Смекни!
smekni.com

Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст. (стр. 6 из 15)

Відчуваючи неминучість змін, які мали статися найближчим часом, українська інтелігенція, що народжувалася, сміливо висловлювалась за необхідність освіти для народу. Зрушення на краще у суспільній думці пробуджувало розумові й моральні сили патріотичної молоді, яка почала гуртуватися навколо спільної ідеї, єдиних інтересів служіння українському народу.

Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу.

Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Вони утворилися в кінці 1860 — на початку 1861-го років у Петербурзі, а також Києві. Полтаві, Харкові. Одесі, Чернігові та інших містах Наддніпрянської України.

Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо.

Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.

Після закриття недільних шкіл громадівці були викладачами у педагогічній школі, яка готувала вчителів для села, там давали глибокі знання, сучасну методику. Також багато працювали над написанням та виданням народних книжок, підручників для шкіл українською мовою, збирали кошти на різні освітні справи, збирали етнографічний матеріал, працювали над укладанням українського словника тощо. [42, с.72-81].

Серед перших було Подільське церковне історико-археологічне товариство, яке було засноване у 1903 р. на базі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Таке перетворення Комітету на Товариство сприяло об'єднанню краєзнавців Поділля – у 1912 р. у ньому налічувалося 136 членів. [66, с.78].У вересні 1911 р. в Кам'янці-Подільському виникло Товариство подільських природодослідників, яке вже наступного року мало 213 членів. Воно організовувало експедиції, видавало “Записки товариства”, мало бібліотеку, у Пушкінському Народному домі проводило читання безплатних лекцій. [68, с.7]. Успішно поєднувало наукову, просвітницьку і громадську діяльність Товариство подільських лікарів. Воно було засноване в губернському центрі у 1859 р., нараховувало 123 члени, мало бібліотеку (у 1865 р. - 3526 томів) та розпочало формування колекції для майбутнього музею. У 1865 р. товариство, серед членів якого переважали поляки, було закрито внаслідок реакції на друге польське повстання. Згідно розпорядження генерал-губернатора О.Безака, бібліотека та музейні експонати Товариства були доставлені в Київ та передані генерал-губернаторству та університету Св. Володимира. Проте з 1878 р. Товариство подільських лікарів відновило діяльність, зосередивши свою роботу не лише на санітарно-гігієнічних та медичних питаннях, а й охопило краєзнавчу та лекційно-просвітницьку діяльність. Окремо слід згадати діяльність Товариства мистецтв, статут якого був затверджений у січні 1908 р. Його організатором став відомий на Поділлі художник В.Розвадовський, який одночасно завідував художніми класами. Товариство мистецтв розгорнуло на Поділлі широку просвітницьку діяльність, влаштовуючи пересувні виставки художніх творів у містах та багатьох містечках губернії. Крім того, у Кам'янці-Подільському діяла постійна виставка творів мистецтв. [64]

Слід відзначити, що український освітній рух на Поділлі репрезентовано єдине товариство – “Просвіта”, створене в 1906 р. в Кам'янці-Подільскому. Значна філія утворилась у Могилеві. Ряди Подільської “Просвіти” об’єднували українську інтелігенцію для спільної роботи заради освіти народу, що й визначало свою діяльність лише містом, а проводило також велику роботу на селі. Але національно-просвітницька діяльність “Просвіти” зустріла вороже ставлення з боку уряду і вже 2 липня 1907 р. Подільське губернське присутствіє заборонило діяльність товариства. У березні 1908 р. надійшов дозвіл на відкриття товариства, й “Просвіта” відновила свою діяльність у Кам’янці-Подільському, зробивши чимало поширення серед населення української історії та фольклору. [48, с.6-27].

Серед громадських організацій, що діяли в інших містах, можна згадати Вінницьке медичне товариство (1903 р.), Вінницьке літературно-артистичне товариство (1908 р.), Могилівське відділення товариства дослідників Подністров'я (1908 р.), Балтське музично-драматичне товариство (1908 р.) та ін. Але діяльність цих товариств була вже не такою активною та значимою, як тих, що існували в губернському місті. Аналіз джерел засвідчує, що поміж усіх міст Поділля найбільш активно до громадської діяльності залучалися жителі губернського центру. Це можна пояснити наявністю в їхньому складі значно більшої частки як освіченого, так і заможного населення.

Невід'ємно від діяльності згаданих товариств пов'язане заснування у другій половині XIX – на початку XX ст. в містах Подільської губернії музейних закладів. Перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському. Ініціатором його створення виступив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, який 29 жовтня 1889 р. створив комісію з організації церковного Давньосховища. 30 січня 1890 р. Комітет затвердив правила Давньосховища, оголосивши тим самим про створення музейного закладу, який розмістився у галереї Кафедрального собору. Давньосховище мало старожитностей, архів і бібліотеку, завідувачем був призначений соборний священик В.Якубович, секретарем у справах – протоієрей Є.Сіцінський – відомий дослідник старожитностей та історії Поділля. У зв’язку з перетворенням історико-статистичного комітету в історико-археологічне товариство, Давньосховище офіційно перейменовано у музей.[66, с.43]

Ще один музей у Кам'янці-Подільському з'явився у 1912 р. – при губернській земській управі Товариство подільських природодослідників відкрило природничо-історичний музей. Він мав три відділи: демографічний, культурно-історичний та природничо-історичний.[66, с.44] Так само є свідчення про намагання Могилівського відділення товариства дослідників Подністров'я у 1908 р. відкрити власний музей у Могилеві.[60, с.299]

2.1 Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття

У 60-ті роки XIX ст. в Російській Імперії почалися реформи, складовою яких була реорганізація місцевого управління. Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи від 1 січня 1864 р. і правилами застосування цього закону, що були опубліковані влітку 1865 р. в Україні почали діяти виборчі земські зібрання та їх виконавчі органи — управи. Незважаючи на обмежену законодавством компетенцію, рутину бюрократичних порядків, постійну нестачу коштів, земці відразу знайшли надійні основи своєї діяльності виходячи з невідкладних потреб суспільства. Народна освіта стала одним із пріоритетних напрямків їхнього опікування.

Шкільну справу земствами довелося розпочинати в дуже складних умовах не лише тому, що кошти на народну освіту стали необов’язковими, а й тому, що народні школи перебували у великому занепаді – не вистачало приміщень, вчителів, підручників. Крім того, маючи бажання взятися за створення початкових шкіл, не всі земства могли виконувати цю благородну місію. І все ж протягом першого десятиріччя існування земств кількість земських початкових шкіл в Україні значно зросла.[42]

Дореформена школа залишила у спадок жалюгідні результати початкового навчання сільських дітей. Статистичні дані свідчать про обмежену кількість шкіл і низький рівень грамотності. У школах панували застарілі методи навчання і постійні залякування учнів, підручниками слугували церковні книги, вчителями здебільшого працювали священики. Ознайомившись зі станом справ на місцях, земські члени училищних рад доповідали земським зборам про необхідність розв'язання трьох основних завдань щодо школи: підготовку вчительських кадрів, закупівлю книг для народного читання, впровадження нових методів навчання.

Водночас повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян.

Навчання в однокласних училищах тривало три роки. Учні поділялися на три відділення, у яких одночасно викладав один учитель. Школярі вивчали закон Божий, церковнослов'янську грамоту, російську мову (читання, письмо, граматику), математику і церковні співи. Головною метою початкової освіти вважалося утвердження в народі релігійних і моральних понять. Обсяг корисних знань обмежувався вмінням читати, писати і знати чотири арифметичні дії. [45, с.176-210]