Бесіди, тобто розмови вчителя з учнями, покликані привернути увагу вихованців до оцінки суспільних подій, вчинків, явищ, творів літератури й мистецтва і на цій основі формувати в них культуру поведінки, сумлінне ставлення до виконання своїх громадських, трудових і моральних обов'язків, риси українського патріотизму.
Наступна група традиційних методів — методи організації життєдіяльності учнів націлюючих молодших школярів на «єдність слоро і діла», що має колосальне значення у формуванні особистості.
Адже виховання є не що інше, як вправляння у правильному вчинку.
Виховання високої свідомості, міцної дисципліни й культури поведінки, гартування волі й характеру не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується тільки проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей дотримуватися даної вимоги.
Привчання і вправляння, хоч і тісно взаємопов'язані, однак зберігають разом з цим за собою і певну різницю. Якщо привчання виробляє в учня якусь сторону певної дії, то вправляння спонукає оволодіти правильним вчинком повністю, у всьому його змістовому, структурному й ціннісному вираженні.
Спираючись на привчання, вправляння передбачає багаторазове повторення, закріплення, зміцнення й удосконалення цінних способів дій як стійкої основи культурної поведінки.
Метод вправляння часто реалізується як - доручення — покладення на школяра виконання якогось обов'язку, певної роботи чи конкретної справи. Вони випливають найчастіше з потреб шкільного й домашнього життя, як-от: чергувати в класі, бути класним бібліотекарем, організовувати тематичну виставку з рукоділля чи дитячих малюнків, доглядати кролів тощо. Щоденне виконання доручень, одержаних від учителя, батьків, дитячих об'єднань, дисциплінує учнів, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, переборювати труднощі й доводити справу до кінця, будить ініціативу, гартує характер і волю. Успішне виконання доручення викликає в дитини емоційне піднесення, радісні переживання. Доручення визначають відповідно до віку й статі дитини з поступовим їх ускладненням, із врахуванням режиму праці й відпочинку молодших школярів.
Нарешті, успіх виховного процесу в початкових класах зумовлюється також вмілим застосуванням третьої групи традиційних методів — методів стимулювання. Покликання їх закладені в суті самого латинського^ словоГ «стимулювати», що в перекладі на українську Мову означає: спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати. З метою активізації й посилення впливу на учнів у початковій школі вживаються такі методи стимулювання: вимого вчителя, змагання, заохочення, покарання, схвалення, докір.
Змагання допомагає вчителеві бачити й оцінити можливості кожної дитини, визначити перспективу руху вперед, гартувати волю й характер. Воно стимулює розвиток творчої активності, ініціативи, відповідальності, підприємництва та об'єктивної оцінки фактів. Всі ці риси конче потрібні майбутньому виробнику, бізнесмену, фермерові, підприємцю. Через змагання учні готуються до майбутньої вільної конкуренції в умовах ринкової економіки вільної, демократичної держави.
До традиційних методів стимулювання належать також заохочення і покарання як допоміжні методи виховання.
Заохочення — метод виховного впливу, що виражає позитивну оцінку діяльності учня шляхом ласки, похвали і нагород. До нього вчитель вдається тоді, коли треба відзначити сумлінне ставлення дитини до навчання, працьовитість, старанність, гарну поведінку. На основі почуття задоволення й радості в неї появляється приплив енергії, життєвий оптимізм, впевненість у власних силах.
При відхиленні учня від норм поведінки вживається метод покарань. Правда, в ідеальному варіанті вважається, що педагогіка й школа можуть обійтися без покарань.
Покарання — це покута за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли учень свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує норми й правила поведінки, нехтує учнівськими обов'язками. З погляду педагогічного, це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викоренення.
Педагогічне значення покарань чимале. Тому там, де не можна не карати, педагог не має право не карати. При цьому слід пам'ятати, що кару треба застосувати тільки в тому разі, коли громадська думка стоїть на боці кари.
Розумна система стягнень не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному характерові, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх, готує до твердого життя.
3. Нетрадиційні методи виховання молодших школярів
Нетрадиційними (нестандартними) методами виховання називаються ті виховні методи, що побудовані на засадах народної педагогіки й базуються на віковічних традиціях народу й використання скарбниці народної мудрості.
До традицій належить те, що склалося історично й передається з покоління в покоління. Назва «нетрадиційним» у даному випадку чисто умовна, бо виховні засоби народної педагогіки в самому народі є таки традиційними. Не випадково в самому визначенні назви «нетрадиційні методи виховання» вжито слово «традиція».
Нетрадиційними ці методи є хіба що відносно школи, бо: по-перше, виникли вони не в школі, а з практики родинно-побутового й громадського виховання дітей та молоді; по-друге, був час, ще майже донедавна, коли школа виховні методи народної педагогіки обминало, застосовувала лише спорадично, а офіційна педагогіко навмисно ігнорувала. Тому для них вони не стали традиційними. Та головна суть не в назві, а в тому знаменні нашого часу, коли народна педагогіка у супрязі з педагогічною наукою природно зайняла своє гідне місце у виховній системі уже тепер національної школи в Україні. Цьому в значній мірі сприяє впровадження у ній таких навчальних дисциплін, як народознавство, людина і світ, ознайомлення з навколишнім світом. Скарбниця нетрадиційних методів виховання дітей молодшого шкільного віку велика й різноманітна. Для якісного аналізу й практичного використання цих методів у виховній роботі вчителя їх можна умовно поділити на 4 групи:
1) нородно-педагогічні методи виховання словом рідної мови;
2) народно-педагогічні методи формування суспільної поведінки дитини (нагромадження життєвого досвіду);'
3) народно-ігрові методи виховання;
4) народно-педагогічні методи стимулювання, заохочення і спонукання дітей. До окремої групи методів належать: молитво, святі тайни (сповідь, причастя), клятво, присяга.
В основі даної класифікації лежать закономірності процесу виховання й основні джерела набуття необхідних знань і досвіду правильної поведінки.
Виховна сила рідної української мови, а з проголошенням самостійної України тепер уже й мови державної, колосальна. З рідною мовою зв'язане все духовне життя людини. З материнською мовою набуває дитина не лише слова, але й спосіб думання, відчуття й бажання..
Глибинно виховна міць рідного слова незмінна діє, коли молодші школярі під керівництвом учителя й за порадою своїх батьків, дідусів і бабусь ведуть розвідки — пошуки, складання й написання родоводу (літопису) власної сім'ї, родини, генеалогічного древа пращурів одного прізвища, родичівства.
Вдавшись до народно—педагогічних методів виховання словом рідної мови у всіх його жанрових різновидах, початкова школа відродить престиж словесного виховання у всій його можливості могутнього впливу на розум, душу й почуття дітей молодшого шкільного віку. Адже і поведінка, і взаємини, і праця їх — все це залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово. Без хвилюючого, правдивого слова не може бути ні школи, ні педагогіки.
Друга група нородно-педагогічних методів об'єднує в собі методи формування суспільної поведінки дитини: уклад життя та діяльності дітей, вправи і привчання, режим праці, виконання різних доручень й обов'язків, спілкування, народні звичаї то традиції.
Виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.
Така загальновизнана думко постала з масової виховної практики, яка насамперед спрямовується на організацію життя, розумної, цілеспрямованої і різнобічної діяльності дітей відповідно до прийнятих у середовищі нашого народу суспільних норм і правил, на привчання до розумних дій, вправляння як послідовне повторення позитивних вчинків на основі усвідомлення їх значення. Згадаємо мудрі народні вислови: «Посієш вчинок — виросте звичка », «Звичка — друга натура».
Вправи і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною «гімнастикою поведінки» дітей і реалізуються в основному через застосування цілого комплексу різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в тих чи інших звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про якийсь повчальний факт із життя людей, мудрій породі когось із старших, афоризмі.
Серед основних народно-педагогічних методів значне місце належить народно-ігровому методові, що репрезентує наступну, третю групу в системі їх класифікації.
Дитяча гра — один з провідних видів діяльності дітей, спрямованої на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих. Це відтворення ситуацій, наближених до реальних, у цікавій формі.
Діти всіх народів світу мають спільну характерну рису — вроджений потяг до гри. До того ж їхні ігри дуже часто подібні між собою, а то й однакові. Зведіть докупи дітей з різних кінців земної кулі, і вони швидко знайдуть між собою спільну мову — почнуть гратися.
Серед народно-педагогічних методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання (сугестія), основне призначення якого викликати в когось певний настрій, стан, переживання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, наділене рисами народної кмітливості й винахідливості. Не обходиться тут без різних здогадок, фантазій і гумористичних моментів. Чимало й елементів казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й зо змістом народні навіювання дуже різноманітні: «Не іж зелених слив, бо в череві жаби виростуть»; «Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється»; «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш» тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Майже всі вони, як правило, нічого спільного не мають із містикою, бо їм властиве цілком реальне спрямування.