2. Історичні передумови становлення і розвитку соціальної педагогіки
Маючи глибоке історичне коріння і передумови розвитку в світовій та вітчизняній практиці, соціальна педагогіка опирається на багатий арсенал ідей, положень і практикоорієнтованих розробок минулого століття і початку ХХ століття, які складають генетичну суть сучасної соціальної педагогіки, розкриваючи історикологічну послідовність і структурно – функціональну динаміку інтеграції соціально – педагогічних знань.
Соціальна педагогіка як самостійна наука і галузь освіти розвивалась і визрівала в умовах об’єктивного процесу диференціації наукових, у тому числі педагогічних знань.
Історико – педагогічний аналіз, ретроспективний погляд на соціальну педагогіку як феномен освіти, науки і культури дозволяє виділити, перш за все, актуалізацію на різних історичних етапах думки про цінність людини і відношення до неї. Уже в середині ХVI століття освіта розглядається як основа суспільного благополуччя ( Т.Мор, Т.Кампанелла ). Не дивлячись на абсолютизацію всесильності освіти, такий підхід, а також ідей свободи творчості, всезагальної освіти, права особистості на людську індивідуальність, принципи природо відповідальності, також, як культуровідповідальності, здійснили позитивний вплив на розвиток соціально – педагогічної освітньої парадигми ( Я.А.Каменський, Ж.Ж.Руссо, Д.Локк, К.А.Гельвецій ).
У ХVII – XIX століттях у європейській педагогіці принцип природо - відповідальності став основою багатьох теорій освіти під загальною назвою педагогічного натуралізму ( також відомий як теорія вільного виховання ).
Визначимо найбільш відомі підходи до принципу природо - відповідності:
- виховання – це всестороній і гармонійний цілісний розвиток ( ранній період; Ж.Ж.Руссо і його послідовники );
- розвиток людини в процесі виховання – це забезпечення її росту, задоволення і розвиток інтересів і потреб особистості ( Д.Дьюї та інші);
- розвиток людини в процесі вільної реалізації ним своїх потенціалів, а виховання – це створення можливостей для самореалізації і само актуалізації (К.Роджерс, А.Маслоу, Г.Олпорт та інші).
Слід відмітити біхевіористичну концепцію в освіті, що сформувалась під впливом учених, які відносяться до „біхевіорестичної школи” в психології ( А.Вейс, Е.Торндайк, Д.Уотсон, У.Хантер та інші). Біхевіоризм виклав моделі поведінки людини, в основі яких – різні способи реакції на вплив навколишнього середовища. Пізніше, на початку ХХ століття, ці тенденції отримали розвиток і відображення у „реформаторській педагогіці” У,Джеймса, Д.Дьюї, В.Лая, Г.Кершенчитейнера. вираженням раціоналістичного напрямку в педагогіці вважається прагматична і непрагматична теорії навчання, орієнтованих на ідею прагматизму і виражених в підлеглості навчання головній меті – підготувати особистість, максимально успішну в соціальному і професійному плані. При цьому успішна кар’єра вважалась головною метою, яка виправдовує засоби. Прагматизм рекомендує уникати конфліктів з державою, заперечує далекі ідеали і завдання і проголошує раціоналізм основною технологією оптимальної поведінки людини.
У кінці ХІХ століття ідеї соціальної педагогіки, єдності освіти і середовища, соціальної освіти „проростали” у реалізації різних форм нестандартного навчання і виховання ( О.Вільман, П.Наторп, Р.Штайнер ).
Усі ці ідеї також знаходили своє відображення у вітчизняних соціально – педагогічних концепціях і розвитку дослідно експериментальної роботи. Принцип „пізнання і самопізнання людини”, погляд на особистість як на активного об’єкта освіти, інших видів життєдіяльності, з опорою на її здібності, можливості, переваги, інтереси, соціальну активність обґрунтували в своїх працях В.Водовоз, П.Каптарєв, П.Леегафт, М.Ломоносов, М.Неклюєв, В.Островський, М.Пирогов.
Основні положення соціально –педагогічної концепції освіти, відсутні К.Д.Ушинським і розвинуті його послідовниками М.Крофом, М.Бунаковим, Г.Ульяновим, А.Герлом, Л.Моздалевським, передбачають розвиток педагогіки сімейного виховання і розглядали процес освіти, виходячи з сутті людини, на антропологічних основах.
Поява нової теорії і практики вільного виховання ( К.Вентцель, В.Вернадський, Л.Толстой ) на основі розуміння взаємозв’язку природних і соціальних процесів сприяло закріплення думки про необхідність врахувати у процесі освіти справжнє місце людини в світі, розвивати в неї відповідальність за себе і оточуюче її середовище, в якому вона живе, працює, відпочиває.
Відмітимо, що в кінці ХІХ століття розвиток соціальної педагогіки було відповіддю на глибокі соціальні зміни, що охопили буржуазне суспільство – крах системи цінностей, норм, ослаблення виховних функцій сім’ї та інших соціальних зв’язків.
З цього часу став використовуватись широкий підхід до предмету педагогіки, йшло її збагачення соціальними ідеями, переглядалися взаємовідносини з соціальною практикою, посилилось соціальне бачення виховання, зросли інтереси до проблем соціалізації особистості, педагогіки соціальної роботи, соціального середовища.
У перші десятиріччя ХХ століття на розвиток соціальної педагогіки в світі ( особливо – в Германії та інших європейських країнах ) здійснив вплив так званий рух сетельмнтів. У США цей рух підтримував сім’ю з метою покращення її становища, розвивав ідеї допомоги общині, сусідам, соціальним товариствам. У ці роки отримав широке розповсюдження метод індивідуальної соціальної допомоги, як в США, так і в європейських країнах.
Ідеї соціальної педагогіки широко дискутувалися роки соціально – педагогічного рух 20 – х роках – особливо в Германії. Соціальну педагогіку стали розглядати як практику і теорію третього виховного простору ” чи поля ( окрім школи і сім’ї). З тих часів чи мало психологів намагались ввести ясність термінологічний хаос в сфері соціальної педагогіки і дати йому поняття точніше визначення.
Одні розцінювали соціальну педагогіку фактично як синонім загальної педагогіки лише з деякими особливими акцентами; інші – як синонім соціального виховання або соціально – політичних аспектів виховання. Треті розуміли як комплекс виховних установ з особливими завданнями. Деякі спеціалісти думали, що соціальна педагогіка, зберігаючи свою історичну традицію, є теорією соціальної допомоги лише дітям та молоді. Для інших вчення соціальна педагогіка – частина системи педагогічних наук поряд з сімейною педагогікою, шкільною педагогікою, дорослою педагогікою, педагогіку дозвілля, педагогікою для дітей з аномальним розвитком і т.д.
Частина спеціалістів надавала перевагу давати прагматичне визначення цьому поняттю – як виконання цілого ряду дій педагогічного характеру ( активностей ) в установах і організаціях поза сім’єю і школою.
Інші схильні були зводити функції соціальної педагогіки лише на різні групи осіб з відхиленням у поведінці.
У Росії соціальна педагогіка знайшла своє початкове відображення в доброчинному русі в сільських общинах, досвіді земських шкіл, в ідеї народності К.Д.Ушинського втіленої в діяльності земства; а на початку ХХ століття – у концепції та безпосередньому досвіді з моделювання соціально – педагогічної діяльності С.Т.Шацького, А.С.Макаренка. Цей досвід є основою методології особистісно середовищем взаємодій як найважливіших стимулів інтелектуального, світоглядного, естетичного, фізичного розвитку особистості.
Перевірена в процесі дослідно–педагогічної роботи на початку ХХ століття теорія соціальної детермінації освіти ( П.Блонський, М.Крупеніна, М.Кузін, О.Луначарський, П.Руденко, В.Шульгін, С.Шацький ) значно просунула розробку проблем соціальної педагогіки, доводячи взаємо- обумовленість впливу середовищ них факторів на розвиток особистості і будучи першою спробою основи „педагогіки середовища” в Росії.
Після другої світової війни, коли знову загострилась ситуація у світі і коли людські проблеми стали тільки складнішими і комплексними, посилилась тенденція актуалізації соціальної педагогіки. У багатьох країнах на порядок денний було виставлено питання про розвиток соціальної педагогіки як теоретичного базису професійної соціальної роботи. Проблеми допомоги окремому індивіду чи конкретній сім’ї, кожній людині, а також підготовки спеціалістів соціальної сфери потребували більш глибокого теоретичного обґрунтування і соціально – педагогічного забезпечення.
Історико – логічний аналіз становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіт, проведений у динаміці, дозволяє прослідкувати тенденцію поступового розширення простору (функціонального поля ) соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти.
У середині ХХ століття трактування ( інтерпретація, розуміння) функціонального поля соціальної педагогіки, її зв’язок з практикою, ( і, відповідно, характеристика научних категорій) зводилась до впливу на власне педагогічні сфери, заклади освітньої галузі, точніше – на дитячо – підлітковий контингент цих закладів.
До кінця ХХ століття простір соціальної педагогіки поступово розширюється і розглядається використовується у всій сукупності закладів соціальної сфери ( не лише власне освітніх, а й соціального захисту, охорони здоров’я, культури, органів правопорядку та ін.). Більше того, проявляється тенденція посилення орієнтації цих закладів на концепцію відкритості до оточуючого середовища, активізації інших суб’єктів соціуму, комерційних структур у модернізації суспільстві.
Характерно, що ще на початку 60 – х років ХХ століття Клаус Молленхауер, відомий німецький соціолог і педагог, визначив перспективу розвитку соціальної педагогіки – служити теоретичною основою в широкому соціальному просторі, бути стержневою змістовною основою в між організаційній координації усіх суб’єктів соціальної роботи.