститут законодавства. - К.,1997.-Т.10.-С.168-192.
4. Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. –ДО.: В освіти України, 1994.-Вип.1.-336 с.
5. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / В.Зубко; Нац. Ун-т ”Києво-Могилянська академія ”. К.: КМ Academia, 2009.-290 с.