“Діти спочатку вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова." [7, с.61-62].
Усна робота у першому класі завершувалася сполученням звуків у склади й слова. Б.Д. Грінченко рекомендує після опрацювання звукової системи української мови приступати до читання та писання. Значне місце в книзі для першокласників приділялося завданням граматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапок дітям необхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, на думку Грінченка, зацікавлює учнів і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.
Грінченко зауважував, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов’язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою в своїх діях. [16].
За часів Української Народної Республіки молодша школа проходить суттєву реорганізацію. Вона виділяється у окрему частину загальноосвітньої системи. Вводиться обов’язковість початкової освіти, знижується віковий освітній ценз: він становить 7-8 років. Проводиться всебічна українізація та індивідуалізація навчання, на перше місце виходить особистість школяра як суб’єкта навчально-виховного процесу. Організовуються “системні школи", які в народі назвали “петлюрівськими". Системність їхня полягала у неперервності освіти від молодшої школи до здобуття професії. Одним з найактивніших реформаторів школи був відомий український вчений, політик, педагог Михайло Грушевський. Першоосновою громадянського виховання він вважає історію рідного краю. Наслідком її вивчення має бути культ рідних традицій, рідної сторони, моральних вартостей, виявлених нею - справ попередніх поколінь [16].
Неоцінимий внесок у розвиток початкової освіти внесла педагог С.Ф. Русова. Головним завданням педагога, на її думку, є розвиток самостійності дитини. Треба не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, - щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу [23].
Категорично засуджує Русова бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування у навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.
Педагог переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливе за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним, відповідатиме соціально-культурним вимогам життя.
Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей [16].
Україна радянського періоду зазнавала руйнації власної освітньої системи. На перший план виходили принципи виховання колективізму та засобами колективу. Негативного впливу освіта зазнала через втручання адміністративно-командної системи, що намагалася повністю контролювати не лише саму освіту, а й навіть і думки освітян. Проте, серед невизначеності та одноманітності освітніх підходів можна виділити цікавий підхід А.С. Макаренка до ролі вчителя у процесі навчання та виховання. Вчитель, на його думку, має виступати не керівником, диктатором шкільного буття, а спільником.
Педагог стояв на тому, щоб спілкування вчителів і учнів базувалося на дружніх взаєминах, повазі вчителя до особистості учня, вірі в його сили й можливості [16].
І на завершення історичного огляду розвитку початкової освіти та методики організації та визначення основних цілей навчально-виховного процесу згадаємо про В.О. Сухомлинського, який був чи не першим новатором в шкільній освіті Радянського Союзу. Найголовнішим аспектом педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що до того часу, поки є самоповага, існує й школа.
Виховання дітей 6-10 років Сухомлинський називав “школою сердечності" Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб діти постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує [16].
Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань. Чим вищий рівень духовного життя дитини, тим більшу радість приносить праця [16].
Розв’язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження власних зусиль, досягнення працею успіху, радості розумової праці - цих трьох сходинок на шляху пізнання.
Навчальну діяльність Сухомлинський розглядав необхідною умовою формування духовно багатої особистості. Вона (діяльність) має бути активною і творчою, чому допомагає спеціальна організація розумової праці на уроках і в позакласний час, включення учнів до творчості, пошуково-експедиційної роботи тощо [16].
“Не втратити на уроці жодної хвилини, жодної миті без активної розумової праці, що може бути не розумнішим у такій тонкій справі, як виховання людини. Така цілеспрямованість у роботі вчителя просто означає: витиснути з дітей все, що вони можуть дати. Після таких “ефективних" уроків дитина повертається додому стомленою. Вона легко роздратовується і збуджується. ” [24, с.119].
Таким чином, ми бачимо, що протягом багатьох століть дидактика початкової школи проходила складний шлях становлення і розвитку. Методика організації навчання і виховання молодших школярів ускладнювалася і ставала все більш розгалуженою і насиченою. Існували різноманітні підходи та системи, які акцентували увагу як на вузьких аспектах навчання, наприклад, духовному вихованні, так і поєднували в собі різноманітні положення освітнього процесу, використовували зв’язки з іншими галузями науки; розвивалися від загально-колективного до індивідуального, творчого підходу до навчання і виховання. Поступово було вироблено гуманізаційний підхід, який взятий на озброєння сучасною системою початкової школи, як це зазначається у Державній програмі “Освіта: Україна XXI століття” [9]. Школа перетворюється з закладу, де навчають, у заклад, де вчаться, де учень стає не об’єктом, суб’єктом навчально-виховного процесу. А початкова школа стає першою ланкою у системі формування нової особистості, нового громадянина, патріота своєї держави. А успішність цього процесу цілком залежить від професійної компетентності, всебічної обізнаності, педагогічної майстерності та психологічної і моральної чистоти вчителя, як першого дорослого, хто зустрічає дітей на їхньому шляху соціалізації та становлення.
Саме ці аспекти педагогічної діяльності вчителя молодших класів і досліджуються у наступній частині нашої роботи.
На першому місці у професіоналізмі вчителя, на наш погляд, стоїть педагогічна майстерність вчителя, яка складається з таких характеристик: гуманістична спрямованість, професійна компетентність, здібність до педагогічної діяльності, педагогічна техніка. Педагогічна майстерність є основою навчальної і виховної роботи вчителя. Як визначає В.В. Ягупов, “Педагогічна майстерність - це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі” [30, с.166]. Від рівня цієї майстерності залежить якість навчання, його відповідність основним принципам дидактики: поступовості, наочності, зв’язку з життям, послідовності, поєднанні теорії і практики, доступності, науковості тощо.
Отже, ми пропонуємо детальніше розглянути всі аспекти педагогічної майстерності та з’ясувати їхню значимість та вплив на процес підготовки вчителя молодших класів до проведення заняття.
Гуманістична спрямованість - спрямованість на особистість іншої людини, утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Це вияв професійної ідеології вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічної дійсності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Слід ураховувати той факт, що діяльність вихователя зіткана з педагогічних драм, якщо драмою вважати зіткнення думок, боротьбу за утвердження позиції. Причому, що вищий рівень майстерності, то чіткіша виявляються конфлікти, бо новизна систем, які пропонуються талановитими вчителями, часто натрапляє на опір сталих поглядів. Суть у тому, як співвідносяться особисті установки вчителя з головною метою виховання і на що спрямовані їхні думки, прагнення, дії.
Отже, педагогічна спрямованість особистості кожного вчителя багатоаспектна. ЇЇ становлять ціннісні орієнтації:
на себе - самоутвердження (щоб бачили в мені кваліфікованого, вимогливого, справжнього вчителя);
на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для вчителя - програма, заходи, способи їх пред'явлення);
на школяра (дитячий колектив в актуальних умовах - адаптація);
на мету педагогічної діяльності (на допомогу школяреві в розвитку - гуманістична стратегія).
Для педагога провідною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості всіх інших: гуманізації діяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування потреб вихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбуттям, усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність учителя.
Гуманістична спрямованість як надзавдання у повсякденній роботі майстра завжди визначає його конкретні завдання. Порівняймо дві позиції. Учитель дізналася про думку учня щодо непорядків у школі, яку хлопець висловив перевіряючим. Думка школяра була критична, гостра, але висловлена від щирого серця. Завуч виявив невдоволення через те, що виникла конфліктна ситуація. Марія Василівна, класний керівник, захистила хлопця, запропонувавши звучу разом з учнями обговорити проблему поведінки в класі, схваливши небайдужість Миколи і давши йому і його товаришам можливість обміркувати, як змінити обставини. Ми бачимо, що в одного педагога переважає думка про престиж закладу. І це було б добре, коли б через це не страждали учні. Другий учитель вболіває за розвиток учня, дбає, щоб критичний запал Миколи переріс у творчу енергію, щоб у нього формувалася громадянська позиція.