Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої, безнаціональної належності), а є людина українець, росіянин, німець, білорус тощо, так немає виховання взагалі, а є як зазначив К.Д. Ушинський " російське виховання ", "французьке виховання ", "англійська система виховання". Ставши одним з елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло з кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання. В.О.Сухомлинський обґрунтував теорію національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання.
Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос, відтворити його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.
Виховання - це цілеспрямована професійна діяльність педагога, яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини у контекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистого життя, достойної людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості. Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи спостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей постулат. Людина від народження має певні природжені здібності, але лише в процесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьми вони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство через свої інститути, в першу чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умови для їх розвитку[5, C.2]
Софія Русова свої педагогічні погляди висвітлювала в численних статтях, що публікувались у педагогічних журналах: "Світло","Вестник воспитания", "Образование". У своїх публікаціях вона висвітлювала проблеми національної школи, історії педагогіки, виховання дітей. Особливий інтерес серед педагогічної громадськості викликала її стаття " Нова школа ", що опублікована в журналі "Світло"(1914). Головною ідеєю статті була теза: "Тільки той народ має перспективу, який має кращу школу".
С. Русова закликала до активної боротьби проти царату за національну школу. Новою народною школою вона вважала таку школу, де дитина розвивається на національному ґрунті з урахуванням своїх індивідуальних особливостей. Вона стверджувала: " На Україні рідною мовою є українська; нею й мусить проводитися вся наука".
Значний внесок у розбудову національної школи в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. зробив Б. Грінченко. Він свідомо став на шлях боротьби за
соціальне визволення народу, яке національні меншини царської Росії тісно пов'язували з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.
Його запросила до земської школи в с. Олексіївка Катеринославської губернії Христя Алчевська.
Вона була відомою освітньою діячкою, на свої кошти побудувала школу і опікувалася високим рівнем викладання.
Завдяки Б. Грінченку діти з Олексіївської школи добре усвідомлювали, що вони українці, були обізнані з історією і географією України, знали видатних письменників та їхню творчість і головне - могли свої знання викласти рідною мовою.
Вагомий внесок у розбудову національної школи на межі XIX - XX ст. зробив видатний український педагог С. Черкасенко. Він докладав значних зусиль до створення національної школи, котра, на його думку, мала бути осередком формування національної свідомості та патріотизму.[17,C46]
Вагомий внесок у справу формування національної самосвідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого - формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого - педагогічними науками постає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницької праці справжнього патріота і громадянина своєї держави.
На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компоненту національної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної самосвідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.[16, C.60]
Мова - це концентрація мудрості і досвіду нації. Втрата її призводить до порушення суспільної гармонії, законів людської еволюції. " Культура змінює свій генетичний код, а народ відчужується від традицій, звичаїв, духу предків, потрапляє в іншу духовну атмосферу і свідомо чи несвідомо страждає.
Мова - це та ж прекрасна квітка духовної культури українського народу, його духовне надбання, дзеркало душі народної[30, C.34]
Незважаючи на експерименти про прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що " як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прикладуваної для нього своєю мовою, власне, на стільки, наскільки поглиблюється ця колія". Справа в тому, що мова - це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.
Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормальних політичним і економічним життям.
Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXI столітті. Третя з них сформована так: "Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різно-національних культур".
Йоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідального індивіда як члена людської спільноти. Про культуру не можна говорити там, де немає громадянської гідності особи.
В народній свідомості вирізбляється ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність і працьовитість, доброту і милосердя, стійкість і незалежність духу, вірність заповітам батьків, дідів, щирість, доброзичливість, талановитість і працьовитість.
Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації. Це повинна бути людина вільна, творча, що добре орієнтується не тільки в перипетіях громадсько-політичного життя, а й у складних міжособистісних стосунках.
Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до долі ближнього, хто потребує його допомоги..." (Б. Гаврилишин).[5, C.2]
Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності та інших генетично не властивих рис, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. В. Ротенберг вважає, що "аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба аби точка відліку діянь була всередині, а не ззовні". Тобто потрібно боротися за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, " ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - ввійде до царства золотої свободи".
Національна гідність і самоповага - це атрибути національної самосвідомості, тобто осмисленого, "когнітивного ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.
Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов життєздатна, але мертва матерія, яка потребує " подиху життя". "Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі ".
Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: " Я висуваю інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше за все - гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в ручищі залишається королем, він не може позбутися цього усвідомлення".