Освіченість і культура при деформації духовних цінностей ускладнює таке явище, як зниження престижу сім’ї, материнства, батьківства. Все більше, за даними соціологів, демографів і соціальних психологів, стає жінок, які кидають народжених ними дітей, які погоджуються на материнство, уникаючи сімейних вузів, заздалегідь прирікаючи своїх дітей на існування в неповній сім’ї. За статистичними даними, майже 12% дітей народжують матері – одиначки віком до 30 років.
Слід зазначити, що значні зміни спостерігаються і в сучасній системі батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто саме батьки подають дітям приклад агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися в майбутньому самостійному житті. Водночас, такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.
Аналіз соціально – педагогічної ситуації, що склалась характеризує життєдіяльністю сучасних молодших школярів, як «інсценізоване» дитинство, структуровану здатність дорослим, що значно обмежує можливості дітей у само визначеності й саморегуляції. Нерідко є ситуація, коли батьки самі вирішують, ким мають стати їхні діти і примушують робити те, про що самі завжди мріяли, але з різних причин не реалізували свої мрії. Наприклад, музичити, навіть, якщо дитина не має до цього хисту, чи вивчати іноземні мови тощо. Іноді бажання бачити свою дитину першою, найкращою затьмарює здоровий глузд декотрих батьків. Вони переважно не враховують природних нахилів дитини, не заважають або не знають, коли і яке навантаження допустиме за віком, не шкодить її здоров’ю, не підірве життєві сили ще не сформованого організму. Настроєні тільки на успіх, а не гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь – якою ціною нерідко стають причинами психічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до навколишніх.
Узагальнення матеріалів діагностичного вивчення провідних педагогічних проблем дозволяє стверджувати, що до типових відносяться такі:
– батьки не мають чіткої стратегії виховання дитини;
– недооцінюють стан молодшого шкільного віку в становленні особистості;
– не завжди адекватно розуміють його самоцінності та унікальності;
– недостатньо обізнані з педагогічними засадами виконання виховної функції через обмежені знання вікової педагогіки, психології та фізіології.
Ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейного виховання недостатня орієнтація на формування здорового способу життя, завдання якого є виховання потреб в здоров’ї. Відомо, що основи здоров'я закладаються в ранньому дитинстві, а у шкільні роки дитина повинна стати міцною, сильнішою, витривалішою.
Водночас (за твердження О. Дубогай, О. Козленко) більшість показників здоров'я дітей України характеризуються негативними тенденціями. Вступаючи до школи переважна більшість дітей вже має порушення здоров'я. За даним МОЗ, у 1 -4 класах більш – менш гармонійно розвинуті (у фізичному відношенні) тільки 65% дітей. Медичне обстеження дітей і підлітків у віці 6 – 8 років показало, що 36% з них має низький рівень фізичного здоров'я, 56,5% – нижче середнього і середній тільки 7,5% – вище середнього і високий. Статистично підтверджено і загально визнано науковцями (Е.Вільченовський, О. Дубогай, С. Корнієнко), що сучасна людина випробовує величезні психоемоційні перевантаження і нестачу рухової активності ще з раннього дитинства, а в результаті суспільство має хворе покоління. Відзначимо, що ще М. Пирогов, лікар, педагог і суспільний діяч, стверджував, що вихованню треба надати більш великого життєвого значення, ніж навчанню.
Сучасна школа, змістивши акценти і розширивши навчальні завдання, в ущерб вихованню і здоров’ю, тим самим створила умови не тільки для руйнуючих але й формуючих пороків. Особливо тривожить високий рівень захворюваності дітей молодшого шкільного віку. Соціально – педагогічний досвід переконує, що немає більшої цінності для людини, ніж здоров'я, а воно починається з сім’ї. Такого висновку дійшла ВООЗ на основі численних досліджень. Досвід підтвердив, що сім’я відіграє вирішальну роль у закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу їх у стійкі переконання, вироблення навичок та вмінь. Тому збереження й укріплення здоров'я дітей розглядається як справа державної ваги, як спільне завдання суспільства, школи, родини і самої дитини, бо «Здобути і зберегти здоров'я може лише сама людина» – твердить один із засновників руху за здоровий спосіб життя в Україні М. Амосов.
Важливу роль у розв’язанні цих завдань цих завдань має відношення батьків до знань фізичною культурою. З точки зору фізичного фізіології ряд вивчених (Т. Кузнєцова, П. Пласкуньєв, В. Шахненко) визначає відношення як домінантний стереотип коркової діяльності. Вони підкреслюють, що психічне відношення людини – це набуті тимчасові умовно – рефлекторні зв’язки, які мають тісний взаємозв’язок з безумовними рефлексами, але які перейшли до другої сигнальної системи. Відношення, засноване на індивідуальному особистому досвіді люди, реалізується в системах вищих вторинносигнальних процесах (мисленні, уяві, пам’яті, емоціях і т. д.).Вони, і лежачі в їх основні нервово – фізіологічні утворення невід’ємно зв’язані з свідомістю і волею людини і в значній мірі визначаються і регулюють його поведінку і діяльність.
В процесі виховання у батьків обов’язково виступають дві його важливі і тісно зв’язані між собою сторони: пізнання дійсності в процесі виховання і відношення до неї. І якщо процес пізнання складає головний зміст освіти батьків, то формування відношення до дійсності – основу виховання дітей. Суб’єктивне відношення батьків до фізичної культури і до занять фізичними вправами і спортом дітей визначається як детермінант їх культурної активності в сім’ї і важливу умову, що вивчає і оптимізує фізкультурно-спортивну діяльність їх дітей (О. Дубогай).
Своє вираження фізична культура знаходить і в потребі рухової активності, і в особливостях взаємовідношення людей, і в оцінці впливу фізичної культури на організм, і в специфічній спрямованості рухової діяльності, як однієї з сторін особистого життя людини, і в оцінці подій спортивного життя як в нашій країні, так і за кордоном. Все це і характеризує багатогранність і складність даної проблеми.
Так, В. Жолдак встановив, що місце фізичної культури і спорту в бюджеті вільного часу сім’ї, визначається головним чином відношення до цього людей. Це відношення регулюється ціннісними орієнтаціями і має двоякий характер. Вербальне відношення, що притаманне більшості людей, не відповідає реальному, тобто такому, яке б виражалося б в активній фізкультурно-спортивній діяльності. Звідси необхідність формування такого рівня відношення, яке виражалося б в активних заняттях фізичною культурою.
Особливу увагу заслуговують питання, що стосуються ставленням батьків до привиття інтересу і звичок до занять фізичною культурою і спортом як основного фактору зміцнення здоров'я дітей. За обраним висловлюванням А. Макаренка, «батьки повинні оснастити спортивну дорогу своїх дітей».
В теперішній час, як показало наше дослідження, вклад сім’ї у фізичне виховання дітей недостатній. Багато що пояснюється, на думку дослідників, недооцінкою значимості фізичних вправ, недостатньою інформацією батьків про значення занять фізичною культурою, недостатнім знайомством з нормами і законами гігієни, низьким рівнем роботи школи і сім’ї. Виховання школярів потрібно розпочати з виховання батьків (О. Дубогай, С. Корнієнко).
Саме ця обставина була врахована у Національній програмі «Діти України», де вказується на необхідність підвищення ролі відповідальності сім’ї за збереження і зміцнення здоров'я дитини.
Соціально – педагогічна характеристика сучасної сім’ї показує, що на стан виховання дітей у родині впливають різні чинники. Виховний процес відбувається не тільки в ній, а й поза нею. Він тісно пов’язаний з усіма сферами життєдіяльності людини і на різних рівнях взаємодії та інтеграції створює різні умови для становлення особистості. Якою вона буде – турбота не тільки батьків, а й суспільства в цілому.
З огляду на наведене постає потреба уточнити або повністю змінити концептуальні позиції щодо виховання дітей у сучасній українській сім’ї. З урахування сучасного стану соціально – педагогічних умов виховання дітей у сім’ї, організації підвищення педагогічної культури батьків інститутом проблем АПН України та Інститутом змісту і методів навчання Міністерства освіти України розроблено програму й тематичний план «Сім’ї і діти», базовою основою яких стали завдання, визначені Законодавством У країни про сім’ю і шлюб та про освіту, Державні Національні програми «Освіта» («Україна ХХІ ст.»), «Планування сім’ї» та «Діти України». Методологічні засади програмування педагогічної культури батьків подано у концепції «Сім’я і родинне виховання», розробленій науковими співробітниками лабораторії сімейного виховання Інституту проблем виховання АПН України (В. Постовий, П. Щербань, Т. Алексвєнко, О. Докуріна, Н. Стрельнікова).
Родинна педагогіка розглядається в цій концепції як систем галузевих культур, об’єктивних соціально – економічних умов, психологічних особливостей кожного народу, що в сукупності визначають його менталітет, який характеризується оригінальністю складу інтелекту, мислення, спрямованістю розуму і дій.