Нарешті, по-п’яте, Г. Ващенко неодноразово застерігає проти тенденції “зводити виховання лише до розвитку", тобто виступає проти недооцінки специфічно виховних зусиль сім’ї, школи, громадськості. Ця тенденція, як відомо, характерна для прагматичної педагогіки, зокрема, в США. Наслідки її сьогодні очевидні: на ґрунті доведеного до абсурду культу прав людини будь-яке “виховання” трактується як їх порушення, а тому педагогіка в цій сфері взагалі втрачає ґрунт під ногами. Всі зусилля тут скеровуються лише на виховання в людині рис, потрібних для виживання за умов конкуренції.
У творчості Г. Ващенка помітна велика увага як до чинників, так і до інститутів виховання. До них він відносить родину, дитсадок, школу, церкву, мистецтво, працю, громадські організації, рідну мову, краєзнавство (батьківщинознавство), засоби масової інформації тощо. Всі вони є носіями та трансформаторами цінностей суспільства, і вихованець самостійно поза волею і увагою виховника взаємодіє з ними: сприймає, аналізує, дає їм моральну оцінку (виходячи з власного досвіду, своєї віри та запозичуючи й чужі погляди) і цим самим утверджує або заперечує щось у своєму власному світосприйманні. Цей процес займає у житті вільної людини чи не головне місце, значно більше, ніж часом ми думаємо, покладаючись на вплив родини і школи. І, власне, тому велика увага Г. Ващенка до них є цілком виправданою, а звідси і зрозумілою є його звичка говорити про виховання мистецтвом, працею, літературою, релігією тощо і дещо рідше говорити про естетичне виховання чи трудове виховання.
Першим з таких чинників та інститутів виховання Г. Ващенко вважає родину і дитячий садок. Звертаючи увагу на великі можливості дитсадка, зокрема, у національному вихованні, він виражає побажання, щоб його працівники (“садівнички“) мали добру педагогічну підготовку. На проблемах виховання в сім’ї і дитсадку він зосереджує увагу й у “Виховному ідеалі“, й у “Вихованні волі і характеру", а навіть присвячує їм спеціальну низку публікацій, включених тут під загальним заголовком “За здорову і свідому українську родину".
Виховна роль школи (шкільного життя, навчальних предметів тощо) висвітлена Г. Ващенком у його праці “Виховання любові до Батьківщини" (Лондон, 1954), що згодом увійшла до другої частини “Виховання волі і характеру".
Торкаючись функції церкви як чинника виховання, Г. Ващенко не заперечує сенсу її відокремлення від держави, але наполягає на тісній співпраці її зі школою.
Г. Ващенко високо ставить виховне значення праці, вважає її чинником виховання в людині працьовитості як риси характеру. Вільна праця, на його думку, сприяє також зміцненню волі, цілеспрямованості і самодисципліни. Вслід за К. Ушинським, він вважає, що праця, як і діяльність взагалі, - це саме життя. Натомість він дуже критично ставиться до того поняття “трудового виховання", яке сформувалося в нас у 30-ті роки на ґрунті відомої ідеї “політехнізації освіти“. На його думку, наше суспільство завжди було класовим, а “трудове виховання" ставило собі за мету прив’язати дитину до свого класу: дітей колгоспників зробити колгоспниками, а дітей робітників - робітниками.
Як чинники виховання у творчості Г. Ващенка широко розглянуто різні форми культури, мова, мистецтво тощо. Він постійно підкреслює факт, що вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на людину. Порівнюючи вплив мистецтва із значенням науки в поведінці людини, Г. Ващенко відзначає, що мистецтво діє на "цілу людину", на її почуття, мислення, волю. Його виховну вартість він бачить найперше в тій ідеї, яка в ньому закладена. Мистецтво - не самоціль, а засіб духовного вислову, духовного самовираження людини - такий же, як і мова. Від змісту висловлених ідей і залежить, чи мистецтво підносить людину до висот духовності, чи заганяє у сферу дрібних інтересів і тваринних прагнень. Воно може бути носієм краси й огидності, може виражати високі моральні ідеали або і їх антиподи, слугувати злу. Характерні приклади цього дають сучасне кіномистецтво, естрада і навіть література.
У ряді праць Г. Ващенко наголошує на виховній функції українознавства, яке в 20-ті роки було предметом уваги вчителів, а особливо мови. Як і К. Ушинський, О. Потебня, Б. Грінченко, педагог вважав, що рідна мова сприяє інтелектуальному розвиткові дитини, натомість намагання ”одягати свою думку в чужий одяг“ завжди складає певні психологічні труднощі і цей процес сповільнює. На його думку, українець повинен домагатися органічного володіння рідною мовою. Коли народ губить свою мову, він розкладається.
Вважаючи на велику значущість для людини зовнішніх чинників самовиховання, Г. Ващенко багато уваги приділяє питанням їх педагогічної оцінки. Цю функцію він покладає найперше на державну владу, яка зобов’язана оберігати духовне здоров’я людини і суспільства і, даючи свободу засобам масової інформації, все ж боронити суспільство від них, якщо вони завдають йому шкоди, керуючись чисто меркантильними міркуваннями. “Свобода не може бути необмеженою. Коли вона використовується для злочинів, її треба обмежити", [17,51]. Бо якщо свобода людини доводиться до безмежжя, то під загрозою опиняється вже свобода суспільства. “Нехай у нашій державі послужить доброю наукою те, що діється тепер у Франції, в Сполучених Штатах Америки і навіть у Німеччині", - пише Г. Ващенко, [17,51], маючи на увазі масове поширення творів морально шкідливого характеру, культу злочинності тощо.
У травні 2000 року виповнилось 5 років з часу заснування у Львові Педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка. Понад 270 педагогів є його членами, з них - 7 професорів та 79 кандидатів наук, 12 осередків у різних навчальних закладах, у кожному з яких є принаймні кілька творчих особистостей і справжніх ентузіастів.
Біля витоків Львівської організації стояла група науковців вищих навчальних закладів та працівники колишнього відділу вищої освіти, науки та професійної підготовки Львівської міської адміністрації, які ще у червні 1994 року у стінах Львівського державного університету ім. Івана Франка організували наукову конференцію “ Національне виховання молоді у навчальних закладах “. Тоді на конференції вперше було представлено концепцію національного виховання молоді, що ґрунтується на засадах християнської моралі, і це був перший крок до того, щоб виховання молоді у навчальних закладах стало на традиційно-християнську основу і дало поштовх моральному оздоровленню суспільства.
Однак дальша робота в цьому напрямку була перервана, так як невдовзі згаданий відділ був ліквідований новообраною міською радою, а двоє організаторів підприємства тривалий час, долаючи різні перешкоди, працевлаштовувались. Проте конференція не була намарне. Над її матеріалами, виданими вже після ліквідації відділу, розпочало працю засноване Педагогічне товариство ім. Григорія Ващенка.
Першими членами Товариства на Установчій конференції 22 травня 1995 року стали 50 осіб. Серед них і організатори науково-практичної конференції 1994 року, які сьогодні складають інтелектуальне ядро товариства: Омелян Вишневський - професор, завідувач кафедри педагогіки Дрогобицького Педагогічного університету, Степан Стельмащук - проректор Української академії друкарства, Орест Тушницький - проректор Львівського лісотехнічного університету, Євген Приступа - професор Львівського інституту фізичної культури та багато інших.
Початок діяльності Товариства пов'язаний з ознайомленням постаті Григорія Ващенка та його працею “Виховний ідеал", що вийшла у Полтаві у 1994 році., а також продовженням роботи над Концепцію сучасного українського виховання, розробленою проф. О. Вишневським і схвально підтриманої на уже згадуваній конференції 1994 року. З метою популяризації Концепції у 1996р. було організовано два “Круглі столи" на теми “Християнство у системі українського виховання" та “ Концепція сучасного українського виховання”. Теоретичні матеріали цих “Круглих столів” подала на своїх сторінках обласна педагогічна газета “Основа" та всеукраїнська “Освіта”. На засіданнях “Круглих столів” їх учасники рекомендували керівникам освіти міста й області спільно з членами Товариства ім. Ващенка, розпочати роботу над програмою впровадження Концепції та опрацюванням нової редакції програми з християнської етики на основі діючих на той чаc експериментальних програм. Тоді ж у 1996 році, Товариство підготувало до друку методичний посібник О. Вишневського “Сучасне українське виховання" та видало його тиражем у 2000 примірників за доброчинні пожертви. Більша частина тиражу безкоштовно передана навчальним закладам, бібліотекам, надіслана кафедрам педагогіки вищих навчальних закладів України. Посібник дістав широке визнання у педагогів. Багатьом особам України Товариство надіслало поштою взагалі і цей посібник, і видані 2 роки пізніше “Вибрані педагогічні твори" Григорія Ващенка та посібник “Християнська етика", підготовлений до друку спільним зусиллям ЛОНМІО, Церкви і Педагогічного товариства ім. Ващенка. Інформація в газеті “Освіта" про друковані видання Педагогічного товариства ім. Ващенка дала поштовх широкому листуванню з педагогами різних міст України. Товариство надсилало книжки адресатам у Полтаві, Харкові, Донецьку, Бердянську, Хмельницькому, Житомирі, Ялті, Сімферополі, Вінниці, Макіївці, Сумах та інших містах. 1999 році Товариство почало активне видання серії брошур для самоосвіти вчителів під загальною назвою “Сучасне українське виховання", які також надсилаються зацікавленим педагогам. Автором серії є проф. О. Вишневський.